Юрій Андрухович: «Мене теж інколи прикро вражає, що я сам кажу!». Роз’єднання чи возз’єднання України? Ось в чому питання!

«Насправді, я мав тоді на увазі, десь приблизно в цьому контексті. Якщо не потрібна Україна цим людям, якщо вони своєю переважною більшістю не сприймають, навіть – активно не сприймають всього українського, то чому решті Україні залишатися заручником?!».

Юрій Андрухович  навів приклад  з допису  Ірени Карпи  у мережі Facebook, цитую:

«Свіжа історія від знайомої з Донецька:

«Хочется уехать и никогда не возвращаться.

Сегодня я впервые в жизни столкнулась с ситуацией ‘me against the crowd’. Толпой агрессивной. По-настоящему, без шуток.

Я ехала на работу в троллейбусе Донецка с ленточкой желто-голубого цвета на сумке. Я так хожу уже почти месяц. Меня пару раз обозвали фашисткой, отказались продавать продукты в магазине, но это все – мелочи. Сегодня я видела искаженное зомбо-яростью лицо этого места.

Началось все с тетеньки 40+, которая начала громко причитать о просранных мозгах молодежи, которая не хочет учиться и работать, а лишь бы майдаунить. Ей начали вторить такие же уставшие от жизни рабы, и уже через минуту половина троллейбуса мне рассказывала о гейропе, Донбассе, который кормит всю Украину, и прелестях обьединения с Россией-матушкой. Не уверена, что это был инстинкт самосохранения, но я молчала. В наушниках играло «Hej, hej, sokoły, omijajcie gory, lasy, doły..», в Киев уже завтра, ссориться не хотелось. В какой-то момент тетке стало ясно, что так просто меня не возьмешь, и надо переходить к активным действиям. Буквально за 30 секунд я стала лично виноватой в снесении памятника Ленину, осквернении ворот КМДА, провокациях против Беркута возле АП, да и в целом продажной шлюхой. Я до сих пор в растерянности – европейской или нацистской, хотя какая уже разница? Народ улюлюкал и поддакивал. Никто, я подчеркиваю, никто за меня не заступился, мол, оставьте девочку в покое. Я молчала.

Тетка резко сорвала с сумки мою ленту и начала топтать на полу троллейбуса. Втаптывать в грязь полурастаявшего снега флаг моей страны. Как будто от этого зависело ее личное будущее. Как будто Украина как государство принесла ей личное горе.

Ей помогали. И радовались, как будто Новый Год наступил на неделю раньше. Кто меня хоть немного знает, поймет, что тут я не могла не сорваться.

Мой крик «Что же вы делаете, это же флаг государства, частью которого вы тоже являетесь?!!» я слышала со стороны. Я смотрела в лицо толпы, которая готова растерзать. Ей завтра было бы стыдно, но сегодня меня бы не стало. Меня спросили: «Сама выйдешь или помочь?». И два крепких мужика вытолкали меня из троллейбуса на ближайшей остановке.

О том, что по такому делу теоретически можно обратиться в прокуратуру, я поняла спустя пару часов. Но на той же долбанной остановке я поняла, что я не в своей стране, я во вражеской стороне. Я не знаю, как это вылечить, ведь дети воспитываются так же. Это гангрена, которую можно только ампутировать, пока не поздно.

Хочется уехать и никогда не возвращаться».

PS. Я правда змушую себе читати й дивитися про мирні протести Ганді... Це нелегко».

Наводячи цей допис у приклад, Юрій Андрухович підкреслив, що пасажири цього тролейбусу не є номенклатурною верхівкою, не є людьми Януковича та його родини, ці люди – звичайні пересічні мешканці міста.

«Якщо цих ідіотів було всього лиш троє-четверо на цілий тролейбус, які затероризували дівчинку, то все одно не розумію решти, тридцяти-сорока пасажирів! Я так розумію, що усі вони погоджуються з цією дією. І тут є на чим думати! Ніби  весь час говориться про те, що якось не виховуємо?! А кого виховувати?! Якщо ці люди з якимось усталеними переконаннями! Нам весь час здається, що в них все на якомусь нулі, і треба тільки попрацювати і все стане на місце, а виявляється – ні. Тому періодично, десь така думка повертається, але безумовно є рація, яка вища понад усе. Вона полягає в тому, що від будь-якої проблеми, від будь-яких труднощів не втікають, а їх намагаються все таки долати!».

Наш Схід  - батьківщина мільйонів українців, наприклад,  Сосюри, Шевельова,  Стуса, Жадана ...

//www.grani-t.com.ua

Юрій Андрухович, підкреслив, що не можна вибудовувати політику в державі за етнонаціональним критерієм, якщо враховувати той факт, що на теренах східної  України мешкають багато переселенців із Росії. І якщо ми починаємо вживати вислів «п’ята колона», то тоді ми припускатимемо, що ці люди іншої національності, які вторглися на нашу землю і тепер диктують тут, нам, свою волю. Такий підхід український письменник вважає не зовсім правильним.

"Отакое от"

//bezlik.kultor.com.ua

Юрій Андрухович: «Ми, починаючи з 1991 року, насправді з ними громадяни однієї країни, це насправді – наші співвітчизники. Як найкраще цю проблему вирішувати?! Хтось знайшов вихід?! Що насправді робити із цим явищем? Що робити із цим агресивним неприйняттям, неприйняттям будь-якої наймиролюбнішої ідеї?! Колись уже махнули рукою н те, що НАТО не буде. Уже виникла, на рівні якогось абсолютно економічного прагматизму ідея Євроасоціації, і до пори до часу «лихо сиділо тихо». І тільки як Янукович зірвав підписанні, виявилось вони там всі проти Європи. Це дуже складний випадок. Мабуть такого випадку не мала жодна східноєвропейська країна. Виявляється в нас на зовсім різних підставах вибудувані суспільно-політичні цінності. Це можна заперечувати, кажучи, що з часом все подолаємо, але для цього треба продукувати конкретні ідеї. В тому інтерв’ю, тоді кілька років тому, то був мій крик душі. Але крім того, що мене засудили з усіх боків, ніхто не запропонував якоїсь альтернативи тому, що я сказав. Загалом, зовсім не заслужено мене звинуватили в тому, що мовляв, він як письменник їх не любить, бо його там не читають. Якраз дуже успішні виступи мав у Донецьку і Луганську, де мене прекрасно зустрічали. Зараз не йдеться про емоції письменника, який приїхав у гості і його там гарно зустрічали. Йдеться, зараз, про оту дівчину з Донецька, яка героїчно протистояла цілому тролейбусу. І з цим, з дня на день, з дня на ніч, цим поодиноким героям, які там живуть, приводиться мати справу, з такими брутальними формами несприйняття, агресії, іноді навіть – терору. Та й кому це я розповідаю? Не галичанам же, а вам – харків’янам».

Усі присутні добре знають місто, в якому в вони живуть, а конкретніше – владу Харкова, яка вирізняється «толерантними» твіттерівськими відгуками щодо тих,  хто кожного вечора виходить до пам’ятника Шевченку  та відстоює (в буквальному сенсі слова) своє право бути людиною, а не рабом!

Довідка

про "крик душі"  Ю.Андруховича того часу

Нагадаю, що в липні 2010 року Юрій Андрухович заявив, що Крим і Донбас політично є частиною російської нації, тому потрібно дати можливість цим регіонам відокремитися від України. Ось кілька цитат, які свого часу вкрай вразили більшість наших громадян: «Якщо ще колись станеться таке диво, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то потрібно буде дати можливість Криму і Донбасу відокремитися. Зараз вони цього не зроблять, тому що сьогодні їхні люди сидять при владі в Києві. Але я майже не вірю в те, що помаранчеві коли-небудь прийдуть до влади», – заявив Андрухович.

Письменник також розповів, чим Крим і Донбас відрізняються від решти регіонів України. «Політично це інша нація. Я вже зараз етнічних моментів не торкаюся, тільки політичних. Політично це частина російської нації. Я не хочу сказати, що всі поголовно там такі, але тій українській меншині, яка там є, простіше запропонувати еміграцію сюди, тому що вони і так там загнані в кут, постійно переслідувані, не можуть реалізувати жодного проекту», – зазначив він.

Він зауважив, що в Донецьку не вдається навіть надати університету ім'я  їхнього земляка Василя Стуса. «Тобто там апріорі агресивно заблоковано будь-який український рух. Він заблокований не в результаті якихось репресій, а тому що дійсно цього не хоче тамтешнє населення. Воно чуже Україні. Україна йому чужа і нецікава, щонайменше байдужа», – додав Андрухович. «Написи в маршрутках на зразок «Немає грошей – плати гривнею! зайвий раз свідчать, що там концентрація ментального несприйняття всього, що пов'язано з українською незалежність», – наголосив письменник.

Андрухович також вважає, що територіальна цілісність України насправді є ілюзорною. «Ми постійно тішимо себе якоюсь ілюзією територіальної цілісності, якої й так немає. Вона існує сьогодні тільки завдяки тому, що їхній хлопець сидить у Києві на престолі. Тобто одна сьома України робить свій вирішальний внесок у те, як жити країні в цілому. Тому я б не відмовлявся від такого проекту і не робив би взагалі цю прокляту цілісність якоюсь догмою», – заявив він.

На запитання про те, що, можливо, ці регіони просто неправильно українізували, Андрухович відповів, що жодного разу там не було якихось репресій, тиску. «Навпаки – все, що намагалися застосувати в цих регіонах, робилося через позитив. Але якщо у людей викликає відчуття насильства, наприклад, український дубляж у кіно. Не те, що їх силою заганяють у концтабір і змушують вивчати українську мову, а просто запрошують до кіно подивитися фільм і заодно потроху навчитися розуміти мову. Як на мене, більш правильної українізації, ніж через кіно і телебачення, бути не може», – заявив письменник.

На його думку, найбільш компромісною фігурою в історії незалежності був Віктор Ющенко: це і був проект на об’єднання Західної і Східної України. «Тому що він зі Сходу, без радикалізму, по суті людина радянська, але водночас, не чужий українському, від природи україномовний. Але в результаті політичної боротьби з нього зробили націоналістичного монстра, а для донецьких він взагалі став якимось фашистом, нациком. Тобто, навіть настільки компромісний, об'єднувальний варіант не спрацював», – заявив він.

Андрухович також зазначив, що Донбас відіграє дуже важливу роль під час виборів. «Дві донбаські області дуже густо заселені. І справа не тільки в тому, що вони густо заселені, а й у тому, що вони по-радянськи одностайні у голосуванні. Наприклад, у Галичині плюралізм, голоси розкидані між трьома-чотирма політичними силами», – зауважив Андрухович. За його словами, приблизно та ж історія в Криму, що і на Донбасі, тільки ще додаються прямі російські провокації. «Ну, і присутність ЧФ у всьому – його тамтешній народ  дуже любить, набагато більше, ніж українського моряка», – заявив письменник. «Я ніколи не підраховував спеціально, але, як то кажуть, на око – наш  проукраїнський політикум без цих двох регіонів на кожних виборах мав би десь понад сімдесят відсотків. Тобто була б така міцна проукраїнська більшість у парламенті, міцна проукраїнська влада і західний вектор був би поза дискусій», – резюмував він.