Імпотенція, як наслідок історичної закономірності
Дійшов я такого висновку не через свою консервативність пенсіонера і не через бажання когось засудити й присоромити. От погляньте! Для цього потрібні мінімальне знання історії. початок ХХ століття – на Україні панує «царствіє царєй». Люди принижені й нагнуті до краю влаштовують революції, одну за одною. В результаті досягають свого і встановлюють Владу Рад – нову, легендарну, сильну формацію – СССР. Ті люди, це перш за все натхненна революційним духом молодь, яка прагнула справедливості, рівності, волі і врешті-решт нормального життя. Молодь, яка вірила в себе і в свої сили. Те що сталось пізніше з їхньою ідеєю і скільки їх пустили собі кулю в скроню жахаючись минулих подвигів – вже інша розмова. Справа в тому, що Вони ЗМОГЛИ!
Наступною точкою на цій осі поколінь, як на мене, постає «розстріляне відродження». Молоді митці, які не захотіли «іти в ногу» з соцреалізмом. Отже, 1930-ті роки – знищення цілого культурного материка розстрілами, засланнями і тюрмами. І попри шалений тиск і загрозу знищення, Вони вставали і намагались підняти простих людей, загнаних і заляканих ідеологіями. Як наслідок маємо список Сандормоху і покоління розтоптане і напівзабуте нами. Покоління, яке дало системі по зубах, усвідомлюючи, що поплатиться за це життям. Справа в тому, що Вони ЗМОГЛИ!
Ну, потім у всіх був спільний ворог – брали зброю і били німців. А от в 1960-х прийшла нова генерація – дисиденти. Молоді письменники, режисери, правозахисники і громадські діячі розгорнули широку діяльність, як у підпіллі так і на світовому рівні: відкриті виступи, демонстрації, самвидав, Українська гельсінська група… Молодь, яка знала про життя поза «комуністичним раєм» і не змогла мовчати. Владний апарат не заморочувався і відповідав перевіреними методами – ті ж тюрми, концтабори, психлікарні… та все ж дисиденти показали, що така система побудови суспільства себе віджила і не сьогодні так завтра завалиться. Згодом їх мрії і сподівання звів нанівець Брежнєв зі своїм «застоєм», і все знову заглухло. Але, знову ж таки – Вони ЗМОГЛИ! Змогли дати гідну відповідь.
Наступний пункт вибуху свідомості й дії показує, що цифра 30 є закономірною для української історії. Ну – 30-ті, 60-ті і, нарешті, 90-ті. Масштабний протест студентів, названий «революцією на граніті», страйки робітників, виступи шахтарів. Усі тоді вже чули відголос панахиди по Радянському Союзі і можливість творення життя у своїх державах. Вірили, підкріпляли віру діями і ЗМОГЛИ здобути таку омріяну незалежність. І от, виконавши свою місію, дивляться з очікуванням на своїх дітей, уже вільних і не обтяжених усіляким непотребом.
Чому я на початку сказав, що не засуджую і не намагаюсь присоромити молоде покоління? Та тому, що ми історією приречені на забуття. Тобто, відрізок у 30 років ще не пройшов. Останній спалах був у 90-х – і тепер чекаємо 2020-х років. Нам усім, шановна молодь, подобається усе і все нас влаштовує. Беззаперечним є - ми маємо те на що заслуговуємо і все. А усі свої невдоволення щодо країни і влади, всього-на-всього пусті слова не підкріплені жодними діями. Всі ми хочемо, дуже хочемо змін, але враховуючи те що Я, Вона і он Той також – є імпотентами: НЕ МОЖЕМО.
Така позиція викликає у мене, завжди обурення і невдоволення. Як це не можемо – ми ж повинні! Прийдуть же колись наші діти і озирнуться, і запитають… Чесно кажучи, я страшно комплексую з цього приводу. Що я їм буду відповідати? Це ж доведеться виправдовуватись здобуттям освітнього рівня, важкою роботою, нелегким життям… хоча можна буде і правду сказати: «Ні. Нас ніхто не розстрілював і в тюрми не саджав… ну, люба донечко, розумієш, нам було по-ба-ра-ба-ну». Соромно звичайно, але що ж вдієш?! Нам, прокачаному новому поколінню, вже жодна «віагра» не допоможе.
