Лелека

- І нащо тобі оте спілкування, чи тобі коло свого гнізда роботи мало?

- Як це нащо? В наш вік демократії і гласності без уміння говорити нікуди не проб’єшся. От узяти хоча б Вівчарика. Дарма що дрібнота і той на трибуну дереться, тінькає, програму свою висуває, комарів, жучків закликає охороняти.

- Ще б пак не закликав. Та він же без комашні зі своїм виводком лапки протягне!

- А Костогризи до чого знахабніли: створили приватне підприємство по обриванню вишень, щоб усе, значить, законно, щоб ніхто навіть кишнути не смів.

- Обривали і обриватимуть, хоч у підприємстві, хоч без.

- От і я кажу, і Вівчарик, і Костогриз – всі прагнуть до влади. А ми, Лелеки, птахи красиві, поважні, свого кандидата не виставили, бо говорити не вміємо. Був і я на зборах, та що з того, тільки й можу, що дзьобом клацати. От якби хоч трохи говорити вміли, програму свою представили б про поліпшення болотяного біоценозу. А то що ж це виходить: з одного боку на наше рідне болото нові українці з бульдозерами наступають, з другого – фермерська отара, а з третього – дачники. Будиночки на палях ставлять, на мою гніздову територію посягають. Там, де ми споконвіку жабок ловили, антонівку збираються вирощувати. Скоро зовсім наше болото до рук приберуть, а потім нам же по клаптику в оренду здаватимуть.

- Таке воно сину, таке, та що й вдієш?

- Як що вдієш? Треба і нам у депутати, а там би ще вище. Нехай не я, а котрий з моїх синів. Тату і як же воно трапилось, що наш лелечий рід перестав говорити. Он лелечата пищать, носики з гнізда висувають, їм би доброго вчителя, через місяць-два ще й як би говорили, навчи тату.

- Навчи, кажеш? Це справа не важка навчити язиком патякати, але я не хочу. Хтозна скільки пробуде оця твоя демократія. А раптом знову «мертвий сезон», що тоді? Якщо хочеш пошукай для своїх дітей на стороні вчителя, тільки запам’ятай синку, навчити мовчати значно важче, ніж навчити говорити.