Розповідь про саму себе…

Її знають в усьому світі, а в рідному місті художниці ім’я пані Вербук занесене до «Книги рекордів Харкова»: ще жоден серед мистців Слобожанщини не влаштовував такої кількости (понад сотню!) персональних виставок, як вона. А відвідувачів її вернісажів раз у раз зустрічають живописні полотна, на яких романтичні жіночі постаті майже завжди оточені різнобарв’ям квітів, що ростуть у полі чи в садочку, або зібрані в розкішні букети. Не бракує у творчому доробку майстрині й вишуканих натюрмортів. Хоча визначення «натюрморт», тобто зображення «мертвої природи», стосовно картин пані Ніни видається вкрай невдалим. Бо в неї навіть зрізані квіти — живі!

Картини Ніни Вербук залишаються перед очима ще довго після того, як ми покидаємо виставку або майстерню художниці, оскільки кожна з її робіт не тільки дивовижно красива, але й несе в собі відбиток глибоких розмислів мисткині. Послухаймо ж саму пані Вербук, а розповідати вона вміє не менш образно, артистично, ніж малювати.

— Волію встигнути якомога більше зробити, бо відчуття швидкоплинности земного життя стає дедалі гострішим. Ні, не тільки свого власного, а й інших людей. З душевним болем дізнаюся про чиїсь змарновані долі, втрачені надії. Мабуть, оце відчуття притаманне й деяким з моїх картин, тому що глядачі не можуть часом приховати сліз, дивлячись на них…

— Утім, за своєю вдачею я оптимістка, а джерелом мого оптимізму є передовсім віра в Бога. Тому й християнська тема — одна з провідних у моїй творчості. Повірте, надзвичайно приємно, коли глядачі самі згадують знайомі їм (а може, й дещо призабуті) мотиви зі Святого Письма. Виявляється, радість від зустрічі з чимось уже відомим буває аж ніяк не меншою від пізнання нового. Моя заповітна мрія — наблизитися до розуміння сутности первинного християнства, не затьмареного ще ніякими штучними нашаруваннями.

— Подивіться: пейзажі та натюрморти, портрети та жанрові сцени. Кожна моя картина — це розповідь (пряма чи опосередкована) про людину, її неповторний духовний світ. Навіть не знаю, чи спромоглася б я на таке, якби відійшла від традиційної школи живопису? Аніскільки не заперечую права на творчий пошук прихильників постмодерну, але то не мій шлях у мистецтві. Разом із тим, традиційний живопис пропонує художникові практично невичерпний арсенал виражальних засобів і прийомів, включно зі сміливими колористичними рішеннями, використанням яскравих метафор тощо.

— Моє духовне зростання (а воно випереджало творче становлення) розпочалося від знайомства з книжковими скарбами родинної бібліотеки, яку дбайливо зібрав колись мій дідусь. Уявіть: Ніцше й Шопенгауер мирно співіснували на одній полиці з Арцибашевим. А поруч — чудово ілюстровані дитячі книжки, часописи початку XX століття… Тільки набагато пізніше я зрозуміла, наскільки мені пощастило. Не менш важливим чинником мого розвитку була природа, про що годилося б розповісти трошки докладніше. Ну а далі пролягли роки навчання: в художній школі, в інституті, наполегливий пошук свого місця в розмаїтті мистецьких стилів і напрямів.

— А от стосовно визначення власного «місця під сонцем» (у буквальному розумінні) не мала щонайменших вагань. Жоден край (а подорожувати доводилося-таки чимало) не надихав мене так, як рідна Слобожанщина: її мальовничі краєвиди, неповторне небо і, звісно, люди — наші краяни…

— Так уже склалося, що лише в дитинстві мені пощастило деякий час мешкати «на землі». Спочатку — в будиночку на Журавлівці, районі Харкова, що й сьогодні більше нагадує село, й де з ранку до пізнього вечора поралася в городі та на квітнику моя невгамовна бабуся. А потім, коли ми вже оселились у звичайному міському помешканні, то виїздили щоліта всією родиною охороняти колгоспні сади. Це не тільки приносило певний заробіток, а й давало ні з чим незрівняне відчуття єднання з природою.

— Саме відтоді я не замислююсь, називаючи «ім’я» кожної квітки, взагалі — будь-якої рослини. А головне — без тями люблю їх! Тому ніколи не завдаю найменшої шкоди жодній рослинці, а зі своїми хатніми друзями-квітами подовгу й щиро розмовляю. Вірю, вони розуміють мене, натомість я намагаюсь уявити, про що їм хотілося б розповісти мені.

— Безумовно, можна прожити й без квітів, як, власне, й без мистецтва. Однак, то вже буде не повноцінне людське життя, а безбарвне існування, кволе животіння. Тож, утішаймося повною мірою двома дарованими нам Господом прекрасними світами — мистецтва та природи.

— Самій мені дуже важко визначити провідну тему власної творчости. Проте, коли спробувати узагальнити, то це — безкінечна розповідь про саму себе — на тлі епохи, на тлі взаємин із сучасниками. І тоді навіть квіти на моїх картинах є продовженням цієї розповіді. Так, я ототожнюю себе навіть із квітами, коли їх малюю!

Отже, романтична жіноча постать на полотнах Ніни Вербук — чарівна й загадкова, усміхнена або чимось засмучена — передовсім, вона сама. А у світлому, радісному колориті її живописних робіт немов відбилося глибоко оптимістичне світосприйняття самобутньої художниці.

Справді знаковою для надзвичайно плідної доби творчости художниці, що припала на початок нового століття, є картина «Гостювання» (2007 рік). Кілька світлих (не лише за колоритом, а й за «станом душі») постатей розташувалися навколо самого Христа, який цілком природно приєднався до неквапливої бесіди та застілля кількох людей — наших з вами сучасників. До речі, автор цих рядків, не побачивши ще названу картину, написав саме тоді на диво співзвучний їй вірш, де є такі рядки:

Та ось, на третій день по смерті

Прийшов до учнів (як прозріння!)

Ісус Христос — живий, відвертий.

То було диво Воскресіння!

Він привітавсь: «Разом ми знову,

Не бійтеся, Я перед вами...».

Триває й досі та розмова

Між Господом Святим і нами...

В майже неосяжному художньому всесвіті пані Вербук чільне місце посідають яскраві, часом несподівані знахідки. Йдеться не лише про пошук нових тем, композиційних рішень, виражальних засобів, але й про творче переосмислення безцінного мистецького спадку імпресіоністів. Так, у картині «Альтанка» (2012 рік), що ненав’язливо спонукає глядача до роздумів про можливість цілковитої гармонії людини з природою, використання незліченої кількости кольорових цяточок, нанесених на полотно, вкотре доводить — довершене створюється з найпростішого…

Мистецтво зазвичай вважають таким собі відлунням дійсности. Але вже навколо самого творчого доробку Ніни Вербук розповсюджується своєрідне мистецьке відлуння. Чарівній пані Ніні дарували свої поезії такі визнані метри красного письменства як Анатолій Перерва та Ірина Мироненко, а згодом — і їхні молодші літературні посестри й побратими. Вражає непідробною щирістю вірш, що його написала Наталя Дамська, одна з шанувальниць таланту майстрині:

Червона горобинонька,

Три кетяги рясні!

Усміхнена дівчинонька

Зустрілася мені:

Струнка, неначе гілочка,

Привітна та ясна —

Чи мавочка-гаївочка,

Чи то сама весна?

А то була художниця,

Вербичка весняна,

І душу розтривожену

Осяяла вона.

Волосся — як проміннячко,

Як золотавий льон…

Ой чим ти, Ніно-Ніночко,

Взяла мене в полон?

Як розказати майстрові,

Що радісно мені,

Коли ті флокси з айстрами

Цвітуть на полотні?

І пензель в твоїх рученьках

Хвалу складає сам,

Вербиченько-Вербученько,

Землі та небесам:

Білесенька тернинонька,

Закохані пісні,

Червона горобинонька,

Три кетяги рясні…

Наостанок — ще одне спостереження. Спробуймо пригадати, чи зустрічаємо ми на «дорослих» художніх виставках дітей? Дуже рідко. Винятком були й залишаються виставки Ніни Вербук, які дивним чином приваблюють малечу. Коли ж я вирішив з’ясувати, біля яких картин дітлахи найчастіше зупиняються та уважно їх розглядають, несподівано виявилося, що то є улюблені роботи самої художниці! А от про враження дітей від побаченого не став їх навіть розпитувати: варто було просто придивитися до осяяних якимось внутрішнім світлом юних облич…

Роботи Ніни Вербук:

Автопортрет, 2007 рік, 55 х 70

Альтанка, 2012 рік, 120 х 140

Гостювання, 2007 рік, 140 х 150

Натюрморт із соняхами, 2010 рік, 80 х 50

Пасхальний натюрморт, 2013 рік, 50 х 40

Рідня, 2006 рік, 60 х 55

Сонячний вітер, 2008 рік, 100 х 100

Янгол Україна, 2014 рік, 110 х 65