Людська душа потребує краси…

Їхніми творами пишаються художні галереї та приватні колекціонери не лише європейських країн, а й Сполучених Штатів Америки, Канади, Японії, Китаю… Надхненна праця трьох поколінь обдарованих мистців уможливила, здавалося б, неймовірне: сьогодні щирі прихильники традиційного петриківського розпису є навіть там, де споконвіку сповідувалися зовсім інші естетичні засади (промовистий приклад — щойно названа Японія).

Одвічне прагнення гармонії

Дослідники народньої творчости переконані, що підґрунтям, на якому виник славнозвісний петриківський розпис (за назвою села Петриківка — тепер Дніпропетровської области), став звичай, поширений в українських сім’ях, — розмальовувати хатні печі. Іноді хтось так уже заходився малювати, що й печі було замало. Тоді «доходила черга» до стін і ледь не до стелі. Минало літечко, й від щоденного споглядання зображень дивовижних квітів та фантастичних птахів у всіх, хто мешкав у затишній хатині, навіть найлютішої зими теплішало на душі. Петриківці першими спробували відтворювати оті своєрідні картини на папері, а також на посуді та інших предметах простого селянського побуту. А вже згодом це заняття піднялося до рівня справжнього високого мистецтва, що його явила світові у ХХ столітті геніяльна Катерина Білокур.

Чому саме петриківці, а не мешканці якогось іншого села, спромоглися-таки зробити яскравішим (прикрасивши, передовсім, свій побут) і власне повсякденне життя, й життя інших людей? Одне з пояснень полягає в тому, що Петриківка ніколи не була закріпачена, й вільний козацький дух її мешканців прагнув гармонії між світом матеріальним і духовним. Людська душа потребувала краси, а розкутий неупереджений розум, притаманний нащадкам запорожців, підказував їм шлях до втілення мрії. Унікальне мистецтво петриківського розпису довело свою надзвичайну життєздатність, бо не загинуло навіть тієї лихої доби, коли назавжди зникало (разом із самими майстрами) чимало з різновидів прадавніх народних мистецтв.

Так от, Ганна Самарська — старійшина й берегиня дружньої родини художників — була ученицею славетної української майстрині Катерини Білокур. За кілька десятиліть напруженої творчої праці вона й сама виховала чимало учнів, в майбутньому — відомих мистців, серед яких її донька Тамара. Палка закоханість в улюблене мистецтво, що перейшла від матері до дитини, визначила її подальшу долю. Навчання в Харківському художньо-промисловому інституті дало пані Тамарі ґрунтовну фахову підготовку, а ще — допомогло зустрітися зі своїм творчим однодумцем і майбутнім чоловіком Олександером Вакуленком.

Над усе у світі в цій родині полюбляють квіти. Збудована власноруч майстерня художників нагадує (за будь-якої пори року) справжню оранжерею. Із квітами пов’язане й таке спільне захоплення пані Тамари та її доньки Олесі, як плетіння віночків просто-таки неймовірної краси. Утім, воно й не дивно. Українські дівчата завжди прикрашали себе «коронами» з живих квітів, бо усвідомлювали, що це тільки підкреслює їхню вроду, перетворює кожну з них на казкову красуню.

Їх благословив Господь!

Тепер вони мають незаперечні ознаки успіху, визнання: почесні нагороди, участь у численних виставках, мистецьких конкурсах, фестивалях. Полиці книгарень прикрашають чудово проілюстровані ними книги, з різних країн світу надходять пропозиції стосовно оформлення інтер’єрів престижних будівель… Але будь-яка розмова з подружжям Вакуленків невдовзі переходить до того, що стосується Олесі. Вона (з чим усі погоджуються) не лише наймолодша, але й найобдарованіша з усієї родини. Її перша персональна виставка відбулася в Державному музеї Тараса Шевченка в Києві, коли дівчинці ледь виповнилося десять років. У п’ятнадцять — вийшла друком ілюстрована нею дитяча книжка. По закінченні (із Золотою медаллю!) середньої школи Олеся здобувала вищу освіту в альма-матер своїх батьків, яка на той час уже мала високий статус академії.

Протягом кількох останніх років вона, наймолодша з родини талановитих мистців, віддає чимало сил та часу ще одному своєму художньому захопленню. Йдеться про створення книжок-розмальовок… для дорослих. Такі книжки вже зараз допомагають мільйонам людей в усьому світі зняти нервову напругу, отримати відчуття душевного комфорту. Олеся поставила перед собою й напрочуд вдало виконала непросте завдання: не лише розкрити перед усіма, хто гортатиме сторінки цих книжок, світ яскравих барв та витончених ліній, а й розповісти мовою цих же барв і ліній про рідний край, ім’я якому — Україна…

А ще — дівчина багато читає, непогано знається на класичному й сучасному красному письменстві та доволі успішно пише сама. Вірші зазвичай приходять до неї раптово, несподівано. «Вони можуть просто сісти мені на долоню, — твердить Олеся, — залишається тільки уважно прислухатися й швиденько записати. Коли не маю на чому — набираю на кнопочках мобільного телефону…». І вже чимало ошатних блокнотів зберігають заповітні мрії та щирі зізнання юної поетки. Ледь не в кожному з віршів роздуми про сутність мистецтва, зокрема — про творчість своїх батьків. Помалу, але дедалі помітніше напрацьовується й майстерність у володінні словом.

*        *        *

Намалює мама кетяги калини —

Стиглий жар багрянцю в них палахкотить, —

Закортить намиста панночкам-хвилинам,

Спинять, задивившись, свій політ на мить.

Із-під пензля в мами розіллються барви,

Святом залоскочуть найсіріший день,

Сплетива-мережива радісні прегарні

Виростуть з рай-квітів й ангельських пісень.

На Життя Дерева з маминого серця

Випурхнуть пташини, що в небесну синь

Сповивають Сонце й в золотих відерцях

Носять йому казочки і тремтливий дзвін.

Всі дива-дивоньки в зернятка заховані

В маминім городику — баночках для фарб, —

Випустити всіх їх треба, зачарованих,

Віднайшовши ключик — вміння Божий дар.

Я скажу напевно: мама — чарівниця,

Чи знайти хтось зможе іншу, як мою?

Пізнаємо з нею світу таємниці

Й Вічності закони. Як її люблю!

*        *        *

Заплутався промінчик у моїм волоссі

Святого Батька-Сонця – торжество! –

І ранок дихає любов’ю стоголосо

І світлом тим виповнює єство.

Прокинусь і злечу над світом, вмитим рясно

Росою з кришталевих неба чаш,

Нап’юся днем цим досхочу прекрасним,

Мені він брат, а Бог є Батько наш.

Засяє золотою пектораллю ранок,

Пригрівшись кошеням над серцем над моїм,

І я у соняховий загорнусь серпанок

Життя, Любові, Щастя, мов у сні!

Коли взаємини між рідними людьми, непересічними творчими особистостями позначені такою щирістю почуттів, то мимоволі думаєш: «Сам Господь благословив цих талановитих художників та їхнє прекрасне мистецтво!». Тож сподіваймося, що квіти, які розцвітають під пензлем самобутніх майстрів, й надалі чаруватимуть нас своєю красою.

А знавці й шанувальники дивовижно розмаїтого творчого доробку родини Вакуленків (який стрімко поповнюється!) мають слушну нагоду сердечно привітати пана Олександера з нагоди його 55-літнього ювілею, що відзначаємо цими березневими днями, та щиро побажати мистцеві здійснення всіх його найзаповітніших мрій!

Світлини — з архіву родини Вакуленків