«На моїх фото та Україна, за яку ми боремось, та, про яку мріємо. Її я ношу всередині себе, нею я ділюсь з глядачами», - етнофотограф Анна Сенік
Нам подобаються гарні люди, «смачний» настрій, колоритні теми, якісні картинки і розумні ідеї. Ми шукаємо особливе і якісне - і в мистецтві, і в житті. Нам подобається закохуватися. На екранах і виставках спостерігати «смаколики» з рівномірно политим джемом, і було б чудово, якщо принесли б ще й чим запити. А як українці, ми обожнюємо таємничість атмосфери і піднесення своїх національних особливостей...
Вчора я домовилася про інтерв’ю з Анною Сенік – етнофотографом, аунтентистом в різних стилях, переважно у рідному - українському. Творить вона під псевдонімом ŁadnaKobieta (в перекладі з польської – «гарна жінка»). Працює фотографом на сході, створює сучасні та історичні образи українців, якими їх повинен знати світ. Українців, які лагідно усміхаються до сонця, кохаються, народжують дітей і захищають свою землю.
З природженою привітністю Аня радо поділилася відповідями.
Як етнофотографія показана на війні?
Я фотографую з 2012 року. Знімати військово-історичну тематику почала в 2013. Тобто, ще до Революції Гідності і початку російської збройної агресії. Так, наприклад, «УПА. Кохання» ми зняли весною 2013 року, а вже за рік це перетворилось зі спогадів про героїчне минуле на відображення сучасного: українки знову мусили проводжати своїх чоловіків на війну…
Ви фотографуєте сучасні військові події?
Я мало знімала на Майдані, у мене були там важливіші справи, та й «репортажник» з мене був не найкращий. Відносно небагато знімала у зоні АТО – хоча там вже навчилась робити це вправно і швидко. Єдині проекти, які прямо були пов’язані із подіями в Україні - це «Воїн. Воля крізь віки», який від самого початку задумувався, як демонстрація спадковості української військової традиції для сучасників, які переживають війну на сході країни, та «Повстанський Великдень», знятий весною 2014 року, коли більшість моїх знайомих чоловіків хрестосились на фронті. А в переважній більшості мої зйомки це скоріше зворотній бік реалій, ніж їх віддзеркалення. Коли навколо більш, розпач, туга і горе, тобі хочеться зануритись в світ спокою, абсолютної краси і не відчувати нічого крім любові. На моїх фото та Україна , за яку ми боремось, та, про яку мріємо. Її я ношу всередині себе, нею я ділюсь з глядачами.
Чому в своїй творчості ви обрали історичну сторону та національний костюм?
Важко сказати, чому ми обираємо те,чиінше в своєму житті. У мене в родині немає адептів народних строїв, бабусі не зберегли скринь з рушниками і коралями… Національний одяг завжди мені подобався. Це здавалося якимось дивним світом, до якого хотілось торкнутись. Тож, коли я почала знімати, то пробувала і цю тему. Поступово симпатія до того переросла у справжню любов.
Хто стає героями, коли і чому обираєте певну атмосферу для знімків?
Вибір моделей завжди відбувається по-різному. Інколи бачу когось, і знаю, як саме буде гарно цю людину зняти. А інколи ношу в собі певний образ і шукаю модель, яка б могла його оживити. Запрошую на зйомки і старих друзів, і нових знайомих, інколи влаштовую маленькі кастинги в інтернеті, а бувало й нахабно знайомилась на вулиці та запрошувала на зйомки тих, хто «чіпляє».
Чи існує у фотографів своє відчуття «моя людина - мій герой»?
Багато хто питає : «як потрапити до Вас на фотосесію?», а ніяк, я сама обираю. І тут питання не лише в зовнішності чи приязності, мають співпасти наші відчуття. Ви можете не бути мені близькі, як особистість, можете бути не канонічно гарними, але якщо ви для мене зрозумілі – я зможу вас щиро полюбити і гарно зняти.
А як щодо праці закордоном?
Поки це дається важко. Я їздила на зйомки до Білорусії ,це був чудовий і яскравий досвід, по якому залишилось багато моїх улюблених світлин. Ще до війни один раз була в Росії, але тоді зйомку там організувати не вдалось, а тепер я туди не в'їздна. А щодо інших країн, то поки не бралась досліджувати цю тему. Можливо, в майбутньому вдасться відзняти істрої інших слов'янських народів.
Як реагують на ваші виставки в інших країнах?
У мене було багато виставок закордоном: в Українському культурному центрі в Парижі, навіть у Страсбурзі в ПАРЕ, в Румунії, в Німеччині, звісно в Канаді. Там нас впізнають, хвалять…
Над якими проектами ви працюєете зараз?
Цього літа я відзняла багато гарного матеріалу. Тепер треба сісти за ретуш. Поки багато справ, і ніяк не вдається приділити цьому належну увагу. Сподіваюся, дисципліную свій графік під творчі потреби і все ж таки скоро покажу всім вам нові фото.
Циклічність подій інколи навертає на правильні думки: «Ось таке вже було, ми змогли відбити ляпаси ворога, ми зможемо зараз!». На мене дивиться дід з фотографії, і чимось це сильніше віддає в голову, ніж стрічна новин про порушені домовленості.
В добру путь, Анно Сенік, дякуємо за справжність і любов з кожної фотокартки.
Анастасія Салашна
