Вибори по-новому: наслідки прийняття виборчого кодексу

У кодексі поєднано 5 діючих на сьогодні законів - про вибори народних депутатів, про президентські вибори, про місцеві вибори, про Центральну виборчу комісію і про Єдиний державний реєстр виборців. Виборчий кодекс застосовуватиметься вже на наступних парламентських виборах.

На початку окреслимо основні зміни, яких зазнало виборче законодавство:

• Парламентські вибори проводитимуться у 27 виборчих регіонах, межі яких загалом враховуватимуть межі областей.

• Реформа передбачає першу в історії України кодифікацію виборчого законодавства. Тобто врегулювання декількох виборчих процесів (місцеві вибори, вибори Президента, Верховної Ради) одним нормативно-правовим актом.

• В бюлетені буде лише дві графи: "Номер партії, за яку віддаєте свій голос" і "Номер кандидата у народні депутати з партійного списку". У них треба буде записати порядковий номер партії та кандидата з неї.

• Якщо кандидат у народні депутати набере відповідну кількість голосів виборців, він зможе переміститися догори по списку або навпаки опуститися вниз. Тобто мандати дістануться не тим, хто перший, другий, третій у регіональній списку партії, а тим кандидатам, хто в цьому списку набрав найбільшу кількість голосів;

• Пропорційний розподіл мандатів. Чим більша підтримка партії, тим більше мандатів вона отримає. Місця у сесійній залі займуть ті кандидати, які отримали найбільшу підтримку у своєму регіоні.

• Прохідний бар'єр залишився незмінним - 5%.

Перейдемо до аналізу самих змін.

1. Кодифікація виборчого законодавства. Дійсно, немає у світовій практиці випадків, коли кожна виборча кампанія здійснюється «за новими правилами». Отже, ми всі мусимо зробити висновок: нарешті в Україні з’явилося стабільне виборче законодавство, необхідно розпочати процес його кодифікації. І такий досвід у зарубіжних країнах існує. Наприклад, виборчі кодекси існують у Франції, Бельгії, Єгипті, Алжирі, Філіппінах, Мадагаскарі, Сенегалі, Коста-Риці, Камеруні, а також у Польщі, Молдові, Албанії, Армянській Республіці, Республіці Киргизстан.

Слід визнати, що саме кодифікація — шлях до сталого та ефективного виборчого законодавства, адже в процесі кодифікації відбувається змістовне удосконалювання та уніфікація законодавства, скасування застарілих і неефективних, вироблення нових норм, заповнення прогалин, усунення дублювання, розбіжностей і протиріч. Саме в процесі кодифікації можливе усунення дублювання і протиріч між нормативно-правовими актами, зокрема між трьома профільними законами: «Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів». Наприклад, незалежно від виду виборів практично однаковими є правила формування виборчих комісій, складання списків виборців, порядок голосування і підрахунку голосів тощо.

2. Регіональні округи. На мою думку найоптимальнішою для пропорційних систем є ситуація, коли вся країна становить собою багатомандатний округ. В Ізраїлі всі 120 членів Кнесету (парламенту) обираються на загальнодержавному рівні.

Така позиція пов'язана з тим, що регіональні округи мають ряд проблем: як унікальні, так і ті, що властиві мажоритарним округам:

1) «Підкуп» виборців. Так, можливо великий розмір округу дещо ускладнює цей процес. Але залишається стимул кандидата поставати у вигляді господарника, який будує дитячі майданчики, вкладається в іншого роду інфраструктурні проекти, а не демонструвати свої знання та навички з державного реформування.

2) Звуження кола доброчесних кандидатів. Збільшення округів збільшує також і електорат одного кандидата. Таким чином, залежність кінцевого результату від медіа-підтримки, піар-технологій з великим охватом населення є невідворотною. Особистий контакт з виборцем відіграє все меншу роль. Збільшується залежність кандидата від матеріальних ресурсів і цей «ценз» можуть пройти не всі. Також збергіається, якщо не збільшується значення доступу до адміністративних важелів. «Привласнення» кандидатами роботи комунальних служб, тобто представлення їх послуг як власних досягнень набуватиме поширення, як і експлуатація адміністративного ресурсу в принципі.

3) Олігархізація. Людина, в якої не вистачає коштів на регіональну виборчу кампанію з більшою вірогідністю візьме засоби для політичної боротьби зі сторони. І, увійшовши до парламенту депутат матиме певні зобов'язання перед своїм спонсором і лобізм інтересів обмежених груп його буде піклувати більше, ніж державне будівництво.

4) Незалежність від національних інтересів. Тут є два аспекти:

а. Зниження стимулу керуватися національними інтересами при прийнятті рішень. Навіть зараз набуває актуальності питання надання автономії певним областям. Це суперечить інтересам більшості регіонів. Таким чином, народний депутат при голосуванні буде розуміти потреби лише окремих груп населення і відповідно голосувати. Більше того, це співпадає з його особистою вигодою, так як обирати його буде конкретний регіон.

b. За такою самою логікою у депутата може виникати апатія до законопроектів державної важливості. Популярність депутата на окрузі як особистості конвертується у його електоральну підтримку незалежно від законотворчої діяльності. А отже, знижується його стимул демонструвати свою ефективність у парламенті.

3. Відкриті списки. Незважаючи на тренд критики закритих списків, саме вони, а не відкриті, списки якнайкраще конструюють плацдарм для формування і підбору політичних еліт та їх соціалізації. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне (державне) політичне керівництво. І відкриті списки є перепоною на цьому шляху:

1) За закритих списків значення минулих досягнень у публічному просторі має менше значення. У рамках партії легше себе проявити в силу обмеженості кола осіб, що оцінують претендента. Більше того, у рамках партійного рекрутингу оцінюються якості, що є непомітними та на жаль не вирішальними при електоральному виборі, такі як професійність, проактивність, морально-етичні якості.

Так, партії у статусі-кво складно назвати ідеальним соціальним ліфтером. Але вже спостерігається позитивна тенденція. На минулих парламентських виборах партії вважали обов'язковим додати до списків представників громадянського суспільства, активістів, людей, які не були ніколи у політиці. Це було пов'язано із великим попитом у народі саме на такі обличчя в парламенті. Під час цієї кампанії партія "Слуга Народу" проводила пост-праймеріз, тобто прибирала кандидатів зі списку, стосовно якої виборці знайдуть інформацію, яка підтверджує їх недоброчесність. Саме суспільство дає ті імпульси, на які партії реагують при складанні списків. І розвиток соціальних лифтів, якість представників партії у списках, випадки купівлі мість у списках прямо пропорційні рівню політичної культури та освіченості електорату, його реакції на дії партій. Останнє є питанням часу та активності держави в освітній діяльності, більшій відкритості для громадських ініціатив і т. д. Якщо позитивних зрушень у цій площині не буде, то влада не буде ефективною при жодній виборчий системі.

Як раз у перспективі партії мають стимул оновлювати свої ряди більш молодими та фаховими представниками. По-перше, поборотися за молодий електорат, по-друге в цілому для політично освіченого населення обізнаність народного представника має визначальну роль. Також зберігається симул не зазнавати публічного осуду за створення перешкод для циркуляції еліт (та сама купівля мість у списках).

2) Система голосування за партійними списками дає більше можливостей для обрання представників різних меншин. Виборча поведінка відповідає культурному чи соціальному розшаруванню суспільства. Але система пропорційного представництва за партійними списками може забезпечити, щоб у законодавчому органі були представники як від більшості, так і від меншин. Це відбувається завдяки тому, що система стимулює партії до складання збалансованих списків, які орієнтовані на весь спектр інтересів виборців. Досвід ряду країн з новою демократією (наприклад, ПАР, Індонезія і Сьєрра-Леоне) показує, що система голосування за партійними списками надає політичний простір, що дозволяє партіям висувати списки кандидатів з різною расової та етнічної приналежністю. До складу Національної асамблеї ПАР в 1994 році входило 52 відсотки чорношкірих представників, 32 відсотки білих (одна третина англомовних, дві третини говорять на мові африкаанс), 7 відсотків кольорових і 8 відсотків індійців. За такую логікою в Україні будуть більше представлені ті самі кримські татари.

3) Система з закритими списками робить більш імовірним і обрання жінок. По суті, партії мають можливість використовувати списки для просування жінок-політиків і одночасно дозволяти виборцям голосувати за жінок, роблячи свій вибір скоріше на політичній, а не гендерній основі. Як за мажоритарної системи, так і за пропорційної системи відкритих списків більшість партій мають стимул висувати найбільш широко прийнятних кандидатів. У 2004 році число представників жіночої статі в законодавчих органах, обраних за пропорційною системою з партійними списками, було на 4.3 відсотка вище середнього показника 15.2 відсотка в парламентах інших країн, а в законодавчих органах, обраних за системою відносної більшості, цей показник був на 4.1 відсотка нижче середнього показника.

Виходячі з цього можно зробити висновок, що в перспективі закриті партійні списки є найбільш меритократичними та дають доступ до політичної сфери усім верствам суспільства незалежно від раси, кольору шкіри, статті, майнового стану тощо.

4) Іншою проблемою є підрахунок голосів. Так головний редактор газети «Uаргумент» А. Герасимчук з приводу даної системи зазначив: «...якщо місяць не можуть порахувати і звести результати виборів по 20-и суб’єктах, то можна уявити, скільки будуть рахувати 20 партій, помножених на 450 кандидатів, тобто 9 тисяч суб’єктів тільки парламентських виборів».

4. Якщо оцінювати пропорційну систему без регіональних округів та відкритих списків, які просто зводять нанівець усі її переваги, то вона є доцільною з точки зору уркаїнських реалій:

- Система допускає мінімальні втрати голосів і є математично точною, вона враховує увесь спектр суспільних інтересів і забезпечує парламентське представництво меншості (звісно, за винятком тих партій, які не подолали виборчий поріг).

- Сприяє формуванню багатопартійності, відповідальністі партій за обранців.

- Суттєво зменшуються можливості для маніпуляції голосами виборців, владний ресурс на практиці нелегко застосовувати, а деякі прийоми, притаманні мажоритарним системам, повністю виключаються (як-от явище “джеррімандерінгу” або масового “переселення” виборців з одних округів до інших)

- Зниження політичної корупції. Неможливо “купити” виборців всієї країни.

5. Легальний виборчий бар`єр. Перехідна політична система нашої держави є особливо уразливою для популістичних партій. Нерідко вони закликають до насильства та дестабілізують суспільство.  Це повязано з тим, що низький рівень політичної та правової культури виборця призводить до переважної ірраціональності його вибору, тяжжіння до демагогічної риторики. Не менш розповсюдженим тягарем вітчизняного політичного устрою є наявність так званих «кишенькових» партій, покликаних забезпечувати інтереси олігархів. Зниження барєру одночасно підвищує і «попит» і «пропозицію» на цьому «ринку». По-перше більша кількість партій є привабливими для фінансування через підвищення вірогідності їх входу до парламенту. По-друге, менші партії будуть задовільнятися меншими коштами, а отже стають доступними для менш забезпечених спонсорів, порівняно із тими, що є у статусі-кво. Навіть один депутат з метою лобіювання чужих інтересів може вносити поправки до законопроектів, створювати закони, голосувати за них. Тому недопущення навіть подібних незначних політичних сил до законодавчої влади вважаємо доцільним.

Експерти, що ратують за суттєве зниження або взагалі усунення визначеного законом виборчого барєру мають 3 основні аргументи: 1) втрата голосів виборців; 2) зниження довіри виборців до всіх нинішніх політичних партій, які перебувають у парламенті; 3) неврахування інтересів малих партій.

1. Варто зазначити, що виборчої системи, яка б могла врахувати волевиявлення народу на 100 % з точки зору його представленності у законодавчому органі в принципі не існує. Тому неврахування певного несуттєвого відсотку голосів для забезпечення стабільності українського парламентаризму є доречним з практичної точки зору.

2. Причинами недовіри народу до влади вважаємо незаконне збагаченя її представників, негарантованость основоположних прав і свобод та неефективность державного апарату. За відсутності такого причино-наслідкового звязку у інших країнах , які також використовували виборчий барєр на рівні 5 % (Польща, Словачина), не вбачаємо у ньому причини суспільної недовіри.

3. Для усунення дискримінації малих партій вважаємо допустимим повернути право партій обєднуватися у блоки. Створення нових політичних сил як раз допоможе підвищити їх репрезентативність інтересів громадян. Відповідно до рішення Конституційного суду України від 21.12.2017: «Визначення типу виборчої системи, її ознак та особливостей є питанням політичної доцільності та має вирішуватися парламентом відповідно до його конституційних повноважень за умови дотримання конституційних принципів та демократичних стандартів організації й проведення виборів». Виходячі з вищенаведеної аргументації та контраргументації задишити виборчий барєр на рівні 5 відсотків за сьогоднішніх правових, політичних та суспільних умов можна вважати правильним вибором.