"Світ жорстокий до дилетантів, вчити ніхто нікого не буде", - Юрій Чевордов
— Розкажи, будь ласка, як Ти прийшов у журналістику, в експерти, в радники?
— До певного моменту свого життя, років до 25-27, я займався різною, абсолютно не пов'язаною з журналістикою діяльністю. Потім я став журналістом, блогером і почав публікуватися в Інтернет - огляді «Главное» і іноді в газеті «Главное». Потім за рекомендацією Євгена Маслова, тоді головного редактора газети «Главное», мене прийняли до Харківського відділення спілки журналістів України. Там я вже, можна сказати, офіційно оформився як журналіст.
— А потім почалися блоги та статті в центральних виданнях?
— Так, "Лівий Берег", "Кореспондент", "Главком" і десь ііще. Вже не пам'ятаю точно. Я з усіма співпрацював, нікому не відмовляв. Де пропонують майданчик там і пишу. Куди кличуть на круглі столи, форуми, конференції - туди і їду. Це ж все досвід і розширення кругозору. Не можна вічно залишатися у вузькій ніші - не буде розвитку. Все це мені стало дуже в пригоді. Потім створив свій блог, професійний, з доменом, з дизайном і став писати туди, а також брати інтерв'ю у відомих людей, в основному політиків, експертів, журналістів.
Все це я робив за допомогою соціальних мереж, зокрема Фейсбуку. Тоді він тільки набирав популярність, і, звичайно, такої кількості відомих людей там не було, та багато хто вже був. Але потім підтримувати даний блог мені набридло. Я не розумів, навіщо мені це потрібно, не знав, як монетизувати свій блог, тоді я взагалі в цьому всьому мало що розумів, і якось емоційно я його видалив. Грошей мені це не принесло, але принесло знайомство з політиками.
Але основним осередком був все ж «Главное», де я працював. Цей сайт був джерелом новин для тодішньої харківської опозиції. «Дурнів», які будуть писати про владу критичні матеріали, було не багато в той час, тим більше, під своїм ім'ям. На той момент відчуття було, що Янукович прийшов назавжди і цей моноліт нічим не зрушити. Я писав і, відповідно, набував певну популярність як автор. Тим більше, що об'єктивна журналістика, досить нудна, а я був суб'єктивний і пропускав всі тексти через призму власного сприйняття, додаючи туди опозиційної риторики. Але, незважаючи на критику, завжди намагався не переходити на особистості і критикувати ідеї, дії чи вчинки, але не саму особистість.
В Інтернеті всі сміливі - віртуальність накладає свій відбиток і відриває від реальності. І тому я для себе виробив правило: не пиши того, що не скажеш в обличчя. І все. Це індикатор, що допомагає зберігати адекватність, не переходити цивілізовані межі, навіть якщо ти опозиціонер. Тільки не треба це плутати з псевдоопозиційним цвіріньканням ні про що. Це інше. Це імітація. Цим багато хто страждає: казати багато, але оминути гострі кути. Я ж кажу про елементарну самоповагу і повагу до опонента. А то буває читаєш багатьох «диванних бійців», вони такі грізні в Інтернеті, а в житті скромні, тихі, ввічливі люди.
Повертаючись до того періоду, скажу, що складніше було нашим депутатам обласної ради. Їм доводилося виходити на трибуну і в досить агресивному середовищі тодішнього залу тримати позицію. Крім цього ж була робота в комісіях, яку ніхто не бачив, але там теж було дуже жарко. Зокрема, нинішній Глава АП Ігор Райнін демонстрував іншу точку зору на багато тодішніх процесiв, виступав з критикою з трибуни обласної ради саме в сесійній залі і в комісіях. І, як опозиційний депутат, до того ж розумний, який розбирається в предметі, завдавав чимало незручностей тодішній владi.
— До речі, як Тобі працювалося з Райніним, вже губернатором?
— З Райніним - губернатором мені працювалося легко і зрозуміло. Він дуже системна людина, тримає своє слово і вміє правильно ставити завдання. Крім того, він людина порядна в особистих відносинах. Це дуже важлива риса. яка дорого коштує. Можу сказати, що працюючи з ним, я знайшов ту необхідну зону комфорту, яку шукає кожна людина. Як говорив Конфуцій: займайтеся улюбленою справою і вам не доведеться ні дня працювати. Це саме про мене. Я займався і займаюся улюбленою справою. І Райнін прекрасно розуміє, хто до чого схильний, у кого які таланти і здібності, і доручає робити те, що у людини найкраще виходить. Це і є управлінський досвід. Все це було видно по тих командних результатах, які область почала демонструвати. Його успіх як керівника не залишився непоміченим. І з часом він логічно пішов на підвищення до Києва.
— І прийшла Юлія Світлична...
Вона не прийшла. Вона була. Спочатку заступником у Балути, потім заступником і першим заступником у Райніна. І у мене з нею завжди були добрі стосунки. Радив, допомагав. І тому, мій статус її радника, це була радше формальність. Її радником я був і до цього. Можу сказати, що у неї велике майбутнє, політичне і управлінське. Це передбачають багато хто, і об'єктивно, це видно неозброєним поглядом. І ніде правди діти, що крім хороших людських і робочих відносин, у мене є і особистий прагматичний інтерес, бути причетним до її майбутніх успіхів. Тому я буду далі їй активно допомагати в її діяльності.
— Вже з Києва?
І з Києва, куди я вже переїхав. І з Харкова, куди я досить часто приїжджатиму.
— Розкажи, як відбулося призначення Тебе радником Глави Адміністрації Президента України.
Ну очікувано і несподівано одночасно. Ігор Райнін, коли їхав працювати до Києва, сказав, що ми продовжимо разом працювати. Хоч ніякої конкретики не було, я це запам'ятав, тому що він просто так словами не розкидається. Якщо сказав, то значить так і буде. Крім того, що це чудова людська риса сама по собi, це риса дуже важлива для політика і управлінця. Так ось він сказав, а я запам'ятав. Але не більше. Ну і продовжив спокійно працювати в Харкові з новим губернатором Юлією Олександрівною Світличною, думаючи про день сьогоднішній, а не про завтрашній. Потім мене запросили до Києва, я приїхав і вислухав пропозицію стати радником Глави Адміністрації Президента, подякував за надану довіру і погодився.
— У чому тепер будуть Твої функції?
Штатний радник не має конкретної спеціалізації. Тому я буду робити те, що скаже Глава Адміністрації. Він прекрасно знає мої здібності, тому думаю що буду займатися вибудовуванням стосункiв між ним і активною частиною суспільства. Тепер уже київського. Якщо будуть якісь проекти пов'язані з медійної діяльністю, думаю буду в них брати участь. При цьому, буду щодня займатися Харковом, де залишилися люди, з якими я працював і так чи інакше взаємодіяв. Буду продовжувати це робити як і робив. І всіляко допомагати Юлії Світличній в її непростій роботі на посаді губернатора. У мене зараз є одна перевага. Незважаючи на те, що я працюю на держслужбі, за новим законом про держслужбу, я не є чиновником і можу спокійно займатися наприклад творчістю, політикою, не обмежуючи себе жорсткими рамками.
— Питання знову про Харків. Як Ти оцінюєш рівень харківської журналістики на сьогоднішній день?
Глибини немає. Ось основна проблема, на мій погляд. Якщо тобі треба почитати про те, що десь сталося ДТП або кота замордували, то цього з надлишком. Всі дублюють один одного і тиражують одне і те саме. У цьому плані все гаразд - є події, є освітлення. Ексклюзивності, правда, замало. А ось глибини немає. Аналітика, публіцистика - це все в місті померло. Нікому робити. Або нема чого. Не знаю. Де яскраві місцеві журналісти, які вміють вбити або оживити словом? Де ті, які все знають і поспішають цим поділитися з суспільством? Якщо і спливають інсайди, то уривчасті, часто перекручені, або, навіть, не мають відношення до реальної дійсності. Часто-густо лізуть або в глобальні теми, або зовсім вже в неістотні деталі.
— У Києві вважаєш по-іншому?
У Києві з цим веселіше і рівень значно вищий. Але ж тому Київ і столиця. Там буквально кипить і політичне, і громадське життя. Відповідно, туди прагнуть багато і політикiв, і громадських діячів, і тих же журналістiв. Там зовсім інший рівень.
— Я знаю, що Ти викладаєш студентам ХПІ курс «Нові медіа». Про що розповідаєш майбутнім піарникам і журналістам?
Я не сильно навантажую їх теорією. Для цього у них достатньо штатних викладачів. Більше розповідаю якісь практичні речі. А головне розповідаю, що вони повинні всюди "пхати свого носа" і їм повинно бути все цікаво. Не спати і активно в усе занурюватися. Бажано поки вчишся. На роботу всі люблять брати готових фахівців, які вже розуміють, що робити. Світ жорстокий до дилетантів, вчити ніхто нікого не буде. На це просто ні в кого немає часу.
