Проповідь архиєпископа Ігоря, виголошена на Службі Божій за Українську державу та її народ до 69-річчя Акту відновлення державності
У тому, власне, й полягає покликання християнина: не боятися бути в меншості, не боятися бути не таким, як інші. Пам’ятати, що інакше ти не є християнин, бо Господь говорив: «Царство Моє не від світу цього».
Перед тим, як пролунало так прекрасно прочитане отцем Віталієм Євангеліє, я саме міркував про відмінність цих двох богослужінь, відправлених у нас у храмі майже одне за одним. У суботу ми молилися в день офіційного державного свята, проголошеного з нагоди недавнього прийняття Конституції. Всі ми знаємо: сучасна українська конституція стала наслідком тривалої боротьби, а також компромісів, політичних інтриг, довгих парламентських дебатів, і засвідчила певне співвідношення політично-економічних кланів у нашому суспільстві. Важко знайти людину, для якої сприйняття цього свята відбувалося на глибшому емоційному рівні.
Інша річ – сьогоднішній день. Ми теж правимо Святу Літургію за наш народ і Богом бережену Українську Державу, але тепер уже згадуємо подію, яка мала, здавалося б, локальне значення, не визнана за державне свято й не вивчається, напевно, і досі в шкільному курсі історії України й віддалена від нас 67-літнім проміжком часу. І досі відзначувана подія, Акт відновлення української державности 30 червня 1941 р., ділить Україну не лише за традиційними вимірами правого й лівого політичного спектру, але й за ставленням до конкретної історичної дати, до учасників і організаторів проголошення акту – партійних діячів молодіжного, «революційного» крила Організації Українських Націоналістів.
Тоді, 30 червня 1941 року, вчинок молодих політиків багатьом здавався зухвалим, і багато респектабельних діячів старшого покоління, які все ще пов’язували надії на визволення України із переможним походом німецької армії на Схід, розглядали проголошення державности України симпатиками Степана Бандери як провокаційну акцію, яка може роз’єднати той союз, який ніби вже склався: союз українських націоналістів і нацистів. Але вже за кілька місяців і ті, хто засуджував акт 30 червня, були так само заарештовані, розстріляні, як і прихильники революційної ОУН.
Навряд чи хто з організаторів проголошення Акту 30 червня справді вірив у початок державного життя України під час Другої світової війни. Сама подія 30 червня стала можливою лише через перехідний момент життя Львова, з якого щойно втекла Червона армія, німецьке ж військо лише встановлювало свій контроль. І ось у цей перехідний момент група сміливців оприлюднює документ, що засвідчив: українці здатні бути самостійною державотворчою силою, вони воюють не за одну чужу армію проти іншої, а за власну свободу, і вони, не шукаючи компромісу, не узгоджуючи свої наміри з окупаційною адміністрацією, проголошують своє прагнення до державного життя як беззастережну умову будь-яких стосунків з іншими країнами. Може, якби Акту 30 червня не було, то і початок боротьби Української Повстанської Армії проти окупантів виглядав дещо інакше.
Подія 30 червня 1941 року не тільки засвідчила послідовність і постійність боротьби українців за свою свободу, за свою державність. Вона допомогла сформуватися тим здоровим політичним силам, які благословили і греко-католицький митрополит Андрей Шептицький, і православний луцький єпископ, а згодом митрополит Української Автокефальної Православної Церкви Полікарп Сікорський, який за кілька днів передав членам Державного правління відповідний пастирський лист.
Державне правління було заарештоване. Його організатори на чолі із Степаном Бандерою і прем’єр-міністром нового уряду Ярославом Стецьком перебували в концтаборі Заксенгаузен майже до кінця Другої світової війни. І тим не менше, як приклад використання будь-якої політичної можливости для здобуття власної держави Акт відновлення української державності став надзвичайно істотною, принципово важливою подією, яка готувала і проголошення суверенітету України 16 липня 1990 року, і остаточне відновлення самостійної соборної Української Держави 24 серпня 1991 року.
Ми в Українській Автокефальній Православній Церкві, яка й сьогодні переживає непрості часи, дуже добре маємо усвідомлювати роль меншості, здатної взяти на себе історичну відповідальність у кризову мить. Подвиг організаторів проголошення Акту 30 червня 1941 р. близький нам як приклад мужньої ініціятиви, взятої на себе невеликою частиною нації задля добра загалу. Наша новітня історія від часу відновлення автокефального статусу Київської Церкви в Пінську на початку 1942 р. постійно ставить нас перед вибором між жертовністю й компромісом, колабораціонізмом і самостійним виконанням властивої Церкві місії. В цій новітній історії ми добре осягнули сенс Господньої притчі про розчину, яка квасить усе тісто. Господь посилає нас, кожного з християн, як посилав апостолів, щоб ми просвітлювали світ правдою, щоб ми були в світі зразком принциповости і вірности. І, коли ми сьогодні згадуємо із почуттям вдячности акт 30 червня 1941 року, то він і для кожного з нас є нагадуванням про цю нашу місію і про необхідність мужности й відповідальности для гідного подолання кризових моментів історії.
Тому сьогоднішнє богослужіння через молитовне єднання зі спочилими героями боротьби за свободу дарує нам світле відчуття неодмінної перемоги в історії Христової правди. Правди, нести яку часто доводиться «малій черідці» сміливих, жертовних та ініціятивних людей. Таких, якими були Степан Бандера, Ярослав Стецько, Роман Шухевич. Хай вічна пам’ять про них завжди сповнює глибоким християнським сенсом нинішню дату. Амінь.
