Богиня одного дня
Було це років тридцять тому. Я, маленька сільська дівчинка, пасла гусей на яру. Прокидалася і бігла наввипередки з сонцем, дивувалася велетенським жабам у ставку і побоювалась сусідського гусака, від якого мені часто діставалось. Саме тим літом приїхали в наше село археологи проводити розкопки скіфського городища. Старші хлопчаки цілими днями крутились біля них. А якщо їм дозволяли, то й допомагали. Нас же, дітлахів, проганяли з розкопок, і щоб якось задовольнити свою цікавість, ми придумали гру в скіфів.
Звідкілясь ми почули (не знаю чи дійсно це відповідає міфології), що в скіфів був бог війни і богиня миру. Виходячи з цього і гралися. Розбивались на дві команди – два ворожі табори, вибирали поміж себе бога війни і богиню миру.
Вранці, коли був припасений провіант: сало, хліб та редиска з цибулею і нагострені списи, бог війни повелівав битися. Запеклий бій тривав, звичайно, до полудня, якщо не траплялось якої-небудь непередбаченої пригоди (чиїсь гуси не залазили в огород, чи не губилася в лісі Льончина коза). А коли наставав полудень, богиня вилазила на високий пагорб і віддавала наказ скінчити бій. Близький її підданий сповіщав про це воїнів ударами залізної труби об драний чавун. Бій кінчався. Спітнілі, захекані воїни, повертаючись до табору підносили своїй богині дорогі подарунки: кам’яне скіфське намисто, знайдене біля городища, велетенські металеві шпильки для волосся, білу квітку лілеї, жменю запашних суниць чи просто цукерку припасену зранку. Богиня тиснула воїнам руку і промовляла: «Я повеліваю, щоб був мир».
Коли всі почесті богині були віддані, хлопці розпалювали багаття. Пеклась картопля, шкварчало на паличках сало, воїни готувалися до обіду. Кожна дівчинка, потай від своїх подруг, мріяла, аби саме її цього дня вибрали богинею. Мені ж те щастя за літо не випало ні разу. Була я тоді чи не найменша в гурті, худа, замурзана і зовсім не схожа на богиню. Найчастіше вибирали богинею струнку біляву Галинку. Вона вже ходила до третього класу і вельми цим гордилася. Мені ж, шестирічній дівчинці, до третього класу було ще так далеко. З мене кепкували старші хлопці й дівчата. Коли мій білий гусак пірнав у воду, Льонька дратував мене: «Ага, Райко, що тобі дома буде, гусак утопився». Я дурна, щиро вірила, що гусак справді може втопитися. Бігала по берегу і верещала, всім серцем переживачи за гусака.
І все ж одного дня сталося диво. Віра саме захворіла, Марина допомагала бабусі рвати смородину, а Галинку відправили до піонерського табору, хоч вона й не хотіла. З дівчат залишилася одна я. Заводила всіх наших ігор Жорка покрутивши головою ів різні боки і переконавшись, що більше нікого нема, тицьнув пальцем мені в живіт і сказав: «Богинею будеш ти». Я підплигнула від радості і відразу заспокоїлась: «Богині треба бути поважною, їй не пристало бешкетувати», – думала я. Спустилася до струмочка і вмила своє личко. Потім взяла гребінець і довго розчісувала чорне волосся. Прибравшись, сіла в тінь під деревом і стала чекати полудня. З тривогою думала, чи й мені славні воїни принесуть подарунки, чи може забудуть. Все таки принесли, не забули. Начепили на мою тонку шию кам’яне намисто, нагодували від пуза суницями, принесли і лілей.
-Чого ще бажаєш, богине? – запитав мене Жорка.
-Грибів хочу.
Товариство зникло в лісі і через кілька хвилин купка грибів лежала біля моїх ніг. Так, це був незабутній день. Додому я повернулася надвечір, ледве переставляючи ноги, дуже втомлена і щаслива.
Мама зустріла мене докорами. Ще б пак, дитина в обід не поспала, крім того, цілий день нічого не їла, всі ноги обідрані, а на шиї якесь каміняччя. Крім того, на голові якась дивна дикунська зачіска. До чорного волосся величезними металевими шпильками приколено дві лілеї, а посередині стирчить довга оранжева пір’їна.
-Зараз же поскидай оте каміняччя, голову одірве, - виховувала мене мама.
-І я зовсім не голодна, - виправдовувалась я перед мамою. Ми пекли картоплю, смажили сало, їли суниці, а тоді сироїжки. Солі дав Жорка, а закушували лепеховим корінням.
-Господи, – зітхнула мама і сіла на табуретку.
-Мамочко, – заспокоювала я її. – Ми ще молоко пили. Здоїли Льончину козу.
Мама більш нічого не сказала. Вона відмила мене, нагодувала і поклала спати. Довго ходила по кімнаті зітхаючи. Щоб якось заспокоїти маму, я вдала, що сплю, закрила очі і відвернулась до стіни.
Мама вийшла до вітальні.
-Як ти думаєш, що з неї буде? – звернулась вона до тата. – Уявляєш – їла лепехове коріння. Просто жах…
-Не бачу ніякого жаху, - відпові тато. – Нехай їсть, що їй хочеться.
Мама ще раз зітхнула, але не наважувалась викинути моє намисто, за що я їй була вдячна.
З тих пір пролетіло майже тридцять років. Я виросла і багато дечого взнала. Наприклад, що сироїжки краще їсти все-таки смаженими і що гусаки не топляться. Ледь помітною стежкою підходжу я до старого городища. Сама не знаю, чому хвилює мене, вже зовсім дорослу жінку, ця зустріч. Переступаю тихий потічок і ось переді мною городище. Двометровий вал, порослий кущами та деревами, посередині невелике поле, засіяне просом. Ось і все, що залишилося від далекої казки дитинства. Я роззуваюсь, тепла земля лоскоче мені п’яти.
Саме тут, на оцьому місці, в сиву давнину жили скіфи. Випасали худобу, орали землю, народжували дітей. Саме ось тут мені робиться жаль, що ніхто не знає де поділися скіфи. Дисимілювались, як твердять історики, поглинули їх інші племена і народи. Десь є їх предки, а от народу немає. Ось тут, на оцьому місці, колисала своє дитя жінка, колисала, щоб пішло воно в світ. І все-таки хочеться взнати, по яких світах пішли твої діти, далека скіф’янко.
І як робиться боляче і страшно, коли і в наш час зникають з лиця землі цілі народи. Заганяються, цькують ся, вимирають.
А на землі, городища тягнуться до сонця тоненькі стебельця проса, стеблинки життя.
Я стою серед літа, звичайна сільська жінка, в небі видзвонює жайвір, а десь із-за скіфського виру кличе мене грудний чоловічий голос. Це коханий мій не збагне, де я поділась.
Я відзиваюсь, і він теж, видряпавшись на вир, опиняється серед поля.
-Дощ пройшов, а ти боса, застудишся, - лагідно мовив він.
-Пусте. Земля така тепла. А зараз поцілуй мене, ось тут, серед оцього поля, я тобі повеліваю…
