Великоруський язик не сам дійшов до кордонів імперії, а його допхали туди сотні тисяч совєтського війська, тюрми та Сибір.

Колись, на початку 1990-х, Київський музей Миколи Лисенка одержав у подарунок зі схронів СБУ книгу Максима Славинського «Национально-государственная проблема в СССР» — текст, котрий він як доповідь читав на Міжнародному конгресі поневолених народів у Парижі 1937 року. Ознайомившись із ним, ми з колегами вражено в один голос промовили: «Це б зараз перевидати і як посібник роздати кожному можновладцю в Україні!». Адже тут М. Славинський розмірковує над однією із основних проблем країни під назвою СССР, яка стала «гідною» й безпосередньою послідовницею Російської імперії. Славинський намагається ввести у європейський контекст те, про що сучасні європейці вже давно встигли забути, адже їхні національні держави формувалися дуже давно, і там самі поняття нація і держава набагато раніше злилися воєдино. Але для Славинського і його Батьківщини України це питання залишалося відкритим. І ще далеко попереду були спроби відтворення української державності 1940-х і початку 1990-х, процес розпаду СССР з кривавими подіями у Прибалтиці, Придністров’ї, Тбілісі та Грозному, Душанбе, штурм «Білого дому» в Москві.

Українське село традиційно вважалося, та, власне, і зараз дуже багатьма теоретикам вважається колискою української нації. І для таких тверджень є серйозне підґрунтя.

В Україні не існує єдиної політичної нації. Натомість існують дві спільноти, які виробили два різні бачення модерної України. Ці бачення почали формуватися задовго до здобуття незалежності і сягають своїм корінням кінця ХІХ століття.

Років зо два тому був я свідком суперечки двох харків'ян. Відбувалася вона досить спокійно і толерантно, мабуть це були знайомі. Мова йшла про вшанування пам'яті жертв Голодомору. Сам факт голоду ніхто з них під сумнів не ставив. Навіть з доречністю терміну “геноцид” один з опонентів частково погоджувався. “Але ж справа не у цьому” - наголошував він:”Ну скільки можна жити з головою оберненою у минуле. Скільки років пройшло! Ющенко б ще жертв татаро-монголів згадав. Кого звинувачувати? Наших маргіналів-комуністів? Чи у Росії що — при владі комуністи? Невже у нас в країні повно зайвих грошей, щоб витрачати їх на помпезні меморіали?” “Та я б з тобою погодився” = заперечив йому другий: “Але чому тоді так носяться з Днем Перемоги?

У свій час видатний український громадсько-політичний діяч В'ячеслав Липинський зазначив, що первородним гріхом українців є ідейний хаос в політиці і брак організаційної дисципліни. Усвідомлення природної гріховності людини загалом допомагає людству формувати і підтримувати моральні принципи, життя без яких уже давно б закінчилося на планеті Земля.

"Націоналіст" Ющенко постійно святкував день визволення (?) України від німецько-фашистських окупантів. Святкував в одних лавах з окупантами-большевиками, потужною п'ятою колоною, реваншистами, які ненавидять країну, в якій живуть, і мріють про нове пришестя московського царя. Свято з георгіївськими стрічками на грудях і собачою відданістю "господарям", котрі в перервах між копняками під зад подають обсмоктану кістку з імперського столу. Про таких влучно сказав Тарас: "Раби, подножки, грязь Москви".

Безугавні нарікання на відверто антиукраїнський курс політики й звинувачення багатьма (переважно інтернет та друкованими) українськими засобами інформації російських посадовців у нахабному та безцеремонному втручанні у внутрішні справи України провокували до пошуку будь-якої оказії, аби стати безпосереднім свідком відверто недружнього за змістом дійства. Певно, вчувши потаємні молитви та благання, рівно як і не ставлячи навіть під сумнів щирість намірів, Господь дарував нагоду (не розголошуючи, звичайно, власного імені) долучитися до поважної за кількістю делегації, котра потягом вирушала з Києва до Москви для участи в зорганізованому російським МЗС "Конгресі співвітчизників".

Як жили неросійські народи в СССР - новітній редакції Російської імперії? Чому зараз так важко розплутувати вузол міжнаціональних та міжетнічних проблем, які й посьогодні є актуальними, зокрема, й в Україні.

Російські спецслужби намагаються дестабілізувати обстановку в Україні, підірвати її суверенітет і незалежність, створити їй неґативний імідж, а відтак – унеможлививши інтеґрацію до європейських та євроатлантичних структур – перетворити на узалежненого й маніпульованого сателіта. Неабиякого значення у своїх спецопераціях проти України вони надають міченій «єврейській карті».