Дмитро Ярош: «”Тризуб” ніколи не був консервною банкою для політиків»

Чи не вважаєте Ви, що нам залишилось дуже мало часу для усвідомлення української національної ідеї й українці розчиняться та зникнуть як нація?

– Так, у нас дуже мало часу для здобуття української націоналістичної влади в державі, але українці не розчиняться.

Бачачи нашу молодь в університетах, складається таке враження, що, наприклад, у Полтаві революцію вийде робити два десятки людей. А інші потім прийдуть і скажуть: «от і добре», а якщо їх переконають, що ми не праві, вони прийдуть і нас повбивають.

– Пенсіонерів ми списувати з рахунків не будемо, але молодість, то дуже великий плюс для політиків і борців. Трішки бракує життєвого досвіду, тому це дещо трагічно виглядає.

Коли у 1988 році ми починали боротьбу за незалежну Україну, мені теж тоді здавалося, що українці ось-ось зникнуть, тим більше у Дніпродзержинську, де було лише 2 українські школи на 300 тисячне місто. Української мови нема, нічого нема, і так погано все, що жах.

Але при тому всьому, кожна людина на своєму місці може створити певне силове поле. І це залежить від тієї людини. Будь-яка революція – це справа меншості. І будь-яка революційна зміна – це так само справа меншості. І в принципі, для того, щоб у будь-якій державі світу провести революційні зміни, потрібно до 10% активного населення. Про це  свідчить історична практика.

Я переконаний, що українці сьогодні все ж таки в набагато кращому становищі, не зважаючи на ті всі недоліки, ніж наприкінці тих же 1980-х. Бо той своєрідний бидлізм, коли нікому нічого не треба, і тоді процвітав, і дуже активно.

І я пам’ятаю, як ще тоді в наше промислове середовище приходив, починав агітувати і виходив один, як і заходив. Але врешті-решт, буквально за півроку нам ще тоді вдалося зібрати півсотні молодих людей, які самі почали стікатися до нас. Проводиш голодування, проводиш акцію, виходиш із синьо-жовтим прапором – один. І на те починають виходити найкращі. При тому, що приходять часто і відходять. І таке розчарування починається… Коли до тебе 10 прийшло, один лишився. Кажеш: «Боже, навіщо ж я живу на цьому світі, і навіщо ж тим займаюся». Але при тому всьому, тоді це вдалося зробити. Вдавалося і потім так само вчиняти. Навіть, у межах «Тризубу», проводити якісь акції, завдячуючи власному прикладу і власній енергії й ініціативі.

Я переконаний, що українську націю, як і християнську церкву, допоки існує цей світ, знищити нікому не вдасться.

Ви собі подумайте про ті втрати, які ми понесли в 1930-х роках… Мабуть дуже мало лишилося таких народів, які понесли такі страшні втрати. І то ми все те пережили. І то ми вийшли на якісно інший рівень розвитку. Бо українці – це дуже живучий народ. І як би не намагалися всілякими штуками нас із заходу і сходу громити і принижувати, все одно, ми завжди відроджувалися. Переконаний, що відродимося і зараз.

Націоналізм – це такий оптимістичний реалізм. Людина, яка живе ідеєю, вона чудово усвідомлює, що, так, час важливий, безумовно важливий, бо втрачаючи час, ми втрачаємо власні позиції в світовій конкуренції. Але при всьому тому з’являються такі люди в історії України як гетьман Богдан Хмельницький, який з 300 козаками розпочав національно-визвольну війну. З’являється ОУН. Як називали поляки західну Україну на початку 1920-років? Це народ попів і хлопів. Інтелігенція відсутня, бо вся інтелігенція до Січових Стрільців подалася. Багато загинуло. І терен голий. Народ спивався, народ дебілізовувався. Але знайшлося декілька людей на чолі з Євгеном Коновальцем, які почали підіймати протест, які декілька років так само щось творили, але творили в боротьбі, реальній боротьбі. Тому відповідно і зараз буде в чомусь подібна ситуація.

Я часто говорив зі своїми старшими побратимами, які засновували «Тризуб» (у нас є різні вікові групи в організації). Ми себе розглядаємо як такий грунт, на якому має щось зродитися краще за нас. І головне, що ми бачимо цих хлопців. Вони піднімаються. Вони борються. Вони приходять в організацію не задля того, щоби отримати якусь копійку чи якусь посаду, чи якесь місце в суспільній ієрархії. Вони приходять боротися. І допоки такі люди ідуть, цей процес зупинити неможливо. І хоч і маленька, але буде активна меншість. Бо саме на активній меншості будується все в цьому світі – у будь-якій країні, і в Україні в тому числі.

І в Харкові, я думав, що коли десять чоловік на зустріч зі мною збереться, то це буде дуже добре. А тут дивлюсь, значно більше. Значить уже добре, бо є якесь зацікавлення. Ви можете зі мною в чомусь не погоджуватися. Я ж не істина в останній інстанції, і ніколи на це не претендував, і не претендую. Я не політик, я – солдат. Розумієте? Але я розумію, що без української політики ми нічого не зробимо. Але шанс у нас зберігається, і шанс дуже великий.

Що Вас спонукало до написання книги «Слово до побратимів: минуле, сучасне, майбутнє…»?

– Хлопці з «Тризубу» мене змусили це написати, чесно зізнаюсь. А потім самі це і видали.

Відразу було Слово, чому і доводиться писати. Хоча з мене не дуже великий писака. Я це чудово усвідомлюю й об’єктивно оцінюю свої здібності. Але разом з тим, коли є ідеї і я намагаюся з ними дійти до людей. Я пишу це від серця. Усі ті слова, які записані у книзі, були підкріплені якоюсь акцією, якоюсь подією, якимось життєвим досвідом – боротьбою реальною. Тому все одно, час буде грати на нашу користь. От побачите.

Осінь, можливо, стане часом змін. Я дуже сподіваюся на цю осінь. Якщо тільки не запалять тих болотяних вогнів і людей не відведуть у сторону, то ми маємо всі шанси восени дуже багато крапок над «і» поставити. Не всі звичайно ж. Далеко не всі. Бо знову ж таки, немає організованої націоналістичної системи. Багато такого політичного барахтання. Але шанс ми маємо. І нам треба тим шансом скористатися. І коли з хлопцями, «тризубівцями», говорю, я завжди їм наголошую: хлопці, наш час може прийти в жовтні, в листопаді. Треба максимум людей поставити в стрій. Бо на помаранчевій революції ми ж то теж могли вплинути на якісь події, і повести трішки інакше, маючи декілька сотень бойовиків підготовлених. Але в нас реально для виконання того чи іншого завдання бракувало людей. Було б у нас тисяч три – може б усе інакше пішло.

Тому зараз, для ВО «Тризуб» імені Степана Бандери дуже важливо скористатися цим часом і провести максимальну мобілізацію – підготувати українців до реальної боротьби вже восени. Можливо й навесні. Я ж не Господь Бог, щоб пророкувати. Але готовими до того всього треба бути.

І не розчаровуватись. Не розчаровуватись, бо я сам через те проходив. От у Дніпродзержинську, в «Тризубі» станом на 1995 рік була повноцінна «тризубівська» тричотова сотня, а лишилося десь із півтора десятки, і вони далі борються. Головне, щоб кістка була. М'ясо наросте. Так само й у Вашій боротьбі. Якій би організації Ви не належали, головне – не зневірюватися. Постійно іти вперед. І на той приклад обов’язково підуть інші люди.

Якось я сповідався у священика і кажу: та от проблему маю. Сам же намагаюся бути практикуючим християнином, ходжу до церкви, молюся, а от дітей важко затягнути, так щоб вони душею молилися. А він мені каже: «Ви далі показуйте приклад. Просто показуйте приклад своїм життям і побачите, що з дітьми буде все нормально». В принципі так десь воно й стається.

Чи є представники ВО «Тризуб» у партії ВО «Свобода»?

– Ви знаєте, є. Навіть, Юрій Сиротюк прес-секретар ВО «Свобода», був сотником «Тризубу». Але ще до того, як ВО «Свобода» на західній Україні набрали певні електоральні симпатії, ми говорили про можливу співпрацю і все таке інше. На мою думку, підхід ВО «Свободи» до громадських організацій не зовсім правильний. Я не партійний. Я не хочу до влади йти. То не моє. Я не уявляю себе чиновником. Натискати кнопки у Верховній Раді – мені це не потрібно.

«Тризуб» ніколи не був консервною банкою для політиків. І тих хлопців, що дозрівали до партійної діяльності, ми делегували до Конгресу Українських Націоналістів. Частина пішли до ВО «Свобода».

Масове запровадження бойовиків у партію не дасть багато користі. У «Тризубі» ми концентруємо людей непартійного штибу.

У нас є з партіями певні ідеологічні суперечки, але зараз не час для ідеологічних суперечок. Зараз треба проти спільного ворога боротися. Співпрацювати будемо з усіма організаціями і партіями, бо спільний ворог має зараз об’єднати всіх.

А перетворювати «Тризуб» у чергову партію ми не збираємося. Це абсолютно нічого не дасть.

Було б добре, аби над людьми зі зброєю було партійне керівництво. У свій час це була Організація Українських Націоналістів. Чому зараз ВО «Тризуб» відійшов від ОУН?

– Я, будучи керівником «Тризубу», три роки працював безпосередньо у підпорядкуванні Слави Стецько. Відповідно, на 9-му зборі ОУН, який відбувся у червні 1996 року, було прийнято рішення про те, що Конгрес Українських Націоналістів є репрезентантом політичної діяльності Організації Українських Націоналістів, «Тризуб» ім. Степана Бандери є репрезентантом національно-визвольної діяльності ОУН.

Потім була купа інтриг і зовнішніх атак. Те все не треба переповідати, бо то просто жах.  У «Тризубі» завжди було дуже багато роботи, то було не до того, щоб ще когось інтригувати, тим паче в українському середовищі.

Не ми були ініціаторами викидання «Тризубу» з тої системи, яка, на мій погляд, була доволі таки дієвою, коли Конгрес Українських Націоналістів і «Тризуб» діяли спільно, координували свою діяльність. Щось подібне до тої системи треба було б  і відродити, і не лише з Конгресом, а з широким колом націоналістичних організацій.

Після засідання дисциплінарної комісії ОУН, на якій визнали важливість наших зауважень, співпраця з нами була припинена.

Тобто Ви були виключені з ОУН?

 – Офіційно не було ніяких розпоряджень. Я до сьогодні там займаю певні посади і мені ніхто не доводив, що щось змінилося. Але при тому всьому, коли нам гальмують боротьбу, ми все одно, будемо боротися. Ми створювали ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери не для того, щоб говорити, а для того, щоб діяти. І коли та система перетворюється в просвіту, я перепрошую, в гіршому розумінні того слова, яка окрім просвітянства більше нічим не займається, то в такій системі знайти своє місце у боротьбі дуже і дуже важко.

Хоча до останнього дня життя Слави Стецько я був з нею в дуже хороших людських стосунках, але чомусь це не допомагало вирішувати основні завдання з державотворчої роботи.

Яким є Ваше ставлення до вступу України до європейської спільноти?

– А от в європейських прагненнях України я б не був таким категоричним. Так, безумовно, українці – європейська нація. Тут немає про що говорити. Але знову ж таки: в яку Європу іти, і з чим туди іти?..  Це дуже важливо. Іти в Європу, в якій керують гомосексуалісти, які проводять свої шабаші, мені не дуже хочеться. І вважаю, що й українцям не мало б дуже хотітися. До високих європейських соціальних стандартів, звичайно ж, маємо прагнути. Хочеться їхати по нормальній дорозі, хочеться спілкуватися з нормальними людьми. І вважаю, що це можливо.

Якщо в Україні до влади прийдуть справжні українські націоналісти, чим тоді буде займатися організації ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери?

– Є постійна потреба у боротьбі зі злом. Які б чудові націоналісти не були при владі, і як би вони не робили Україну квітучою і так далі, все одно, для таких структур як «Тризуб» місце і завдання знайдуться (при чому як у внутрішньополітичній ситуації, так і зовнішньополітичному напрямі). Всі держави, які є національними за своєю суттю мають такі організації. Прикладом таких держав є країни Балтії.

Коли сьогодні русифікація йде шаленими темпами, відродити козацький бойовий дух нації – одне з головних завдань. А він відроджується дуже непросто. Навіть при СССР було почесним служити у їхньому окупаційному війську. То зараз, подивіться на наші деградовані й деморалізовані збройні сили! І хто із молоді вважає це престижним?..  

Перед «Тризубом» і надалі стоятимуть такі три функції: це національно захисна діяльність, пропаганда українського націоналізму і вишкільно-виховна функція. Хоча б одне з цих завдань лишається актуальним завжди.

І ще хочу підкреслити, що організація «Тризуб» у першу чергу «за», а в боротьбу «проти» вступає лише тоді, коли є ворог, який не дає нам можливості боротися «за».

Дуже часто, коли люди приходять у нові рухи, в нові організації, вони запитують, чим конкретно треба допомогти? Чи має зараз ВО «Тризуб» завдання, до яких може долучитись нове членство?

– Так, звичайно ж.

Які саме?

– Командири на місцях мають інструкції з діяльності низових підрозділів. Конкретні завдання у Тернополі можуть відрізнятися від тих, що в Харкові. Це залежить від терену. Але можна долучитись до вишкільно-виховної діяльності. Ми мобільна структура. Дуже важливим є інформаційне забезпечення нашої діяльності. Можемо залучати людей до популяризації наших ідей, ідеологем, – це для нас дуже суттєво і дуже важливо.

Якщо в «Тризуб» прийде нова людина, що на неї очікує?

– Це залежить від того, що може ця людина. Якщо це бойовик, то в командира для нього знайдеться стільки завдань, що ой-ой-ой. Бандерівське сонце в очі світить добре, яскраво. Національно захисних завдань дуже багато. Людина, яка може вести якісну пропаганду, агітацію, теж буде дуже потрібною. Але ми маємо індивідуальний підхід.

До того ж, ми ніколи не ставили собі за завдання перетворити «Тризуб» у широку масову структуру з десятками тисяч людей і таке інше.

Про завдання на Харківському терені треба говорити з головою Харківської обласної організації ВО "Тризуб" другом Говоруном.

А коли ми з владикою Ігорем (Ісіченком) говорили і він запитав: «Хлопці, чим я можу допомогти?», то ми відповіли, що нам потрібен священик, який би був духівником для тих людей, що ризикують своїм життям і свободою. А таких священиків не дуже багато.

І ще дуже важливо, приходити безпосередньо до людей і говорити з ними. Живе слово не можна замінити Інтернетом і телебаченням.

Сидіти в затишних кабінетах і розмірковувати про любов до України – цього, на жаль, замало.

Завдань дуже багато. А підготовка одного табору? Це ж величезний об’єм роботи…

Але разом з тим: «Про справу говори не з ким можна, а з ким треба» – (пункт 6 Декалогу Українських Націоналістів). Раджу і для повсякденного життя це використовувати, тоді менше проблем будете мати.

Коли була найбільша чисельність ВО «Тризуб»?

– У 1990-ті роки до репресій.

Скільки  було людей у цій організації?

– Тисяч до шести. У нас на Донбасі до 1996 року була дуже хороша дієва сотня. То коли зачищали цю сотню, оточували будинки і забирали всіх людей. У Кривому Розі сотня стояла. Після репресій люди відхлинули. Але зараз до «Тризубу» вступають нові люди. Все розгортається. І на Харківщині «Тризуб» ще також повоює.

Чи мають право члени ВО «Тризуб» на приватне життя?

– Ці міфи часто виникали і поширювались від журналістів. Ми з хлопцями читали такі публікації і сміялися. Ми – організація орденського типу, але не Орден. Організація будується на певних орденських засадах, але вони не стосуються приватного життя людини. Звісно, певні обмеження виникнуть. Вже треба слідкувати, коли випити горілку, а коли ні, і з ким випити, з ким одружуватися, а з ким не одружуватися. Але ці питання постають перед кожним українцем, а не лише перед «тризубівцями». До того ж, у «тризубівців» є родини.

Але ж тоді виникає загроза тиску на члена ВО «Тризуб» через членів його родини?

– А от я ж і говорив, що націоналізм – це у великій мірі, особливо зараз, жертовність.

Звичайно ж, коли дітки сплять маленькі в ліжечку, а тобі ввалюється 20 чоловік у хату з обшуком, звісно, це неприємно, і дружині, й дітям у тому числі. Хоча малі казали: «Тату, а можна ми сьогодні в школу не підемо?..».

Так, це все є. Але кожен обирає для себе свій шлях. Обрав, так іди тим шляхом. Не зраджуй і доводь до логічного завершення те, що почав. Бо що ж то за мужчина, що починає і не закінчує...

Щиро дякую Вам за розмову.