https://varta.kharkov.ua

СХІД: Харків

ЦЕНТР: Київ

Київ

ЗАХІД: Львів

Львiв

П'ятниця, 26 квітня 2024

У Харкові: 26^оС

НБУ : USD 39.35 EUR 42

Локації Гороскоп

Хроніки Тимошенко. Таємниця газових контрактів

Вячеслав Ільченко | П'ятниця, 15 серпня 2014, 10:50

Газові контракти між Україною та Росією є однією з основних тем мережевих дискусій. Це – те, в чому кожен український громадянин вважає себе експертом, маючи при цьому в "багажі" виключно газетні публікації та політтехнологічні міфи. Тих міфів зібралось настільки багато, що статтю мені довелось поділити на кілька частин, відповідно до хронології газових відносин між двома державами. Довелось винести за дужки початковий період, який тривав з 1991 по 2001 рік (йому я присвячу окрему, не меншу за обсягом, публікацію) і почати розповідь про газові контракти з 2005 року, коли було розірвано угоди між РФ та Україною і покладено початок щорічним газовим війнам, наслідки яких ми пожинаємо й досьогодні.

Хроніки Тимошенко. Таємниця газових контрактів

Частина 1. Прелюдія до газових війн

Я виокремив чотири основні постулати, які й становлять базу "міфу про газові контракти 2006 року".

1. До контракту, який існував до угод "Єханурова-Івченка", необхідно було щороку узгоджувати ціни, які призначались Путіним за лояльність.

2. Контракти, які існували до угод грудня 2005 року, розірвала Юлія Тимошенко.

3. Уведення на український ринок посередника у вигляді РУЕ дозволило значно знизити ціну для українського споживача.

4. Юлія Тимошенко все одно б розірвала договір і завела на ринок свого посередника, "Ітеру".

Розпочнімо з того, які саме угоди діяли на момент перемоги Майдану, а саме на січень 2005 року. А діяли тоді контракти, укладені ще в листопаді 2001 року, із поправками від серпня 2004 року [1]. Це були перші в історії України дійсно довгострокові контракти, які мали діяти протягом 12 років. Тобто закінчитись дія цих контрактів мала аж у 2013 році. І це був по суті єдиний договір, у якому жорстко фіксувалась ціна російського газу для України на рівні 80 дол. за тисячу кубометрів газу [3]. А 9 серпня 2004 року було укладено додаток до договору: згідно з додатком, ціна на газ знижувалась до 50 доларів, але також залишалась фіксованою, із збереженням решти норм договору.

Відтак можемо зробити перший висновок:

- жодного щорічного узгодження цін не містилось у контрактах, які діяли на 2005 рік. Отже, нагальної необхідності в його розриванні просто не було.

Однак, як нам відомо, розірвати чи принаймні переглянути цей договір бажали практично всі тодішні гравці політичного олімпу. Зупинімось детальніше на цьому контракті і спробуймо з'ясувати, чому він усе-таки був розірваний і чому Україна перетворилася на поле бою за "вонючий газ".

Отже, газові угоди 2001 року складались із трьох окремих документів, які було ратифіковано 15 листопада 2001 року [2]:

- угода про умови резервного постачання і оплати російського природного газу [3];

- угода про гарантії транзиту російського природного газу по території України [4];

- угода про додаткові заходи із забезпечення транзиту російського природного газу [5].

В цих угодах чимало корисної інформації. Нас же зацікавить кілька ключових речей, важливих для розуміння того, що відбулося в 2005 році. Насамперед: у цій угоді вперше було розписано баланс українського газового ринку. На 2001 рік (як, утім, і на 2004-й) газ в Україні складався з таких компонентів:

- 18 млрд. кубометрів газу власного видобутку;

- 30 млрд. кубометрів газу, які постачалися "Газпромом" як оплата за транзит російського природнього газу;

- 30 млрд. кубометрів газу, які постачалися з Туркменістану.

Загальний газовий баланс, таким чином, становив 78 млрд. кубометрів газу. До туркменського контракту (як і до причин його втрати) ми іще повернемось, а поки що зауважимо, що на сьогодні ми купуємо у Росії 32 млрд. кубометрів газу [6]. Тобто, якби контракти 2001 року залишались у силі, ми могли б станом на 2012 рік (кінець дії контрактів):

- або повністю відмовитись від російського газу ще до 2012 року;

- або повністю забезпечувати себе за рахунок оплати транзиту російського газу.

В обох випадках імовірність газових війн мінімізована – через прямий контракт між РФ та Україною і більш-менш прозорі розрахунки, які були описані в ст. 4 угоди про умови оплати російського газу. Разом із тим цей договір закладав немаленьку міну під українську економіку через кілька дуже цікавих норм, на які звернув увагу лише один політик - тоді ще маловідома Юлія Тимошенко [7]:

- створювався резервний фонд газу об'ємом 5 мільярдів кубометрів для використання в критичних ситуаціях. Ціна цього резервного газу становила 80 дол., але у випадку перевитрат зростала в 1,5-2 рази. При цьому борг міг бути оформлений як єврооблігації;

- нові борги "Нафтогазу" чи бізнес-структур перед "Газпромом" автоматично визнавались державними і знову ж таки оформлялись як єврооблігації;

- єврооблігації ж, у свою чергу, можуть брати участь у приватизації стратегічного майна, що відкривало дорогу схемам прихованої приватизації Росією стратегічних підприємств України, в тому числі й ГТС та газосховищ.

Подібна позиція і робить Юлію Тимошенко очевидним кандидатом на роль того, хто розірвав договір 2001 року. Мала підстави? Ще й які. Могла розірвати договір? Ще й як могла. Однак, в реальності контракти розірвали зовсім інші люди – зовсім з інших причин і зовсім з іншими далекосяжними цілями, в яких інтереси України не враховувалися взагалі.

Подивімось на статтю 5 угоди про гарантії транзиту російського газу [4]. Вона недвозначно забороняє Україні експорт газу шляхом установлення так званого експортного газового мита в розмірі 140 дол. США за 1 тис. куб. м. (експортований газ стає неконкурентним через високу ціну). Таким чином:

- ліквідується схема реекспорту дешевого українського та туркменського газу в Європу і заміщення його дорогим "понаднормовим" російським газом.

А тепер згадаймо, що в 2002 році було створено маловідому тоді компанію "Eural Trans Gas", яка наступного ж року стала головним постачальником туркменського газу в Україну. Хоча створена вона була в маленькому угорському селі, а статутний капітал її становив всього 12 тисяч доларів [8]. Сьогодні відомо, що її реальними засновниками були С. Могилевич та Д. Фірташ [9]. Компанія дуже швидко взялась за роботу і наростила свій обіг до 2 мільярдів доларів на рік. Взагалі - діяльність цієї фірми, як і діяльність її "наступника", "Росукренерго", ще очікує свого журналіста-розслідувача. Ну, наприклад, один тільки епізод: серед її акціонерів була британська фірма JKX Oil&Gas, яка уславилась... конфліктом з ФДМУ за право власності на газове родовище в Полтавській області.

Тобто ця фірма з 2003 року взяла курс на монополізацію поставок імпортного газу в Україну, а її акціонери взялись за приватизацію українських газових родовищ. Куди подіти "зайвий" газ, плюс видобуте в приватних газових родовищах? Звісно ж, погнати на експорт. А його блокує височенне експортне мито. Відповідно, у розірванні угод 2001 року зацікавлена була іще одна сторона - тоді ще невідомий Дмитро Фірташ.

Опосередкованим доказом того, що саме Фірташ стояв за розірванням цього договору в грудні 2005 року, може служити ще один маловідомий факт. Виявляється, саме І. Богословська, яка є одним із провідних членів парламентського "газового лобі", в грудні 2005 р. рекомендувала не підписувати так званий міжурядовий протокол на 2006 рік [10]. Саме непідписання цього договору потім і дало Росії привід говорити про підвищення цін на імпортний газ, що і започаткувало майже десятирічний цикл "газаватів".

Є у цього непідписання ще один наслідок. Як ми вже казали, угоди 2001 року передбачали фіксовану ціну на газ. Однак щороку необхідно було узгоджувати об'єми поставок газу в оплату транзиту. Якщо такого узгодження нема, отже, використовуються домовленості, досягнуті на комерційному рівні [11]. А в укладеному в 4 січня 2006 року комерційному договорі між "Нафтогазом" та "Газпромом" поняття взаємозаліку за транзит... відсутнє. Ми ще повернемось до аналізу цього договору пізніше. Поки що зауважмо, що в цьому договорі ціна на газ була обумовлена тільки на I півріччя 2006 р., а ціна за транзит визначена до 2011 року.

Таким чином, прийнята урядом Єханурова рекомендація І. Богословської не тільки послужила спусковим гачком до розривання угод 2001 року, а й є основною причиною розриву зв'язки поставок газу та його транзиту. А отже, основним рушієм процесу переписування договору і вкидання України в низку "газових війн" (як і посилення залежності України від Росії) був Дмитро Фірташ.

Погляньмо тепер на ситуацію з іншого бок, і проаналізуймо хронологію газового конфлікту, щоб упевнитись у зробленому щойно висновку.

Початком газового конфлікту 2005 року заведено вважати 29 березня 2005 року, коли тодішній голова НАК "Нафтогаз" О. Івченко запропонував "Газпрому" перейти на прямі грошові розрахунки. А призначений він туди був 3 березня 2005 року... наказом Віктора Ющенка. Мало того, цей самий Івченко був одним із засновників Ющенкової партії "Наша Україна" [12]. І, за дивним збігом, існує досі не висвітлений зв'язок між Олексієм Івченком та таким собі СП "Тайстра", яке отримало право на безмитний імпорт нафтопродуктів і є засновником фірми... "Лівелла", з якої – за аналогічною схемою – збагатився С. Курченко [14]. А на сьогодні також відомо, що Фірташ і Курченко мали спільний бізнес [15].

За дивним збігом, у тому ж таки березні 2005 року Юлію Тимошенко було грубо усунуто від будь-якого впливу на політику газових угод із Росією [17]. Згідно з вищевказаною статтею від 16 березня 2005 року, відбувалось навіть пряме нехтування її конституційними правами як Прем'єр-міністра. Виявляється, що:

- О. Івченко був призначений головою НАК "Нафтогаз" без узгодження з Юлією Тимошенко як Прем'єр-міністром. При цьому сама Тимошенко хотіла оголосити відкритий конкурс на цю посаду і мала як мінімум трьох претендентів на неї. Жоден із них не був афільований з її політичною силою [18].

Тим не менш, Юлія Тимошенко не змирилась із тим, що її усувають від паливно-енергетичного комплексу, і активно чинила цьому спротив. У червні Анатолій Кінах як віце-прем'єр оприлюднив її позицію: наявні угоди зберігаються і навіть будуть продовжені до 2013 р. Це й зумовило подальше розкручування конфлікту, в якого тепер з'явилася ще одна мета. Про це свідчить тодішнє інтерв'ю В. Саприкіна (директора програм ПЕК у Центрі Разумкова), в якому він недвозначно зазначає, що газовий конфлікт спрямований безпосередньо проти Юлії Тимошенко і однією з його цілей є її усунення [19].

В тому ж місяці Тимошенко зробила першу спробу відійти від газової монополії Газпрому. Тільки так можна розцінювати її візит у Францію, який чомусь запам'ятався нашим папараці тільки відвіданням ресторану "Лаперуз". Насправді ж цей візит ставив за мету підписання першого в історії України меморандуму про співпрацю з європейською газовою компанією "Ґаз де Франс" [20].

А в липні сталась подія, яка так і лишилась непоміченою широким загалом. Почалося все з того, що Юлія Тимошенко розкритикувала політику "Нафтогазу" (який, як ми знаємо, повів активну кампанію на розрив газових угод) і недвозначно дала зрозуміти, що будуть відставки. 6 липня 2005 року мало відбутись засідання Кабміну, на порядку денному якого стояла діяльність О. Івченка як голови НАК "Нафтогаз" [21]... але воно не відбулось.

Адже на критику "Нафтогазу" неочікувано різко відповів... сам Віктор Ющенко. Він наклав пряме президентське вето на будь-яке втручання Кабінету Міністрів (як Прем'єр-міністра, так і міністрів) у діяльність "Нафтогазу" [22]. Слід зауважити, що рівно напередодні вийшло інтерв'ю Юлії Тимошенко BBC, де вона прямим текстом заявляє, що в Росії існують сили, яким не подобається взятий нею курс на диверсифікацію енергоносіїв [23]. А 8 липня В. Путін на саміті в Шотландії ні сіло ні впало заговорив про те, що розвивати проект поставок російського газу в ЕС він може лише за умови гарантій Києва транзитувати газ [21].

Тобто саме в липні 2005 року вже було відомо, що взимку цього ж року розпочнеться повномасштабна газова війна, яка призведе до розриву газових контрактів і завершиться "гарантіями" для Москви. Її розпалювачами виступали:

- Володимир Путін;

- Дмитро Фірташ;

- Віктор Ющенко.

Основними виконавцями з українського боку були:

- О. Івченко;

- І. Богословська.

Фактично ця газова війна була прелюдією до операції з узяття під контроль українського газового ринку і перетворення його на велетенську годівницю, яка, за деякими оцінками, продукувала не менше мільйона чистого прибутку за добу [16], попутно перетворюючи Україну на залежну колонію РФ.

Єдиним політиком, який уже тоді реально намагався протистояти цій операції, була Юлія Тимошенко.

(далі буде)

Використані джерела

[1] http://www.bbc.co.uk/ukrainian/multimedia/2013/02/130207_ukraine_russia_gas_history_new_az.shtml

[2] http://www.pravda.com.ua/news/2001/11/15/2985196/

[3] http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/643_143

[4] http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/643_144

[5] http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/643_221

[6] http://zn.ua/ECONOMICS/ukraina-v-2013-godu-sokratila-import-rossiyskogo-gaza-na-15-136453_.html

[7] http://www.pravda.com.ua/news/2001/11/20/2985303/

[8] http://ru.wikipedia.org/wiki/Eural_TransGas

[9] http://blogs.pravda.com.ua/authors/leschenko/533e84c298620/