Ілля РИССЕНБЕРҐ: «Лінія вогню проходить рубцем крізь серце»
– Пане Ілле, чим для вас, для Вашого світогляду став харківський Євромайдан?
– Спершу визначу по-своєму основний термін. Замість Євромайдану, хоч він і став тригером і номінацією основних подій останнього року в Україні, я вживаю просто Майдан як власну назву. Ось тут і ловимо слово відповіді. Майдан кличе на ім’я, іменує, визначає.
А Ваше питання є комплексним. Щоб визначити значення чого-небудь для себе самого, треба і заглянути всередину, і визирнути назовні. І до-сягти необхідного о-сягнення себе у світі і світу в собі. І ось Майдан – місце першоєдності, Едем, жива істота Свободи: місце-в-житті я-народу. Тут кожен може сказати: ось я!
Нині центральний Майдан начебто зійшов нанівець і, як мовиться, перейшов у серця (хоча в нашому Харкові він ще лишається матеріальним). А знаєте, де насправді знаходиться Майдан? У Світовій Душі, в нуклеарному центрі Людини, у складі думки, слова, дії!
– Як Ви думаєте, чи була Революція Гідності закономірним етапом розвитку українського суспільства? Як, на Вашу думку, воно змінилося після подій на Майдані?
– Тепер у самому-по-собі Майдані ми впізнаємо і називаємо на ім’я Революцію Гідності. Так і твориться самовизначення України у сучасному світі. Мені вже не раз доводилося стверджувати: революція в суті своїй – виключно духовне і культурне явище, і включений у ці події (російською – события, со-бытия!) діяльний учасник, покликаний історичною стихією, стає культурним революціонером. Отже, є запит на особистий героїзм.
Революція чекала свого, новітнього часу в історичному потенціалі України (поновлюючи 2004 р. і відкидаючи 1917-й), як вогонь – духовний – в камені. І – спалахнула, вийшла на люди. В люди. На майдан. У Майдан. Стала ним, мною, нами, Батьківщиною.
Фізична функція революції, її пряма і безпосередня мета, узятий на юні плечі громадський обов'язок – здолати корупцію. Бо в найширшому, найконкретнішому (а з філософської точки зору – найзагальнішому!) тлумаченні корупція – це реверсія, підміна права – неправом, милосердя – користолюбством, правди – брехнею, блага – злом, віри – жахом, системи – свавіллям, порядку – терором. Тому потрібна АТО – в Україні й у світі.
Апофеоз Майдану – трагічний апофеоз, що іноді переходить у фарс, як-от з російським гуманітарним конвоєм, – коли «ополченці» імперського зла, у своїй (частіше в чужій… або взагалі без оної) с-відомості себе як знаряддя цього зла – ополчилися на революційну Україну. А ми генетично приречені на Народ-ження ніжного гніву (це ще з моїх віршів про 2004-й). І Майдан – юний ветеран війни за Свободу і Незалежність – зобов'язаний перемогти в «останньому і рішучому» бою. Бо, за словом пророка, «душа того, хто грішить, – вона помре».
І буде день, коли ідея Майдану як джерела народовладдя вийде з часу травматичного переходу назустріч майбутньому, з синьо-жовтим – у поєднанні неба і землі – прапором перемоги.
Одне з дієвих знарядь переможної революції Майдану – люстрація, тобто просвіта і очищення держави як сукупного організму, всезагальної істоти, – передусім у духовному, культурному аспекті.
Триває війна, жорстока з їхнього боку і по-справжньому Вітчизняна – з нашого. Відходять герої, і приходять нові. І нехай царство насильства і брехні скаженіє – фіктивна ідея примусу до «російського миросвіту» не пройде. Істинний світ – за нас. У нас – Семен Семенченко і Володимир Силевич, поранені, непереможні воїни світла і добра. Вони – в переможному бою. Боголюбні добровольці проти найманців самовладного зла, еґофобічної істоти, істоти, що охоплена страхом перед самою собою, що стала жахом у собі і для себе...
А ми – ми де? Сьогодення і майбуття зблизилися; стискається час – швидкість обертання думки; таємні пружини дійсності проявляються; пророцтва здійснюються наочно; маси людей, навіть тих, що по різні боки ментальних та фізичних барикад, приводяться суб'єктною історією до необхідності щомоментного екзистенційного вибору долі буття в узятій на себе відповідальності за всіх і вся, у своїй частині (військовій!?) роботи перетворення.
Революція в бою – як випробування на чистоту, випробування, що вимагає мобілізації все-загальних ресурсів, цілковитого напруження сил. Де ми?
Невідступно-раптове запитування озивається купіллю очисного полум'я війни за гідність і честь – бути українським народом.
– Як це все відбилося на Вашій творчості?
– Питання про вплив на творчість – із тих, що створюють значні труднощі. Доводиться переносити автопортрет у залу для глядачів (усміхається).
Але пошлюся на триєдність проникаючого розуміння, описаного раніше: автор, текст, читач (див. мою книжку «Третий из двух»). І ось тут і тепер, посеред революційної битви, знаходиться – бо шукалося! – місце зустрічі, де збіглися витоки душі і подій, можливого і необхідного, в тому, що, за словом Мандельштама, вічно починається, що з усіх сторін світу збігається на початку шляху до кінця без кінця (автоцитата).
Лінія вогню проходить рубцем крізь серце. Так і пишеться, як сказано: війною, на цей раз – по-справжньому Вітчизняною. Хрестоматійні антиномії: поет і громадянин, лірика і епіка – знімаються; а втім, вони ніколи й не були чинними по суті. Ще дужче прояснилося сказане мною два роки тому на врученні Російської премії: час – форма мови, мова – форма часу. Тільки нині – в іншому, трагічно рельєфному об'єктному корелятиві, від щирого серця. Сьогодні – буквально – все або нічого...
Мова і мовчання, одномоментно ототожнюючись, нагадують про одного і того самого Першопоета – Того, Хто Іменує.
– Ви пишете російською мовою, Ви закорінені в російську культуру; чи не спричиняє це у Вас сьогодні певного внутрішнього конфлікту?
– Пробачте, якщо це прозвучить надто пафосно і пихато, але саме тепер настав час Слову битися за Правду, а російському слову і поготів, удвічі відповідальніше, на передовій у лобову! Не втратити честі, високо тримати прапор свободи.
Велика і могутня російська мова – це Пушкін і Лермонтов, Некрасов і Чичибабін, Ахматова і Бродський, Горбаневська і Новодворська... І в нині, і вічно живих, передових рядах української і глобальної самооборони Майдану російські людинопоетичні, істинно миротворні речення б'ються, наближаючись до перемоги...
– Як Ваше оточення, зокрема літераторське, сприйняло Вашу підтримку Євромайдану і АТО? Чи з'явилися у Вас відверті недоброзичливці?
– Якщо в широкому аспекті, то ставлення оточення розкривається у взаємовідповідальних, недитинних зв’язках. На зміну віртуальній взаємовловленості у соціальній мережі приходить реальна корисність у патріотичному колективі. Водночас спостерігаємо брутальну обструкцію у тих псевдолітераторів, хто вибухову силу слова перетворив на знаряддя смертовбивчої ненависті, воюючи – в інформаційну епоху – на боці дезінформації. Їхнього полку чимало. Є і «пред’яви», і статті, і блоґи – вистачає й тутешніх, а вже про імперське потойбіччя годі й казати… Але хоч скільки їх є, тих упирів, – усе одно за абсолютним рахунком вони становлять меншість. Це маски без облич, лайка замість думки, брехня на місці істини. Вони свідчать про те, що нездарність та підлота – синонімічні. І дарма вони забувають про Кару за смертний гріх злослів’я, ці люті вороги навіть самим собі, яких гризе бісівський страх за власну шкуру, порочні розрахунки; вони самі і є терор… Зазвичай я не відповідаю їм – хіба що оце нині.
А підтримка моїх товаришів по перу, моїх співідейників, співмайданників – мій золотий фонд.
– На Ваш погляд, як Євромайдан змінив стосунки між українцями та євреями в Україні? Чи стали ці два народи ближчими? Які перспективи взаємодії цих двох культур?
– Українство та єврейство – у традиціях, історії, сучасності – переплітаються корінням глибоко і дуже міцно. Не розірвати! Священноісторичні змісти конотують безліччю сучасних аналогій. Це і героїчна боротьба за державну незалежність у щільному ворожому оточенні, і завоювання свого, унікального місця під спільним сонцем заради культурного процвітання, і, нарешті, вже тепер - дві синхронні АТО.
На українському боці – єврейські сотні та батальйони, стратеги і лікарі, на ізраїльському боці – українські технологи й артисти, інтелектуальні досягнення і мітинґи підтримки. Увесь досвід нашої глибокої духовної, людської взаємодії протистоїть терористичній загрозі нелюдів. І цьому благотворному загальнокультурному досвіду в перспективі прийдешніх обіцянь – міцніти! Заради миру – найбільшої цінності, освяченої Єдиним.
Українець і єврей пліч-о-пліч на Майдані і на фронті – куди вже ближче! Це – чуття єдиної родини, як ми вчили у школі, але навчилися лише тепер… Я всією душею і серцем – у єврейській сотні і в єврейському батальйоні, а отже, в більшості! І – серед загиблих за Україну.
Відтак, у нашій духовній, культурній революції зв'язки, зокрема етнічні, є нерозривними і утворюють єдиний організм, історичні риси якого складаються в нас на очах і нами самими в «портреті трагедії» (І. Бродський), зате – якнайміцніше. Зрозумілішою стає заповідь: любіть ближнього як самого себе. І всім разом випадає пережити спільну АТО.
Ну а що ж із тими, для кого своя хата (кухня, синагога, єшива?) – скраю? Такі теж є. Але скраю ближче в прірву. Усюди їм увижаються «бандерівці», «антисеміти». Та ось бандерівець – я сам і мої соратники, а антисеміти – саме вони, бо вони – проти єврейської святописемної суті: справедливості, милосердя. Вони не йдуть за Книгою Закону.
Хто звинувачує мене і всіх, хто тримає український стрій душі, у русофобії? Саме ті, хто віддав науці ненависті, мові брехні – дияволу! – всі задвірки своєї душі. У юдаїзмі це зветься виворіт.
А висновок ось який. Українсько-єврейські культурні контакти – фундаментальні, причому у внутрішньому плані вони ще фундаментальніші, ніж у зовнішньому. І тому всі наші парадокси – недостатні. Перспективи – у глибині та органічності цих зв’язків. Ми – історичні суб’єкти майбутнього. І воно у нас спільне.
І наш мирний – як велить вища ідея – шлях на історичній дорозі підноситься до вічного, революційного, святкового Дня Незалежності.
