Володимир Оглоблін: «Коли побачив величезну купу взуття, а потім рукавиць, в яких по 8-12 латок, стало моторошно. Знімав усе що бачив»

Пане Володимире, скажіть будь ласка, що змусило Вас їхати на далеку північ і чому Ви обрали саме такий напрям? Адже фотографувати залишки концтаборів та ще й на території іншої держави досить небезпечно.

– Я їхав знімати зовсім не це. Про табори мови взагалі не йшло. Їхав знімати красу природи Колими. Тим більше, комуністи добре попрацювали і майже всі залишки концтаборів понищили. У 1990-1992-х роках за державний рахунок вони стирали з лиця землі все, що може бути речовими доказами сталінського терору.

Майже ввесь Колимський тракт – траса від Магадану до Устьнєри (це вже Якутська територія) – це все табори. Кожний населений пункт – табір, або й два, три та більше. Жіночі і чоловічі табори... Вглиб тракту на 150-200 кілометрів тягнеться велика табірна територія. На карті можна бачити Колимські табори, а зокрема, «Дальстрой», що є частиною Колими і Якутії. У цих таборах відбували покарання з 1932 до 1952 року. Можу сказати, що тільки за цей час весь ГУЛАГ Совєтського Союзу пропустив через себе 20 мільйонів людей. Тобто з 200 мільйонів населення кожний десятий сидів у таборі або в’язниці. Можна собі уявити?.. Близько мільйона людей було знищено.

Тобто в місця залишків совєтських таборів, де й до сьогодні стоять бараки, Ви потрапили якось випадково?

– Так. Це мені водій запропонував показати іншу «красу» Колими. Ось так неочікувано я натрапив на табір «Аляскітовий», який переважно і представлений на фотографіях виставки «Відрядження в один кінець». Ось таким було моє відрядження.

А чи довго Ви оглядали територію колишнього табору і як швидко натрапили на такі кадри?

– Там все це навколо.  Знімав втрачаючи свідомість. Тоді не працювала ніяка логіка. Коли побачив величезну купу (десь три КАМАЗи) взуття, а потім рукавиць, в яких по 8-12 латок, стало моторошно. Я знімав усе що бачив.

Назва виставки «Відрядження в один кінець» мабуть таки не є випадковою?

– Смертників на 3-4 місяці висилали у спеціальні відрядження «командіровкі». Так що з одного боку – це випадковість, а з іншого, саме зацікавленість привела мене до таких місць.

Чи не пробували Ви в тих місцях провести хоча б маленькі розкопки?

– Ні, там все на поверхні. Там копати можна ще 150 років. Але основне на поверхні. Все що є не йде вниз. Там вічна мерзлота (на 1,5 метри). Там довго не покопаєш. Ми намагалися уявити цей каторжний труд в’язнів, взяли лопати, які там лежали, і спробували прокопати один  квадратний метр. Через 40 хвилин ми ледь не померли. А морози там від -50 до -60.

У царській Росії було 80 святкових днів, коли в’язні не працювали. Вони не працювали більше 11 годин на добу, а в совєтські часи працювали від 12 до 16 годин без вихідних і свят. При цьому норми харчування були в 3 рази меншими ніж у звичайних людей. Отак ми будували комунізм.

А коли Ви потрапили на Колиму і зробили такі вражаючі фотографії?

– Я там був багато разів. Залишки таборів фотографував влітку 1995 та 2010 років.

Ви плануєте продовжувати зйомки в цьому напрямку?

– Ні. Ця виставка теж непланова. Я цю виставку затіяв після того, як півтора місяці тому прочитав одну фразу наркома Томского, який у 1927 році заявив, що  в нас можуть бути будь-які партії, тільки за умови, що комуністична буде при владі, а всі інші – у в’язниці.

Дуже дякую Вам за розмову.