Михайло Мельник: «Після кожного спектаклю я продовжую говорити і заспокоюю своїх глядачів»

Розкажіть будь-ласка, які є переваги у театрі одного актора і великому академічному театрі?

– Переваги тільки в одному бувають у якості, і не має значення, чи це маленький чи великий театр. Але перевага є і в тому, і в іншому.

Перевага в моєму маленькому театрі на 170 місць у тому, що кожна людина має побачити як у мене тече сльоза. А в великому театрі можна цю сльозу намазати із самого початку вистави, як у більшості випадків і робиться. І все одно, з останнього ряду ніхто не побачить. Але є перевага – у великий театр можна напхати багато. Але є недолік – ніхто не хоче йти. Тобто посудина сама по собі велика – на 1200 місць, але дуже часто в залах сидить менше 20 людей.

У великому театрі обертається сцена, опускаються і піднімаються падоги. У мене всього цього немає. Мені треба з 8 метровою драбиною лізти на гору, щоб придумати, як його почепити, і так придумати, щоб воно ще само опустилось. Крім мінусів, у мене в театрі немає нічого.

Єдиний плюс полягає у тому, що я можу дозволити собі не брехати на сцені. Сцена для мене – це правда. Це концентрована у часі правда. Якщо ми роман «Лоліта» будемо повністю робити, то для цього знадобиться щонайменше місяць часу. Мені треба було сконцентрувати цей роман до 1 години 15 хвилин, але зберегти все. Тому майже 16 років йшов цей спектакль. І ще б ішов. Але мені набридло. У мене донька почала підростати. Став комплексувати. Відслужив цей спектакль. Хоча зараз ходять на перегляди. На екрані показую. Не тиражую.

Інший театр, очевидно, продавав би спектакль у цифровому форматі, а чому Ви цього не робите?

Це різні речі. Щоб ніхто не думав, що я заробляю на цьому гроші, можу показати безкоштовно, але копіювати і продавати не буду. Треба буде, покажу раз чи двічі на місяць, але спектакль будуть дивитися на екрані. Якщо ж це робити вдома, то Ви не все зрозумієте. Це тонка річ. Усюди мають бути розставлені акценти. А можна не думати ні про які акценти, продавати і заробляти гроші – от в чому різниця. І таких різниць маса.

Але це не означає, що я хороший. Ні! Просто я знаю, що за все повертається. Якщо ти знаєш, що те, що ти зробив, може розтривожити зло, і це зло прокинеться, за це треба нести відповідальність. Актори часто виправдовуються тим, що в тому всьому винне мистецтво, а не вони особисто. Але така позиція не є правильною.

Якщо в залі буде сидіти дівчина, і я в силу Богом даних мені здібностей зумію закрутити їй мізки, тоді ж і відповідальність за це нести прийдеться.

Саме тому, після кожного спектаклю я продовжую по пів години говорити. Це що, мені не вистачає слави? Я ледь дихаю після вистави. Просто, це ж мої гості, це ж ріднісінькі люди, які прийшли до мене, я їм дав духовну їжу, не важливо що, тому я повинен їх заспокоїти.

Скажіть будь-ласка, яким на Вашу думку є стан, власне, українського театру?

 –Клінічний стан. Реанімація поламана. Не має чого вливати. Шприци є ржаві. Хворих дуже багато. Реанімація одна – Міністерство культури. Але у тій реанімації, немає розуму. Воне не знають що з цим робити.

Як на Вашу думку можна повернути театру, власне, українське обличчя?

– Та, тут хоч би повернути, хоч якесь обличчя. Бо спочатку, треба мати хоч якесь обличчя, а його немає. Як би цього не хотілося, але в цьому світі не може бути без особистісного театру. Доки був Мєльтініс, доти був у країнах Балтії театр Мєльтініса у м. Паневєжес. Це був дуже відомий камерний театр, до якого приїздили з різних країн світу. У середині театру було два готельних номера для подорожуючих. Помер Мєльтініс, нестало й театру. Помер і Товстоногов, у Санкт-Петербурзі, у Єфремова був театр.

Я виховувався на цих зразках. А в тих театрах працювала маса акторів – 100, 200, 300… Багатьох Ви знаєте? Ви знаєте Мягкових,  Баселашвілі, а їх же сотні. Як тільки в театрі немає особистості – режисера, який знає, що він хоче, і будує свій напрямок, тоді театр матиме силу.

Раніше режисери виправдовували свою бездарність тим, що їм не дозволяють ставити інакше. Але при Радянському Союзі були хороші театри, і між шпаринками, протягували те, що хотів режисер.

За відсутності режисури відсутня і наявність акторів, які б повністю довіряли режисеру і йшли за ним у вогонь і в воду. Якщо цього немає – немає й театру.

Так, є трупа. І це не випадково хтось назвав її не групою, а трупою. І дійсно, в більшості – це трупи, які займаються своїми справами.

Ви запитайте, хто з акторів театру Шевченка був у мене на спектаклях. Вони ж знають, що квитки розкуповують за місяць. Я б їх, навіть, безкоштовно посадив. Але вони не йдуть. Бо вони егоїстичні самозакохані люди. Вони вважають, що стоять на 5 голів вище від усіх. Але коли нічого не хочеться – це ознака бездарності. Меншу кількість відвідувачів їх театрів вони виправдовують тим, що їх багато, і їм важко працювати таким колективом, а я сам і тому мені легше. Але насправді, самому ніколи не буває легко. Просто я вже не можу відмовитись від цього. І як би мені не було важко, я цим займатимусь і вдосконалюватиму свою майстерність.

Усе зазнає змін, якось реформується. Можливо, через певний час театр буде якимось іншим?

–У мене не буває двох однакових вистав. Одна і та ж вистава, яка називається «Гріх» вона вчора однією була, а сьогодні буде якоюсь іншою. А позавчора були інші відмінності, і ті що приходять, це знають. Нюанси завжди змінюються – оце найважливіші реформи в театрі.

Жодні реформи в театрі не допоможуть, доки людина з середини не зрозуміє, чому вона себе присвятила мистецтву театру. І позитивних зрушень не буде доти, доки актори не почнуть вірити у те, що вони роблять на сцені. Вони повинні навчитися нормально ходити і говорити. Адже не треба виправдовуватись тим, що в останньому ряді хтось не почує. Якщо говорити правдиво, то глядачі будуть уважніше прислухатися, і вникати в те що відбувається. Але за таких умов грати роль значно складніше.

А спектакль «Лист незнайомки» на якому зараз етапі?

–В процесі  прогладжування. Коли вийде не знаю. Мені немає куди поспішать. Мені треба роками це виносить.

Для цього потрібне якесь натхнення чи щось інше?

– У мене дуже багато часу забрав саксофон. І подовжує забирати. Одне діло, коли ти навчаєшся в 15 років, а інша справа – коли в 51. У мене, слава Богу, є слух, відчуття, але я не знаю музичної грамоти. Можна було б зіграти в спектаклі «Сонце в очах твоїх», а потім закинути саксофон, але я так не можу, бо мені подобається «Апасіоната» і я хочу її навчитися грати. Не знаю куди вона піде, але ця музика мені дуже подобається.

Крім того, як тільки я поставлю нову виставу, мені доведеться якусь із вистав зняти. І не тому, що на них не ходять, а тому, що в мене зараз 5 вистав, Це 5 тижнів минає від першої до шостої вистави. Тобто до нової теми берусь лише через 5 тижнів.  Вистави різні, а я – один. І в кожні виставі, я мушу вмерти. А через певний проміжок часу мені треба знову викликати в собі ці почуття і спогади, щоб віддатися. А уявіть собі, що буде шоста. Тобто на сьомий тиждень треба буде все згадувати… Мені треба 4 вистави в репертуарі. Більше – дуже важко.

Я міг би не знімати ті вистави, що в мене є, вони всі аншлагові. Я, навіть, «Кару», міг би залишити, але не можна. Як бути з іншими виставами я ще не вирішив. Якщо зніму «Молліс», глядачі будуть тупати ногами, якщо «Мутацію» - теж. Он «Лоліту» зняв, так 16 років питають. І що мені робить? Тому я не поспішаю.

Приходить на спектаклі молодь. Тому я й обожнюю молодь. Вони ще пахнуть Всесвітом. Вони ще не вивітрились по Землі.

Чи пов’язані Ваші вистави з політикою і в якій мірі?

– А в Вас нема політики? Скрізь вона є. І в українському борщі теж. Якщо український борщ без м’яса – значить погана політика. Хіба що нові українські вегетаріанці завелись. При Азарові скоро всі вегетаріанцями будуть. Не може бути людина взагалі не задіяна в політику. Якщо людина думає, що вона поза політикою – вона помиляється. Вона буде сплачувати за квартиру, а це теж політика, і вона буде йти по вулиці, де машини будуть наїздить їй на ногу – і це теж політика, вона хотітиме виїхати на велосипеді, але не зможе, бо немає вело доріжки – і це теж політика. Якщо ми живемо в громадянському суспільстві, ми не можемо бути поза політикою.

Людина не може бути повністю вільною. Одна залежить від своїх батьків, інша – від кота чи собаки, з яким гуляє, інша – звикла до темниці, хтось – до Церкви, а хтось – під церквою сидить прив’язаний. Дуже часто просять на одну буханку хліба, але коли я їм пропоную дати 10 чи 20 гривень, але з тією умовою, щоб вони пішли звідтіля, ніхто не згоджується. Сидіти щодня на площі і випрошувати по копійці – це теж політика.

У Харкові ВО «Свобода» профінансувала видавництво книжки Олександра Гави, у якій мова йде про те, що Лесь Курбас був засланий структурами ЧК і працював над руйнуванням українського театру з середини. Водночас відомо, що Лесь Курбас був розстріляний за український театр. То як ви можете прокоментувати цей факт і яким є ваше особисте ставлення до постаті Леся Курбаса?

– Розумієте, чим далі Курбас, тим легше щось придумати про нього. Він уже не відповість. І ті, хто з Курбасом жили, теж не зможуть відповісти. І ким він був лише Бог знає. Не займайте його. Краще, підіть Добкіну щось скажіть.

Дуже дякую Вам за щиру розмову.