Історії та мрії мешканок "Летючого дому"

Юлія Гуш  |  Понеділок, 30 квітня 2018, 13:52
Знімати власні фільми, поїхати до Лондона, допомагати людям — мешканки адаптаційного центру для сиріт та молоді з інвалідністю розповіли про свої цілі та бажання.
Історії та мрії мешканок "Летючого дому"

Нещодавно у Харкові завершився україно-італійський фестиваль ДАНТЕFEST. Проходить він в місті вже четвертий рік та органічно поєднує у собі як мистецькі, так і соціальні напрямки. До останніх належить підтримка "Летючого дому" — сучасного соціального центру, призначеного для сиріт та молоді з інвалідністю. Сьогодні його мешканками є п'ятеро дівчат. Там вони живуть, навчаються, спілкуються, пробують себе в різних хобі, хтось з них уже працює, а хтось —  тільки готується до вступу до вишу.  

Наприклад, Олена на сьогоднішній день навчається на п'ятому курсі  Каразінського  університету на культуролога. Зараз вона готується до захисту диплому. Дівчина зізнається, що опанування цієї спеціальності не було у її планах — вона мріє про кар'єру сценариста.  

"Я хотіла стати сценаристом, писати сценарії до фільмів, які би дійсно зворушували людей коли вони їх дивляться, — розповіла Олена, — але у нас, в Харкові, поступати на сценариста – це дуже складно. Я навіть не знаю де це є. Тому я вирішила піти на філософський факультет, адже ми там читаємо дуже багато текстів, розглядаємо дуже багато культур. Це дуже цікаво. Тому вже п‘ятий рік мені це дуже допомагає. Тобто, я отримала дуже багато інформації, знань для того, щоб зараз більше реалізувати себе як сценарист". 

Олена розповіла, що дуже хоче пожити у Лондоні. Це її дитяча мрія.  Їй подобається  лондонська  архітектура, а особливо Вестмінстерське абатство, Біг Бен та велика кількість мальовничих замків. Окрім цього, Олену також вабить перспектива добре вивчити англійську — адже немає кращого способу опанувати мову аніж зануритися у відповідне середовище.  

До речі, це має буди далеко не перша закордонна мандрівка. До цього Олена разом з іншими мешканками "Летючого дому" неодноразово бувала в Італії. За її словами, ця країна багато чого перед нею відкрила.  

"Це, наприклад, стосунки між людьми, — згадувала Олена, —  адже коли ти там, то кожного дня з тобою вітається багато людей. Навіть ті, кого ти не знаєш. Вони дуже усміхнені, відкриті. Ти на них дивишся і не можеш не посміхнутися у відповідь. Мене це дуже дивує. Бо в нас таке дуже рідко можна зустріти". 

У ще однієї Олени, яка навчається в Гуманітарно-педагогічній академії на соціального педагога, також були інші плани стосовно своєї подальшої освіти. Проте виш вона обрала через відсутність більш вдалої альтернативи.  

"Я пішла тому, що у мене тоді не було іншого варіанту, — розповіла вона, — після того, як я завершила училище, були військові дії. Потім я хотіла піти у спорт. А потім, коли вийшла у світ, я вже почала бачити, що відбувається, стикатися деякими речами. І, взагалі, я не думала, що мене це якось приверне".  

За її словами, свого часу вона мало знала про роботу соціальних працівників та не розуміла її. Але свого часу "ключем" до її розуміння став приклад близької людини, яка працює в одному з херсонських соціальних центрів. Це стало поштовхом для обрання своєї майбутньої спеціальності.  

"Коли гуляєш, то ти бачиш дітей, людей, які потребують допомоги, підтримки, — підкреслила вона, — тому захотіла піти. І коли почала вчитися, мене це почало все більше та більше цікавити. Бо бачу, що люди потребують того, щоб їм протягнули руку допомоги. В спілкуванні, навіть у вирішенні їхніх питань. У нас скільки дітей, сиріт, людей, які більше потрібні організаціям, волонтерам і всім іншим, аніж нашій державі".  

Ірина на сьогоднішній день навчається в Академії культури, опановує журналістську професію. За її словами, журналістика привернула увагу можливістю спілкуватися з різними людьми та перспективами щодо подальших подорожей.  

"Мені хотілося би працювати, бо зараз є такі моменти, які, на жаль, преса не висвітлює, — зазначила вона, — наприклад, якісь соціальні проблеми. Останні два роки говорять про проблеми інклюзії, про проблеми в інтернатах. Але я, як реальна людина, яка побувала в таких обставинах, хочу піднімати ці теми".  

Щоправда, спочатку дівчина хотіла зануритися у театральне мистецтво. Вона бажала  пов'язати з ним свою основну професію, а журналістику залишити в якості хобі. Проте, за її словами, навчання забирає чимало часу, тому про театр вона подумає пізніше.  

"Мені запропонували жити у цьому домі, — згадувала Ірина, — але спочатку я сказала "ні". Я завжди прагнула незалежності. Жила в інтернаті, де завжди від когось залежиш. А ту як дім. В принципі, я тут самостійна".  

А Тетяна, наприклад, вже працює. Саме вона ознайомила нас з життям "Летючого дому". Він мало нагадує ті гуртожитки з пошарпаними меблями та вицвілими шпалерами, які багато хто запам'ятав з часів свого студентства. Кімнати там затишні та світлі, а умови підібрані під особливості та потреби різних людей. Наприклад там є кухня, де дівчата готують по-черзі. Вона вмонтована на двох рівнях. Це для того, людям з різним зростом було зручно там працювати.  

"До нас приходили наші друзі, ми просто вечеряли і ділилися тим, як прожили ці дні, як у нас пройшов тиждень, — розповіла вона, —  з  цього року ми вирішили, що недостатньо того, щоб розмовляти про те, як пройшов тиждень. Ми почали запрошувати наших друзів. Хтось розповідав про музику, хтось про мистецтво. Це різні теми від різних спікерів. І потім після цих зустрічей у нас спільна вечеря. Де можна просто поговорити та поспілкуватися".  

Дарина є наймолодшою мешканкою "Летючого дому" і оселилася тут останньою. Сюди вона потрапила завдяки Тетяні, яка дружила з її старшим братом. Все розпочалося з  тих самих п'ятничних вечорів.  

"Я приходила, мені подобалось, —  розповіла вона, —  тут така затишна та тепла атмосфера. Дуже цікаво було. Я тоді ще навчалась на вчителя молодшої школи. Минулого року отримала диплом спеціаліста. Але з самого початку я не хотіла працювати за тією спеціальністю. То не був мій вибір". 

Проте дівчина зізнається, що отримані знання з педагогіки можуть добре знадобитися їй в подальшому житті. А щодо бажаного майбутнього, то вона хоче присвятити себе мультиплікації: "Хочу створити свою студію і робити такі радісні, веселі мультфільми. Можливо, навіть і фільми для дітей. Щоб вони виховували їх у гарному сенсі".  

За словами Лалі Ліпартеліані, директорки ГО "Еммаус", на сьогоднішній день "Летючий дім" може прийняти максимум п'ятеро дівчат. Але це тільки в плані проживання —  по п'ятницям сюди приходить багато друзів.  

"Вони зустрічаються, відкривають двері свого дому, — розповіла вона, — а в окремі п'ятниці проходять заняття. Тобто, цей центр є місцем, де вони постійно мешкають. Також тут вони навчаються, проходять курси з англійської та української мов, історії України, готуються до ЗНО. Це те, що ми можемо надати, щоб хлопці та дівчата, які не мають можливості отримати домівку, могли скласти іспити та вступити до вищих навчальних закладів".   

comments powered by HyperComments