Вандал… від красного письменства

Про харківського поета Миколу Купіна мені доводилося чути й раніше. Але познайомитися з його віршами все якось не випадало. Нарешті, після публікації в кількох часописах творів (здебільшого — доволі слабеньких) учасників очолюваної ним літературної студії, спробував відшукати щось із творчого доробку самого пана Миколи. Поволі «гортаю» сторінки інтернет-сайтів і майже одразу натрапляю на величезну добірку віршів Миколи Купіна. Зі світлини на мене дивиться молодий хлопець з романтичною єсенінською чуприною. Це дещо дивує, адже панові Миколі, здається, вже близько сімдесяти. Утім, можливо, людина справді відчуває себе настільки молодою душею, що вважає ту давню світлину якнайкращим віддзеркаленням свого внутрішнього стану…

Одразу звертаю увагу на те, що чимало віршів віднесені самим автором до категорії «громадянської лірики». Тим краще, бо сáме вона передбачає максимальне зближення особи поета та його ліричного героя, граничну щирість віршованого слова. А ще — безумовний зв’язок із сьогоденням. Тож, яким саме постає це сьогодення (безпосередньо або крізь призму минулого) у творах пана Купіна? І головне — на якому світоглядному підґрунті? Зазначу, до речі, що автор полюбляє форму катренів (чотиривіршів), котрі наводитиму далі без скорочень.

Продивляюся добірку і вже невдовзі, крім здивування, починаю відчувати огиду. Донедавна навіть уявити собі не міг, що хтось наважиться образити світлу пам’ять Героїв Крут — юнаків, майже дітей, котрі не пошкодували власного життя у відчайдушній спробі захистити рідну землю від підступної російсько-більшовицької навали. В рік їхньої загибелі ледь старший за них Павло Тичина написав усім тепер відомі поетичні рядки, просякнуті водночас невимовною тугою та ненавистю до вбивць юних патріотів:

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Майже за чверть століття, коли вже полум’я Другої світової війни охоплювало країну за країною, а доля України й надалі запишалася непевною, пролунало пристрасне звернення Євгена Маланюка «Крути — народини нового українця». Цей твір — справжня перлина вітчизняної публіцистики — переконує: в історичному контексті значення січневих подій 1918 року (проголошення Центральною Радою IV Універсалу та героїчна протидія московському вторгненню) можна поставити в один ряд з ґенезою та становленням української державности в самобутній формі Війська Запорізького…

Взагалі ж, крутянські події мали (і мають!) неабияке літературне відлуння. Серед знаних українських поетів, які зверталися до теми Крут, крім названих уже Павла Тичини та Євгена Маланюка, — Богдан-Ігор Антонич та Юрій Клен, Уляна Кравченко та Оксана Лятурянська, Олександр Олесь та Яр Славутич. І цей перелік, коли його продовжити, нараховуватиме понад п’ятдесят відомих імен… Справді крилатими стали ніби карбовані з металу поетичні рядки Миколи Луківа:

Коли стають до зброї діти,

Народ цей — не перемогти!

А ось таким побачив з відстані часу той трагічний двобій Микола Купін:

Под Крутами погибли барчуки

От рук рабочего, крестьянина руки,

Которые солдатами вдруг стали,

Чтоб кровь из них такие не сосали.

Не коментуватиму (не переймаючись уже змістом) наведений чотиривірш, як поетичний текст, бо до поезії він, власне кажучи, жодного відношення не має, оскільки відсутня бодай спроба скористатися мовою художніх образів, що є визначальною ознакою поетичного мистецтва.

Подвиг героїв Крут («барчуків» — за версією пана Купіна) не залишився в самому тільки буремному минулому, а надихав на боротьбу до перемоги учасників Революції Гідности, а потім — воїнів, що стали на захист України від новітніх російських загарбників. І от уже про сучасних патріотів пан Купін без жодних докорів сумління пише наступне:

С хрустом жовто-блакытным

Дружбу наций грызёт,

Как листочки ракитные,

Майданутый козёл.

Абсолютне неприйняття Миколою Купіним самого факту існування Української Держави поєднується в його текстах зі сподіваннями на відновлення в якомусь вигляді імперії-монстра — Радянського Союзу. Доволі промовистим у цьому відношенні є, зокрема, наступний катрен:

Построить окрэмишную Украину,

С кровью вырванную из Руси —

Это не дождиком поморосить,

Это — закласть под фундамент мину.

Здається, автор міг би вже й зупинитися. Натомість, він веде далі:

Не хулите Советский Союз:

Вы пред ним — тараканья республика,

И сказать вам совсем не боюсь

Что не стоите дырки от бублика.

Мимоволі впадають в око потворні граматичні форми, коли окремі українські слова та словосполучення, що входять зрідка до його бездарних текстів, автор пише не інакше, як російськими літерами — давно вже забутою «ярижкою». Згадаймо принагідно, наскільки обережно та з якою любов’ю ставився до українського слова Іван Бунін — усі, навіть зовсім невеличкі, україномовні фрагменти у творах великого російського письменника є просто бездоганними!

Раз у раз повертається пан Купін у своїх опусах до заяложеної ідеї слов’янської єдности. Проте, навіть у цьому він не є послідовним. Бо, на відміну від росіян, єднання з якими, на його думку, неодмінно має зробити всіх нас щасливими, поляки для нього ніби й зовсім не слов’яни:

Оставшись Русью, ты б не ополячился,

Несчастный край, по имени Юкрэйн,

Ты б шёл вперёд, а вовсе не корячился б —

К ухмылкам Англий, Франций и Корей.

І далі такою ж «вишуканою» мовою автор сумлінно переказує у віршованій формі провідні тези спрямованої проти України оскаженілої російської пропаганди. Стосовно ж того, що він щиро, а не декларативно, любить російську мову та справді велике російське красне письменство, я маю серйозний сумнів. Бо в такому разі не писав би настільки недолугих не лише за змістом, а й за формою поезій. Як, приміром, оцю:

Варнякая, что убивают врага,

Они истребляют русских.

Где после ступнёт человека нога,

В крови по колено загрузнет.

Незаперечна істина — на будь-яку творчість людину надихає, насамперед, любов. Що надихає пана Купіна мені невідомо, але його тексти рясніють проявами несамовитої люті не тільки до України та її героїв (про це вже йшлося), а й до завбачливо не названих ним літераторів, котрим «не пощастило» потрапити до його найближчого оточення:

Как хорошо, что я не в этой Спилке,

Где друг на друга изливают грязь

Тщеславные болваны и дебилки,

За место светозарное борясь.

А на завершення він, із незмінно притаманними йому «смаком» та «відчуттям слова», урочисто проголошує:

Я сам себе создам Союз по вкусу —

Пусть это будет общество, альянс,

Но в нём парить привольно будет муза,

И вдохновлять, и услаждать всех нас.

Борис Чичибабін, обравши собі за співрозмовника покійного вже тоді Бориса Пастернака, якось слушно зауважив:

И меришь, и вяжешь навек

Весёлым обетом:

— Не может быть злой человек

Хорошим поэтом…

Прикладів, що переконливо це підтверджують, повірте, аж ніяк не бракує… І наостанок. Спробуємо уявити, як складалася б доля пана Купіна в такій милій його серцю Росії, коли б він там спробував ганьбити все російське та ще й гуртувати навколо себе своїх однодумців? Певен, що «трьох спроб» вірна відповідь на подібне запитання не потребуватиме… Але й в українського читача (все одно — російськомовного чи україномовного) останнім часом «зносыты глум увирвався тэрпэць». Рядочок із вірша злобного нездари-автора, який так і не спромігся стати справжнім поетом, абсолютно точно передає наше ставлення до нього самого та до його «творчости».

Графіті, про яке йшлося на початку цієї розповіді, наразі вже відновлене. А от «відмивання» від зловісної червоної фарби свідомости наших краян потребуватиме, на жаль, ще багато зусиль і часу.