Феномен Станішевського

Так склалося, що проблеми історії та теорії музичного театру тривалий час висвітлювали музикознавці, однак, пропонований ними аналіз мистецьких явищ і процесів не міг бути вичерпно повним без урахування театрознавчих аспектів. Тому звернення (на межі п’ятдесятих та шістдесятих років минулого століття) до розгляду власне театрознавчих питань розвитку оперно-балетного та опереткового мистецтва було, безумовно, на часі. Саме ця тематика протягом півстоліття залишалася провідною в широкому спектрі наукових уподобань відомого в Україні та світі вченого — Юрія Станішевського. Важко повірити в те, що самого пана Юрія вже кілька років немає поруч із нами. Його неспокійне серце зупинилося 25 вересня 2009-го…

Згадаємо ж основні віхи життя цієї славетної людини. Народився майбутній науковець у столиці Слобожанщини — Харкові 28 жовтня 1936 року. Освіту здобув на філологічному факультеті (відділенні української мови та літератури) Харківського університету. Вже тоді друзів і викладачів вражали наполегливість та сумлінність, з якими Юрій працював у студентському науковому товаристві. Проте, коли від середини 50-х років у місцевих газетах почали з’являтися його публікації, навіть добрі знайомі Станішевського були дещо здивовані. Бо йшлося в тих статтях… про балет. Згодом, у щойно заснованому часописі «Прапор» (тепер — «Березіль») був надрукований надзвичайно ґрунтовний, глибоко аналітичний матеріал Юрія Станішевського (Сучасність — на балетну сцену // Прапор. — 1958. — № 10), в якому зовсім ще юний студент із несподіваною, здавалося б, обізнаністю розглядав стан тогочасного українського балетного театру. А вже за кілька років (після закінчення аспірантури Московського державного інституту театрального мистецтва імені А.Луначарського) молодий вчений захистив кандидатську дисертацію з історії українського балету. Чим пояснити такий стрімкий фаховий поступ обдарованого науковця? У першу чергу, талантом дослідника, дивовижною працьовитістю, а ще — вдало обраною тематикою наукового пошуку.

Сорок п’ять років віддав Юрій Станішевський творчій праці в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Рильського НАН України, де понад три десятиліття очолював відділ театрознавства й куди 1963 року його особисто запросив Максим Рильський — тогочасний директор інституту До речі, Станішевський став свого часу наймолодшим і одним із перших українських театрознавців, який успішно захистив докторську дисертацію («Режисура й балетмейстерське мистецтво в українському музичному театрі. 1917–1941»).

Мистець і влада, науковець і влада… Ми пам’ятаємо, наскільки болісними були колізії, пов’язані з цими взаєминами. Та пан Юрій завжди послідовно й безкомпромісно відстоював свою думку щодо національної неповторности, самобутности українського сценічного мистецтва, а це за радянських часів вимагало не лише наукової, а й неабиякої громадянської мужности. Стосовно оцінки українським вченим безжалісного нищення тоталітарним режимом того справді талановитого й національно свідомого, що з’являлося на театральних теренах, то всі крапки над «і» були розставлені ним самим ще в публікаціях доби «перебудови». Станішевський наголошував: «Адміністративно-бюрократична сталінська машина, спрямована на уніфікацію національного мистецтва в 40–50-роках, трощила разом із письменниками-«націоналістами» і критиками-«космополітами» режисерів, виявляючи при тому особливу підозру й недовіру до тих, хто якимось чином був пов’язаний із Курбасом… Але й за часів короткої хрущовської відлиги, і тривалого застійного періоду брежнєвщини адміністративно-бюрократична машина продовжувала «по інерції» працювати. Все ще не припинялися пошуки «формалістів», «націоналістів» і «неблагонадійних» серед режисерів, покликаних оновити українську сцену, яка в 60-х роках поверталася до експериментів, до призабутої спадщини Курбаса».

Знайомство з творчим доробком професора Станішевського переконливо свідчить, що всім без винятку працям науковця притаманні надзвичайна сумлінність у доборі та опрацюванні матеріалу, обґрунтованість і глибина висновків, а понад усе — об’єктивність оцінок, незалежно від того, йдеться про події, явища або персоналії минулих часів чи сучасної нам доби. При цьому він, як дбайливий вчитель, вимагав саме такого підходу й від своїх молодших колег та численних учнів (серед яких і автор цих рядків). Коли зважити на те, що більшість театрознавців, котрі активно працюють сьогодні в Україні — учні Станішевського (або учні його учнів), то маємо підстави впевнено говорити про існування започаткованої ним сучасної наукової школи в українському театрознавстві. Рідкісний педагогічний хист ученого, його енциклопедична обізнаність з усім, що стосується світу театру, та вільне володіння кількома европейськими мовами зумовили численні запрошення від престижних закордонних вишів, причому деякі з них пропонували йому навіть ректорську посаду. Однак, Юрій Станішевський, уважно розглянувши такі пропозиції, лише зрідка погоджувався на читання курсу лекцій…

Справді унікальним є особистий внесок пана Юрія до вітчизняної науки про театр. Понад тридцять монографій та сотні публікацій в українській і світовій пресі, десятки учнів, котрі впевнено торують власні наукові шляхи, плідна науково-організаційна робота. Зокрема, він був засновником та художній керівником Міжнародного конкурсу артистів балету та хореографів імені Сержа Лифаря (від 1994 року), Міжнародного фестивалю танцю «Серж Лифар де ля данс», Всесвітнього фестивалю українського танцю імені Василя Авраменка та Міжнародного фестивалю «Діти й зірки світового балету». Він — автор балетних лібрето «Вікінги» Є.Станковича, «Пер Гюнт» на музику Е.Гріга, «Весілля Фігаро» на музику В.А.Моцарта, нових варіантів сценаріїв класичних балетів «Корсар» А.Адана та «Раймонда» О.Глазунова на сцені Національної опери України… Дивовижно, що все це спромоглася зробити одна людина! Та, мабуть, саме в умінні талановитого науковця й мистця об’єднати заради досягнення спільної мети близьких йому за своїм світобаченням людей і полягав «феномен Станішевського». І зовсім не обов’язково, аби його однодумці, колеги, соратники збиралися разом — вони могли перебувати в різних містах і навіть у різних країнах. Однак у всіх у них була — як слушно стверджує один із учнів Станішевського — «єдина група крови».

Серед багатьох ґрунтовних монографій з історії та теорії драматичного театру, двотомника з історії музичної режисури, книг про оперне-балетне й опереткове мистецтво та провідних мистців цих жанрів, є видання, що стало своєрідним творчим підсумком п’яти десятиліть наполегливої праці науковця й котре одностайно оцінюється як унікальне явище української культури в цілому. Зазвичай авторові властиве «батьківське» ставлення до своїх книжок: кожна з них йому дорога по-своєму. Але трапляються й улюбленці. Ця монографія Юрія Станішевського — одна з його останніх фундаментальних праць — масштабне дослідження «Національна опера України. Історія і сучасність», що вийшло друком 2002 року. І хоча поява цієї книги була пов’язана з ювілеєм славетного київського театру, вона позбавлена ознак надмірної парадности, притаманних подібним виданням. Натомість автор не тільки не оминає численних складностей та суперечностей, що поставали на шляху розвитку провідного музичного театру країни, а й глибоко аналізує їх.

На величезному фактичному матеріалі, що введений до наукового вжитку самим дослідником, Станішевський переконливо довів: принаймні від середини дев’ятнадцятого століття вітчизняна музично-театральна культура була невід’ємною складовою европейської та світової культури. Українські мистці — співаки, танцюристи — з незмінним успіхом виступали на сценах уславлених театрів світу. Однак, не тільки в минулому, але й сьогодні, в умовах незалежної України, Київська національна опера є одним із загальновизнаних мистецьких символів нашої держави.

Ось невеличкий, але дуже промовистий уривок із таких собі «роздумів уголос» Юрія Станішевського: «Україна мала один із найбільших у цілій Европі оперних театрів уже в середині ХІХ століття. На київській сцені вважали за щастя співати й танцювати найяскравіші зірки світу. Вона була стартовим майданчиком, з якого злітали на світові орбіти знамениті співаки. Готувала голоси для Маріїнського, Великого, Ла Скала, Гранд Опера. Тут творилася національна культура, народилася українська опера. Було поставлено всі твори Лисенка, Лятошинського, Данькевича, Губаренка, Станковича. В нашому театрі завжди жила душа народу…».

Завершуючи ці короткі нотатки, зазначу: вони не вмістили бодай малої частини того, що хотілося б розповісти про Станішевського. Лишилося чимало, пов’язаного з першою й найпалкішою театральною пристрастю пана Юрія — балетом, пізніше — оперою. До речі, остання його книжка, як і перша (що вийшла друком такого вже далекого 1963 року), присвячена улюбленому мистецтву: «Украинский балетный театр. История и современность» (2009). Варті окремої розповіді успішна робота Київської муніципальної української академії танцю, ініціатором створення й керівником якої був Станішевський, його (без перебільшення, подвижницька) громадська діяльність — як президента Національного комітету Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО, члена редколегій журналів «Український театр», «Балет», альманаху «Україна музична»…

Сподіваюся, вже невдовзі шанувальники мистецтва зможуть більше дізнатися про всі грані таланту цієї непересічної особистости — розгорнувши книжку, присвячену світлій пам’яти нашого улюбленого Вчителя, заслуженого діяча мистецтв України, професора Станішевського. Книжку, над створенням якої кілька років поспіль наполегливо працювали його вдячні учні й колеги.