Харківські гостини гетьмана Мазепи
Чому саме цей твір геніяльного композитора, чий родовід, до речі, має прадавні козацькі корені, обрав театр для останньої прем’єри сезону? Постать гетьмана Івана Мазепи понад три століття залишається знаковою — як для щирих патріотів України, так і для її запеклих ворогів, а визначення «мазепинці» (пізніший варіант — «бандерівці») лише в сучасній Україні позбулося, нарешті, негативного забарвлення та вживається в цілком позитивному контексті… Безпосередній же привід — 330-та річниця обрання Мазепи гетьманом. Ця доленосна для нашої багатостраждальної Батьківщини подія відбулася наприкінці липня 1687 року на військовій (козацькій) раді під слобідським містечком Коломаком.
Музичний матеріял опери не залишає жодних сумнівів стосовно прихильного ставлення композитора до свого героя. Виявити це відкрито Чайковський, звісно, не міг, а розвиток подій та трактування образів у добре всім відомому лібретто опери є прямим зверненням до пушкінської «Полтави». На щастя, крім фахово досконалого українського перекладу «канонічного» тексту, постановники спромоглися розшукати суттєво відмінне лібретто опери, авторами якого були знані діячі української діяспори Льонґін Цегельський та Дмитро Чутро. Таким чином, виконавці, завдяки справді творчому підходу до поєднання окремих частин названих джерел та вдалому подальшому літературному опрацюванню, отримали оновлений текст з розставленими по-новому змістовними та емоційними акцентами.
Вистава просто рясніє яскравими художніми знахідками! Глибокою символікою виповнена промовиста сценічна метафора на початку першої дії опери. Довга смуга звичайного білого полотна, що має уособлювати життєвий шлях, котрий обирає собі людина, на наших очах перетворюється на хрест, який невблаганною долею судилося нести цій людині… Особливої композиційної стрункости, завершености спектаклю надає рідкісне за своєю красою та, водночас, близьке до автентичного звучання народньої пісні «Чорна рілля ізорана», яка лунає на початку та в кінці вистави. Улюблена пісня Степана Бандери дуже органічно входить до загального художнього простору опери, але й нібито перебуває дещо осторонь…
Режисер-постановник Армен Калоян, не переймаючись вигадуванням надто вже сміливих мізансцен, успішно втілював свої творчі задуми у традиційній для оперної режисури манері, коли суттєвим чинником стає зручність сценічного існування для солістів та хору, наявність зорового контакту між вокалістами й диригентом. Безумовний успіх вистави вкотре підтвердив, що такий підхід був і залишається безпрограшним. Зокрема, розгорнуті хорові сцени, ретельно вибудовані визнаним метром хорового мистецтва Олексієм Чернікіним, можна без вагань визнати взірцевими!
Постать Мазепи, партію якого на прем’єрних виставах надхненно виконували молоді (за мірками оперного мистецтва) співаки-баритони Олександер Лапін та Володимир Козлов, вражає своєю справжньою, непідробною шляхетністю в усьому — від вишуканої манери співу й до впевненої гордовитої ходи. Маємо ще один переконливий приклад вірности не тільки історичній, але й життєвій правді, бо справжня самоповага неможлива без шанобливого ставлення до інших людей. Наведемо принагідно кілька уривків з листів всесильного гетьмана до своєї коханої. У них, окрім палкої любові до юної красуні, ще й глибока повага до неї: «Моє серденько, мій світ рожаний! Сердечно на теє болію, що недалеко від мене їдеш, а я не можу очиць твоїх і личка біленького видіти…». Або ж: «Моє сердечне кохання! Прошу і вельми прошу, будь ласка, зо мною побачитися для усної розмови…». І, спересердя, та все одно якось дуже шляхетно: «Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає…».
Своєї кульмінації музичний та драматичний розвиток опери сягає у сцені, де Мазепа після важких роздумів і вагань розповідає коханій про намір виступити за волю України, щоб назавжди позбутися зверхности будь-якої іншої держави. Марія захоплено й беззастережно приймає його щире зізнання, а безкрає зоряне небо, на тлі якого розгортається дія й лунають пророчі слова великого гетьмана, сприймається «обличчям Всесвіту», перед яким розкриваються справжнє значення та історичний масштаб тих вікопомних подій.
Майже бездоганний художній смак, притаманний команді постановників, не дозволив їм трактувати постать Василя Кочубея лише як такого собі підступного зрадника. Навпаки, він викликає щире співчуття до себе, а вокальна та акторська майстерність досвідчених співаків-басів Андрія Даценка та Андрія Калюжного неабияк сприяє цьому. Подібним же чином постановники (разом із виконавцями-тенорами — Романом Гордєєвим та Олександером Золотаренком) працювали над сценічним — вокальним та акторським — втіленням ще одного з провідних персонажів опери. Андрію, молодому козакові, без тями закоханому в Марію, не судилося, на відміну від його суперника-гетьмана, достойно витримати найголовніше й найважче випробування в житті кожної людини — на вірність своєму народу. Прекрасного музичного матеріялу, чудових голосів співаків та їхнього акторського хисту виявилося замало для того, щоби цілковитий антигерой перетворився на свою протилежність. Утім, публіка не поспішає визнавати його відступником, підсвідомо сподіваючись, як на диво, на можливість спізнілого каяття…
Жіночі образи опери Чайковського — Марія, донька Василя Кочубея, яку так палко кохає гетьман Мазепа, та Любов, дружина Кочубея — нагадують нам про влучне спостереження відомого европейського літератора, зроблене ним ще позаминулого століття: «Українка — еспанка Сходу… При кожній нагоді в ній спалахує нестримна козацька натура, що не знає жодного пана…». А сильна й рішуча особистість, якою виведена в опері Кочубеєва дружина, виконавицями партії котрої виступили знані меццо-сопрано Наталія Матвєєва та Вікторія Житкова, вочевидь має дещо спільне з шекспірівською леді Макбет… Чудові, хоча й доволі відмінні між собою сопранистки, — Алла Мішакова та Юлія Піскун, — представили (кожна своє) сценічне втілення юної Марії. Щире захоплення глядачів викликали обидві співачки, а в шанувальників опери залишається щаслива можливість послухати в цій партії щонайменше ще двох виконавиць.
На диво аскетичне сценографічне вирішення вистави, запропоноване талановитою театральною художницею Надією Швець, зі стилізованими козацькими вартовими вежами (вони ж — будівельні риштування або, навіть, в’язничні мури), різко контрастує з різнобарв’ям мальовничих костюмів, ескізи яких створив художник Ілля Паньок. Візуальний ряд спектаклю доповнюють зображення на величезному екрані — це, переважно, світлини напівзруйнованих, та все одно прекрасних українських церков, що немов уособлюють величний храм «міцної української держави», котрому можна завдати будь-якої шкоди, але знищити не вдасться ніколи й нікому. А вже у фіналі вистави на екрані з’являються постаті героїв козацької доби, гайдамаків, січових стрільців, вояків українських збройних формувань 1917-1921 років, бійців Української повстанської армії, та, нарешті, героїв сучасних, що дають рішучу відсіч підступній російській навалі…
Як відомо, Петро Чайковський неодноразово відвідував Харків, а з представниками музичних кіл цього слобожанського міста у славетного композитора склалися напрочуд теплі, дружні взаємини. Є переконливі свідчення перебування в Харкові й гетьмана Івана Мазепи. Саме тут вони зараз і зустрілися — геніяльний нащадок відважного козацького сотника Чайки та національний герой України, що став згодом найвідомішим (у цілому світі!) з усіх українських гетьманів. Щодо Івана Мазепи, то він відтепер у Харкові не проїздом, а, радше, з дружніми гостинами, які триватимуть, сподіваємось, чимало наступних театральних сезонів.
І наостанок. Годилося б відновити справедливість, і не саму лише історичну — ще раз назвати ім’я людини, без зусиль якої про прем’єрну (й не тільки) виставу взагалі не йшлося б. Тільки той, хто знає життя театру «зсередини», здатний оцінити значення особи директора у процесі створення нового спектаклю, коли, крім творчих зусиль колективу, на досягнення спільної мети треба спрямовувати й наявні виробничі, організаційні, фінансові можливості. Слід визнати, що останнім часом харківським театрам щастить на сучасних директорів-професіоналів, серед яких і Олег Онищенко. Тож, браво, пане Олеже!
Фото Леоніда Логвиненка
На знімках:
Іван Мазепа — Володимир Козлов
Марія — Юлія Піскун
Андрій — Олександер Золотаренко
Василь Кочубей — Андрій Калюжний
Любов — Вікторія Житкова
