У США вища освіта розрахована на 4 роки, а в нас надається за 6. Ми що, багатіші, ніж Америка!? – Іван Прокопенко

Як змінювалась вища освіта за останні 35 років, які ви є ректором цього Університету? Що притаманно їй тепер?

Ви знаєте, як у житті людини, так і у державі, інституціях, всі зміни проводяться на краще. Це не означає, що вони стали ефективнішими чи привабливішими, але всі вони дійсно на краще. Наприклад, з моменту Незалежності України різко збільшилась кількість університетів. Для когось це погано, але для більшості людей – зовсім навпаки. Бо конституційна норма про вільний доступ до вищої освіти стала реальністю. Я працював у той час,  який відноситься до цього періоду. Тоді нормою було, щоб тільки 11% випускників шкіл ставали студентами, а майже 90% – не ставали. Натомість вони себе пропускали або через роботу, або через «робфак» (так умовно називали підготовчі факультети).

Тобто зараз майже всі можуть отримати вищу освіту?

Сьогодні фактично всі бажаючі отримати вищу освіту в нашій державі, зробили це. І наша держава в Світовому рейтингу освіченості нації піднялась досить високо, бо він визначається кількістю студентів університетів та інших ВНЗ на 10 тис. населення. З тими 11% ми були б за межами ТОП-100, а може і в кінці другої сотні.

Ми у рейтингу стоїмо високо, але це ще не є гарантією, що всі задоволені, так?

Ще не є гарантією, що держава цим задоволена. З`явилася ціла низка дрібних і майже «незаконно народжених» вищих навчальних закладів. Але, як не буває незаконно народжених дітей, так іне буває незаконно народжених університетів: за цим були якісь подання та обгрунтування і все інше. На жаль не рідко це носить характер містечкового патріотизму.

Однією із помилок суб`єктивного характеру було те, що в Україні почали перетворювати в університети ті коледжі, які до цього прекрасно працювали і готували кваліфікованих працівників у різних галузях виробництва і невиробничої сфери. Була така ейфорія, що ми вийдемо на кращі показники в Європі і в Світі по кількості студентів.  Але де-факто вони були не студентами,а учнями коледжів. Це була професійна підготовка, але на рівні молодшого спеціаліста і, звичайно, далека від вищої професійної освіти.

Тоді чиновники від законодавства придумали, що в нас є ступенева підготовка бакалавра, спеціаліста, магістра (тепер ще є й молодші бакалаври). Повністю всіх заплутали, бо таких закладів в Україні було понад 700. І всі вони стали вишами. Загалом, ми втратили смак до того, що вміли, і не придбали того, що потрібно для справжньої якості університетської освіти. І матеріальна база, і наукова база, і кадрове забезпечення не відповідали належному рівню, а в більшості випадків не відповідають і на сьогоднішній день.

І тоді виникло питання оптимізації?

Так. Але насправді повинен зауважити, що ми помилилися. А тому потрібно все поставити на свої місця. Я не проти того, щоб скільки завгодно щасливих людей навчалися. Вони отримали достатньо високу кваліфікацію, вони були прекрасними працівниками свого рівня, а багато з них продовжували навчання через заочну форму в університетах.

Завдяки тому, що всі заклади стали вищими, заочна освіта в університетах призупинилася, але ніхто від цього не постраждав. Один із міністрів ще Радянського Союзу, до речі, дуже непоганий міністр – я ще при ньому і ректором став – російською мовою так казав: «Заочное образование –все равно, что заочное питание». Це міністр, який знав про що каже.

То що відбувалось із заочною освітою?

У більшості країн Світу така форма навчання відсутня. Натомість широко використовується дистанційна освіта. Одночасно зауважу, що у світі бакалавр – це повна вища освіта, а не базова.

Ми намагалися диверсифікувати у педагогічній освіті заочну форму. І в нас 90% були ті вчителі, які вчителювали на базі середньої або непрофільної освіти. Коли вони в нас отримували освіту, все, що вони вже знали, враховувалося. Вони ставали повноцінними вчителями. Здається, що і в інших галузях було так само: інженерна справа, чи екологічна, чи медична.

В медичній справі винятків не було: там, здається, не було і немає заочної форми навчання…

Саме так. Але ж на сьогодні це джерело самоліквідувалося.

Замість заочної форми запропонована дистанційна освіта, так?

Теоретично – так. Проте для дистанційної освіти трошки більше потрібно всього, ніж для заочної. Бо заочна – це скорочений термін денної: люди приїжджають на сесії і так далі.

Треба запропонувати людям наповнення цих програм з дистанційної освіти, форми контролю, атестації і багато чого іншого. Ті країни, які зробили це самодостатньою системою, отримують шалені гроші. Освітній авторитет у нас, як наукової держави, дуже великий. До нас би чимало у цьому напрямку прибуло б людей із-за кордону. 

Відомі приклади в Європі, в Австралії, в Америці, в Азії, де достойні університети мають сотні тисяч студентів-дистанційників. І деякі там навчаються і 10, і 15, і навіть 20 років. І нікого це не турбує. Бо він свої зання поступово накопичує і десь працює, підвищує постійно кваліфікацію. Досягається одночасно інша мета, тобто – освіта впродовж життя. Ми цього, на жаль, поки що не створили.

Але ми йдемо до цього чи ні?

Йдемо. Проте для цього потрібні зусилля не лише університетів, бо потужність осередків різна. І ми навіть до кінця не відрегулювали норму з паралельного навчання, яка є і в Конституції, і в Законі «Про вищу освіту». Ми ж дозволяємо абітурієнту подати документи в декілька вищих навчальних закладів на стадії прийому. Але потім єдина електронна система ЄДЕБО не дозволяє цього робити. І таким чином ця людина вже автоматично не отримує другий диплом.

Паралельне навчання повинно бути близько пов`язане, якщо воно розраховано на ефект, а не на збитки держави. От, наприклад, медична освіта – скільки завгодно спеціальностей. Чи, наприклад, історик хоче бути ще й географом. А може ще й археологом.

Але вже не біологом, так?

Але вже не біологом, не юристом, і не хіміком. Сьогодні ми створили умови, що ми можемо приймати, незалежно від диплому, на скорочений термін навчання будь-кого. Якщо він має повну освіту бакалавра – то на магістерський рівень. I він з хіміка перетворюється в учителя математики. Раціонально це? Моя відповідь – ні!

Чому?

Цим будуть маніпулювати, кількістю платників, кількістю студентів і іншими формальними рейтингами. Ми не до кінця продумали і змістовну частину Закону «Про вищу освіту».

Здається, якщо ми вже наслідували світовий досвід, європейський, то треба було створювати не кваліфікаційний рівень, як професійний магістр, який у нас є. Але ж магістра наукового, як у них, немає, або майже немає. Це на себе повинні широко «приміряти» класичні і, особливо, дослідницькі університети. Рівень магістра (наукового) дістається відносно неважко. Бо це ж не та сама кандидатська дисертація, яка прирівнюється до докторських  дисертацій у всьому світі, а по змісту – скоріше дипломна робота випускника наших університетів.

Нам усюди кажуть: «А навіщо вам ще один рівень – доктор?» Справді, навіщо державі підтримувати два докторських ступені? Якби цього не було, то у нас можливо була  бакалавратура, і вона була б повною вищою освітою, як у Америці, як у Китаї. Аж ні, бо ми написали в Законі, що це «базова освіта».

У деяких випадках це не грає жодної ролі…

Із задоволенням беруть бакалавра-агронома, бакалавра-інженера. А в освіті, для якої саме ми готуємо вчителя, – не беруть! Згідно з Законом «Про освіту», директор школи без диплому про повну вищу освіту не має права взяти і пустити в клас бакалавра. Тобто ми не можемо сказати: «Бакалавре, іди працюй у школі – потім, якщо захочеш, ще трошки продовжиш навчання».

Для таких, як педагогічні університети, повинні бути передбачені єдині магістерські програми. Скажімо, в Америці вища освіта надається за 4 роки, а а в нас уже розрахована на шість. Ми що: багатіші, ніж Америка?! Левову частку цих робіт виконують державні вищі навчальні заклади. А це ж бюджет, це податки. І в нас постійно на все не вистачає грошей. А це стипендії, пільги. Врешті все це – за рахунок платників податків.

І чим це загрожує?..

По цьому Закону з минулого року університети перейшли на шестирічний термін навчання: 4 роки бакалавр і 2 роки магістр. Тепер хтось схаменувся і каже: «А давайте спеціаліста ліквідуємо, а магістрів не будемо збільшувати». Сьогодні всі, вся держава в одні двері тиснеться. А нам відповідь дають: ні, у вас там квадратних метрів не вистачає. Як може не вистачати, якщо в Україні за період другої половини Незалежності абсолютна кількість студентів зменшилась у  рази? І не тільки через те, що ми не хочемо вчити. Немає кого вчити!

Демографічна ситуація зараз дещо інша. Раніше в загальноосвітній школі навчалося 7 мільйонів учнів, випускалося 700 тисяч молоді з атестатом зрілості. А у 2016 році зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО), проходило 230 тис. абітурієнтів.

І який вихід із такої ситуації?

Наприклад, ми пішли назустріч перевантаженому викладачеві, профессору, бо у сусідніх країнах у професора від 150 годин аудиторного навантаження, а в нас було 900. Перейшли з минулого року на 600. За цим послідувало, що третину треба скоротити. Скоротили третину, і  сьогодні вже в університеті рідко хто працює на повну ставку. Це наслідок положення Закону, що перехідне 600-годинне річне навантаження слід здійснити без збільшення кошторису і кількості викладачів.

Фізично скоротити – це людину вигнати на вулицю. Це гріх і перед Богом, не тільки перед казною. Вони «втислись», і тепер хто на четверть працює, хто на півставки, хто на ¾. Одиниці тільки працюють в окремих спеціальностях на повну ставку. Вона і повна не висока. Це викликає, умовно кажучи, протести внутрішні, хоч революції на сьогоднішній день і немає. Але це не значить, що люди стали  щасливі. Треба створити умови, коли люди з великим задоволенням будуть йти на роботу. Від цього залежить якість кінцевого продукту. А тепер уявіть собі, що спеціалістів (це в середньому 85% випуску, ще 15% – це магістри), починаючи з 2017 року, не буде. Потрібно скоротити ще на 40%. Я розповідаю це не за всіх, за себе, але можу сказати, що у нас з переходом на 600 годин стало всього 500 ставок. Тобто тільки 500 професорів і викладачів будуть працювати на повну ставку. А в університеті 550 докторів і кандидатів наук, а ще є кваліфіковані викладачі без вчених ступенів, до того ж – багато спеціальностей, де ступінь особливої ролі не грає. Там практичні навички відіграють не меншу роль, ніж ступені і звання. Наприклад, фізична культура. Майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики чи шпаги – він може краще ніж теоретик навчити.

Ну так, у вас навіть кафедра спортивного більярду є.

Є, бо це входить в спортивні ігри, і чемпіонати світу з більярду проводяться. Можна і бридж вводити – це теж вид спорту. Але є олімпійські види спорту. То не обов`язково за доктором ганятися. Хоч формально нам магістратуру не можуть дати, якщо докторів немає. Норми існують: скільки на одного доктора можна дати магістрів, скільки публікацій у Scopusі. Забуваємо, що поряд із цим узаконили повну академічну автономію університету.

Це означає, що кожен викладач, не порушуючи загальний закон, сам вирішує за якою програмою навчати студентів?

Так – з яким наповненням, з якою організацією, з якими формами контролю,  3 семестри  чи  2 семестри. От ми вже більше 20 років навчаємося 3 семестри і маємо суттєві здобутки.

Ви начебто «біла ворона» серед усіх університетів?

Я звик до того, що на мене пальцем показують. А я кажу: це ефективно, бо підвищує інтенсивність роботи. Студент закінчив курс у жовтні, а сесія у нього в лютому. Уявіть собі такого героя, який вивчає одночасно десятки курсів, і пам`ятає, що там було. Йому просто треба напружити усю свою молоду пам`ять, посидіти дві ночі безсонні перед цим, а потім вийти з іспиту і швидко все забути. Такі знання – не знання.

Ми ж ведемо атестацію відразу і дозовано. Для цього невеликі семестри краще. Дивує, що на все потрібно дозвіл отримати в міністерстві. Замість однієї інституції, створили ще й Національну агенцію якості. Її вже два роки створювали, консультували, а вона ще не працює. Вже між собою міністерства та агенція починають сперечатися. А ми сюди й туди між ними бігаємо. Коли багато няньок – є небезпека втратити дитину.

Другу частину інтерв`ю з ректором  Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди Іваном Прокопенком читайте в авторській рубриці шеф-редактора Медіагрупи «Дозори» Ростислава Касьяненка «Справжня Розмова» пізніше.

Довідка

Іван Федорович Прокопенко – кандидат економічних наук, доктор педагогічних наук, професор, академік НАПН України, ректор Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди, зав. кафедри економічної теорії.