Оксана Сергієнко: «Якщо брати сакральні символи і подавати їх правильно, то цей дуже потужний заряд зможе вибухнути пробудженням і самоусвідомленням молоді»
Пані Оксано, розкажіть будь-ласка, про свої поетичні збірки.
— Дві збірки готичних і філософських поезій – «Бруківка» 2008 р. і «Містерія мрій» 2010 р. «Бруківка» була видана за кошти Харківського державного економічного університету. Тоді я ще була студенткою. Мені допомогли кафедра українознавства, студентська профспілка і видавничий дім «ІНЖЕК». Зробили оригінал-макет, видали наклад 50 примірників, які я отримала на руки, була розсилка по бібліотеках.
Моїми віршами зацікавилися, власне, після інтерв’ю у передачі «Влада народу». Я була учасником конкурсу ім. Олександра Масельського. Конкурс виграли російськомовні твори, але в мене брали інтерв’ю обласне телебачення. За це їм велике спасибі. І це відео побачили мої наставники, мої викладачі, і запитали чому я досі мовчу про те, що пишу, і чому нікому не показую. Я відповіла: «Тому що я думала, що це нікому не цікаво». Але потім я переконалася, що все це було навпаки. Що навіть в економічному виші творчих людей цінують.
Багато письменників сподівається на допомогу меценатів. Настільки реально маловідомому письменнику знайти таких людей, які хоча б частково профінансували видавництво книжки?
— Це малоймовірно. Ніхто не хоче вкладати гроші. Друга моя збірка була видана власним коштом.
Тобто краще не витрачати часу на такі пошуки і видати збірку власним коштом?
— Час витрачати можна, бо хто шукає – той знайде. Якщо Ви дійсно впевнені в собі, що це чогось варте, що це цікаво ще комусь крім Вас і Вашої родини, тоді треба стукати в усі двері. Якщо Ви робите аби як – тоді видавайте власним коштом. Даруйте друзям на застіллях, на якихсь заходах місцевого масштабу, приходьте в літературну тусовку, роздавайте людям. Може, навіть, якщо воно зроблено на аматорському рівні, хтось знайде у вашій поезії раціональне зерно і дасть Вам підказку, як писати краще, як само вдосконалитися.
Поети часто стикаються з тим, що один коректор виправив, інший, і чим більше правлять – тим більше вірш втрачає. Яким є Ваше ставлення до літературних корекцій?
— Якщо це лише коректор, то хай коректує граматичні, орфографічні й пунктуаційні помилки. А довіряти корекцію літературних образів, строф, погану структуру, незавершену думку чи не пійманий настрій аби кому не можна. Це має бути людина – мінімум літературний критик.
Я довіряла правки своїх віршів зовсім небагатьом людям.
То хто готував до друку Ваші вірші?
— Мою збірку «Бруківка» рецензувала Олександра Ковальова. Вона писала вступне слово. Я цілком довіряю її смаку і досвіду.
Другу збірку не редагував ніхто. Ця збірка без відгуків, без рецензій, без нічого. Це емоційний клубок – починаючи від обкладинки, з першої до останньої сторінки. Малюнки теж мої авторські. Воно все пронизано мною і тому, навіть, для розуміння того, хто я є, краще почитати мою другу збірку «Містерія мрій». Вона є у вільному продажі в мережі книгарень «Є». Хто не хоче купувати, можна прочитати там. Коштує збірка недорого, 6,5грн., щось до 10 гривень
Поети ганяються за літературними рецензіями. Літературні рецензії часто пишуть погані. Настільки письменникам потрібні ці рецензії?
— Треба зважати на те, навіщо вона вам потрібна. Для вступу до вишу чи до Спілки письменників?.. Для чого Вам потрібна ця рецензія? Чи це формальна рецензія, чи Ви дійсно шукаєте, щоб хтось оцінив Вас.
Настільки потрібна рецензія читачу поезії?
— Це залежить від того, якому читачу. Є читач професіонал, а є читач початківець. Читачу початківцю потрібна рецензія, тому що сам він не може вичленувати потрібні речі. У школярів є хрестоматія і критика. Якщо це школяр поетичного споживання, то йому потрібна і хрестоматія критика. А якщо це професіонал, я маю на увазі не філологів, а тих, що дійсно розбираються в поезії, її люблять і самі пишуть, їм потрібна рецензія для ознайомлення, а не розуміння.
Для розуміння поезії потрібна поезія. І відповідний настрій. Бажано, знайти автора, і намагатися хоча б трішки відтворити той настрій, в якому теоретично ці поезії були написані.
Тобто все ж таки варто шукати хто напише рецензію, бо читачу це потрібно?
— Я особисто завжди читаю рецензію до книг, якщо вони там є, щоб попередньо ознайомитися з думкою інших авторів, інших людей, хто робив цю рецензію. Можливо, це ніяк не вплине на мою оцінку віршів.
І дуже багато вартує, хто писав рецензію – чи це випадкова людина, чи людина, яка має якусь посаду – вона ж не напише так, як це мало б бути. Воно їй непотрібно, тому напише якусь банальщину.
Настільки важко знайти того, хто напише добру рецензію?
— Дуже складно. По-перше, мало хто зрозуміє що написано у тих віршах. А та людина що зрозуміє, напише рецензію від щирого серця.
А можна знайти дуже розкрученого поета, - та хоч голову Спілки Письменників, але йому це нецікаво. Він там напише за гроші, за добрий погляд ,за якусь послугу, чи за те, що Ви йому проходу два місяці не даєте. Тоді й результат буде таким.
Треба шукати людину, яка добровільно захоче написати рецензію, саме про ці твори цієї тематики. Якщо тематика нецікава, ще гірше – незрозуміла і нецікава, тоді немає сенсу видавати таку рецензію. Хай краще сам читач оцінює, аніж прочитає якийсь дешевий пасквіль і зіпсує собі все враження, яке він міг би отримати.
Ви співаєте українські народні пісні. Настільки вдається їх донести до сучасного слухача?
— У нас є сучасна обробка. Це добре сприймається. Це пісні в роковій обробці, це переспіви пісень Тартака. У нас є два гітаристи, флейта, скрипка, бандури, електрогітари – що хочете є.
Існує така думка, що коли послухати два тижні українські народні пісні й автентичний спів, Ви в нього так закохаєтеся, що не зможеш відмовитися від такого слухання. Як Ви вважаєте, чи це дійсно так?
— Ви про популяризацію, чи переступання через себе? Варто давати слухачеві те, що він хоче, а потім на закуску давати те, що він мусить почути.
Ви, наприклад, коли за один раз з’їсте цілий перчик чилі – Ви просто розплачетеся. Але якщо Ви спочатку покуштуєте щось менш гостре, щось більш звичне для вашого щоденного споживання, то коли Вам потім на закуску запропонують трішки перцю чилі, можливо, Вам це сподобається. Можливо, це не зовсім коректний приклад ,але думка цілком зрозуміла. Тому треба давати вічне у сучасній обкладинці.
Розумієте, люди не вміють відрізняти старе від старовинного.
Яким є Ваше бачення цієї різниці?
— Я маю на увазі, що старе, це щось фізично чи морально зношене і непотрібне. От чим відрізняється мотлох від антикваріату? Це художня цінність, історична цінність.
І от народні пісні мають величезну сакральну цінність. Це не просто якісь вислови, що мова – це душа народу, пісня у нас солов’їна, мова – калинова. У народних піснях – вічна народна мудрість. Це синергетична реалізація усіх знань життєвого досвіду і настанов для нащадків, які зреалізовані у такій спрощеній пісенній ком пакт-формі. Це можуть бути такі пісні, які ніхто не розуміє.
У нас є багато сороміцьких пісень, у яких немає нічого спільного із сороміцькими піснями сучасності. Там усе настільки завуальовано.
Розумієте, всі підносять до небес майстерність письменників давньої Японії, які писали танка і хоку, їх образність, що там у трьох рядках хоку криється дві сторінки прозового тексту. А в українських піснях так само, просто цього ніхто не хоче копати. Тому що калина – це не просто дерево калина, ягідки, це образ нареченої, образ України вцілому, образ невинності, образ наївності, образ вразливості і чого завгодно.
І кожне слово має певні сенсові навантаження. Наприклад, у соромітських піснях є така пісенька про те, як жінка готує обід, чоловік пішов на рибалку, діти десь граються, собака гавкає. А якщо розібрати все по образах, то досить непристойна така пісенька виходить. Тому що були такі евфемізми, якими замінювали певні слова, вислови, поняття. Все це було завуальовано і не завжди люди просто виходили на вулицю і матюкалися. І свобода слова полягає не в тому, щоб можна було вийти на головний майдан міста, зняти штани на знак протесту й кричати непристойне. Тому непристойні речі завжди приховувались. І дуже шкода що зараз цього мало.
Якщо брати сакральні символи і подавати їх правильно, то цей дуже потужний заряд зможе вибухнути пробудженням і самоусвідомленням молоді (старші люди вже сформувалися протягом життя, тому це суттєво не вплине на них). Це як атомна електростанція, на роботу якої потрібен дуже малесенький шматок збагаченого урану. Так само слово, так само й пісні. Вони мають дуже велике значення. Якщо їх правильно подати молоді, вона їх перетравить і видасть величезну кількість енергії.
Дуже дякую Вам за розмову.
