«...Я – ходячий конфлікт, який любить хороше вино і дешеве пиво». Портрет «коронованого» письменника Богдана Коломійчука.

Коли у світ з’являється дитина, вона голосно сповіщає Всесвіт про свою появу: сколихує своїм криком усю світобудову, засвідчує, що вона повна сил та енергії для життя. Процес голосного «пробудження» відбувається не лише у фізіологічній площині, саме так народжуються поети, художники, актори, письменники… Зароджуючи у творчому «лоні» своє дітище: поему, картину, роль, чи то роман, автор знає своє «дитя» і з трепетом очікує його з’яви на публіку. А що ж говорити про митця, який досі не був відомий загалові, а стрімко та яскраво увірвався до культурного простору?

Змога оцінити його як літератора у нас ще попереду: скоро вийде друком роман «Людвисар. Ігри вельмож», а от з можливістю дізнатися про Богдана як особистість, ми вирішили не баритись.

- У романі «Людвисар. Ігри вельмож» ми зможемо зустріти твого ідеального персонажа: він вже є чи ще в проекції? Зрештою, який твій ідеальний персонаж?

- Поки ні. Це ще попереду. Мені б хотілось створити персонажа такого, свого, який би асоціювався коли-небудь зі мною, з мої «Я», з моїм Alter Ego, якому віддам своє ребро, плоть і кров, частинку себе самого, своєї душі. Можливо це і є моя мука в прагненні напевно наблизитися до цього персонажа максимально, оскільки наразі між нами величезний бар'єр: між мною та моїм і моїм персонажем.

Впевнений, що коли він «зародиться» в мені, я напишу про нього свій найкращий літературний твір.

Романіст  Богдан Коломійчук,  "Коронація"

- Можливо бар’єр між тобою і персонажем  існує тому, що він надто інтимний для тебе?

- Можливо. Зрештою, інтим завжди важко віддавати загалу, але спершу його треба створити. Поки що персонажі, які створені, неідеально мої, а мені хочеться створити ідеального свого. Який би був невід’ємною частиною мене і водночас жив своїм самостійним життям. Це так само важко, напевно, як створити іншу людину.

- Твій улюблений письменник?

- Їх багато. У підлітковому віці це, звісно, Дюма, потім Діккенс, Орвелл. Якщо взяти із сучасників Юрій Логвин, Валерій Шевчук, вже у Львові познайомився із творчістю Юрія Винничука.

- Улюблений художник?

- Мені страшенно подобається реалізм. То як застиглі кадри, які провокують до домислення того, що було до, а що  після. Це прекрасна вправа, до речі, як і для режисерів, так і для літераторів. Дуже люблю графіку Дюрера. Якщо йдеться про експресіонізм, не буду оригінальним – це Моне і Ренуар. Свого часу мене зачіпили готичні твори Босха, я навіть в одному із своїх оповідань «Піаніст» згадав його картину, як символ розплати за всі людські «радості». Експресіонізм мені більше подобається в музиці - це Ерік Саті, Едвард Ельгар, страшенно люблю у нього концерт для віолончелі.

- Одна з байок говорить про те, що одного разу  Чарлі Чапліна запитали, куди б він хотів потрапити після смерті – в рай чи в пекло? Він відповів: «З одного боку – в рай, бо там хороший клімат. Але з іншого боку – в пекло, бо там хороша публіка». От  для тебе - хто хороша публіка і з ким би ти хотів «зустрітися»?

- Це однозначно Діккенс. Ми би говорили про ранок на англійському болоті в його «Великих сподіваннях», коли Піп ще не знайшов того доленосного волоцюгу-каторжника. Цей ранок на болоті для мене, мабуть, найкраща готична картина, яку я собі вималював, читаючи літературний твір. Я би хотів поговорити з ним про той ранок і випити чогось англійського міцного.

- Образ творчої людини невід’ємно доповнюють мятежні питання, які її терзають, які питання мордують тебе? 

- Не знаю, напевно найбільше стараюсь не мучитись, хоча творчість – то завжди мука. Я десь дотримуюсь принципу гедонізму, що через муки треба дійти до якогось задоволення. Якщо мордуєшся, то тільки в ім’я чогось.

- Що тобі хотілося сказати своїм читачам?

- Не боятися! В світі дуже багато страху. Ми боїмося бар’єрів, банальної фізичної цілісності, матеріального статку, Боже, чого ми тільки не боїмося. Страх він з одного боку нас оберігає, а з другого – він дуже гальмує. Суспільство було б більш прогресивнішим, якби менше боялось. І кожна окрема людина так само.

Боязнь бар’єру, кроку, руху вперед. Є речі, правда, які провокують цей страх – моральні догми, які все ж добре, що вони є. Але, загалом, менше страху. Суспільство живе в постійному страхові і це його нищить.

- Чого боїшся ти?

Боюся колись почати писати рукопис і не закінчити його. Дуже боюся недописаних творів, вони мене відлякують. Це як урватися на півкрикові,  на піврухові, це завжди боляче, коли м’язи скорочуються і має бути розрядка. Урватися на півслові. Так як, приміром, у Кракові на вежі костелу кожну годину трубить сурмач. За легендою він першим побачив наближення раті язичників. І засурмив сигнал тривоги – «хейнал». Але в цей момент в горло йому встромилася татарська стріла і звук труби обірвався.

От я і боюся як той сурмач в польоті увірватися!

- Що тебе надихає?

- Музика і жінки. Музика переважно класична початку 20-х років, той самий Ерік Саті і Едвард Ельгард, хоча і музика барокова надихає: Пахельбель, Бах. У Баха конкретно його концерти для віолончелі, прекрасний є запис Ростроповича.

Джаз, класика і heavy metal. Нічого зайвого.

- Чи важко залишатися самим собою?

- Ні, аж ніяк. Це моє правило. Коли це сталося? Напевно одночасно з роботою над романом. В творчості ти можеш бути тільки самим собою. Інакше тобі ніхто не повірить. Ти мусиш бути із своїми чистими думками, брудними думками.

Подекуди читач, тримаючи в руках гарненьку книжку, стає свідком переживання і сублімації самого автора, які віднаходить поміж рядками. Думаю, це не є таємниця.

- Про що ти часто мовчиш?

- Про біль. Про нього або мовчати або кричати.

- Що легше?

- Звісно кричати.

- Вдається?

- Має бути завжди така точка, головне, щоб це не заважало іншим. В цьому плані рятує біг. Спорт, зрештою, допомагає і тримати себе в формі, і багато тем народилося під час пробіжки, ніколи нічого не вигадав, лежачи на канапі чи читаючи газету. Більшість сюжетів народжувалося в русі, гірських походах, пробіжках.

- Змалюй свій портрет. Яким ти себе бачиш?

- Любитель хороших шумних компаній і хорошого якісного вина. І водночас з тим, я би радше забився в якусь прохолодну нору, ніж би веселився з друзями. Подекуди відсутнє почуття міри. Інколи можу бути хорошим порадником, звісно якщо просять, і заразом можу бути несподівано для себе людиною черствою. Люблю музику навіть більше ніж слід було би. Люблю красу в сучасному світі: мистецтві, побуті, тому що вона є – це ще один конфлікт всупереч тому скільки жорстокості довкола. Не відчуваю часу, відчуття того, що чогось не встиг. Я – суцільний конфлікт. Я – ходячий конфлікт, який любить хороше вино і дешеве пиво.

- Щоб ти побажав своєму читачеві?

- Любіть! Читайте! Єдина справжня дорога кожної людини – отримувати задоволення від того, що ти робиш.