Продовження розмови: Ігор Муромцев: «Я чесний служака. Українській справі, українському мовознавству як можу ...

проф. Муромцев виступає на скандальній  сесії  міськради, яка голосуванням  ухвалила  "фашизм"  Ю.Шевельова  (Харків, вересень  2013 р.)

Початок розмови  читайте на "Варті".

«Українські сили в меншості – в тому й проблема»

– Ігорю  Вікторовичу, повернімося до Ваших життєвих виборів...

– Даруйте – ліпше не «Ігорю», а «Ігоре». Я волію відмінюватися за твердою групою (всміхається). Тим паче що це цілком виправдано з точки зору історії мови.

– Гаразд, Ігоре Вікторовичу. Я саме збиралася запитати про історію мови. Чому з усіх розділів мовознавства Ви обрали саме цей – найскладніший, на думку багатьох студентів, але й найцікавіший?

– Ну, мені імпонує історія як така. Можливо, я пішов би на істфак, а не на філфак, – але шкільна вчителька, яку я поважав, сказала мені: «На істфак не йди – з твоїм характером ти там не втримаєшся»  (згадаймо, які стояли часи!)
Отже, вибір саме історичного напрямку мовознавства у моєму випадку видається цілком логічним.
Уже в аспірантурі я наблизився до ономастики – науки про власні назви. Моя кандидатська дисертація була присвячена назвам річок Донецького басейну. І донині ономастика входить у коло моїх наукових інтересів. Нещодавно працював над статтею про функції та еволюцію прізвиськ.
Крім цього, цікавлюся я словотвором (він же – дериватологія). Вивчав зокрема дериваційний аспект освоєння українською мовою чужомовної лексики. Відомо, що запозичені слова проходять кілька етапів освоєння – починаючи від входження в мову, коли вони ще графічно передаються як варваризми, й закінчуючи укоріненням, коли мова вже утворює від них нові слова.

– Ваша дружина теж була відомим мовознавцем...

– Так. У Педуніверситеті нещодавно відзначали сімдесят п’яту річницю від дня народження Ольги Муромцевої.
Познайомилися ми з нею в університеті – в «універі», як каже не одне вже покоління студентів. Я готував дипломну, а Ольга ще була на молодших курсах. Збігло кілька років; ось я вже у лаборантурі, а вона закінчує університет… Ми зійшлися.
Ольга була прекрасним мовознавцем. Досліджувала історію української літературної мови, морфологію.

Ігор та Ольга Муромцеви. Початок 1960-х рр.

– Чи не виникало у Вашій родині конкуренції двох науковців?

– Ні. Я ніколи не був схильний недооцінювати здібності жінок. Моя дружина… (замислюється) була, якщо так можна висловитися, в більшій мірі чоловіком, ніж багато тих, хто носить штани. Вона відзначалася бездоганно логічним мисленням, послідовністю у думках і вчинках, сильним характером. Але боротьби за лідерство в родині у нас не було – для нас не мало значення, хто сьогодні головний.
Останні вісім років свого життя Ольга тяжко нездужала. Я втратив її у 2008 році.

– У Вас лишилися син і дочка. Вони виховувалися в українській чи російській мовно-культурній атмосфері?

– Думаю, у двомовній. Юля, дочка, стверджує, що їй ближча російська. А син, Павло, – взагалі поліглот, він завжди любив вивчати мови. Крім української, російської та англійської, опанував ще німецьку й французьку… Хоча за освітою не гуманітарій – фізик-теоретик. А працює програмістом.
Він для себе обрав еміґрацію. Вже кільканадцять років мешкає в Австралії.

– А Ви для себе подібної можливості не розглядали?

– Я мав би їхати?! Ні, шанс у мене колись був, але… хай краще нинішня владна нечисть звідси їде! А я залишуся.

– Ігоре Вікторовичу, Ви – якщо вільно перефразувати Франка – «вічний опозиціонер». За совєтських часів Ви категорично відмовлялися вступати до партії...

– До партії?! (обурено перериває) Чого я там не бачив?

– Через це для Вас були закриті верхні кар’єрні щаблі, хоч як фахівець Ви були їх цілком гідні. Як Ви до цього ставились?

– Спокійно. Воно мені треба? Мене вабила наукова робота, а не адміністративна.
Звичайно, моя безкомпромісність спричиняла певні проблеми. У сімдесяті роки Федір Медвєдєв, тодішній завідувач філфаківської кафедри української мови, у відповідь на моє твердження про те, що Ленін – не мовознавець і нічого в кожній мовознавчій статті його цитувати, заявив мені: «Ви що, в психіатричку хочете потрапити?».
Та все ж мені вдалося виборсатися з тієї ситуації без утрат. Мабуть, самі мої неприятелі зрозуміли, наскільки абсурдними є їхні претензії до мене.

– Якою Ви б хотіли бачити сьогоднішню Україну?

– У мовному обігу вже усталилося кліше «Україна без…» – і далі підставляємо прізвища на власний розсуд. Почалося все з «України без Кучми». Та як на мене, можна було б і «без Кравчука». Кравчук перестраховувався, не хотів міняти нічого. Хіба це державний муж?
Та ось кравчукіада змінилася кучмозоєм. Кучма – директор і диктатор, таким не повинен бути президент цивілізованої європейської країни.
А от Ющенка – попри все – я б залишив. Я прощаю йому багато речей. Він заслуговує на певну симпатію, бо робив кроки, на які інші можновладці не зважувалися. Та і Ющенко не без вад. Для нього на перше місце завжди виходили кланові вподобання. Саме він, якщо дивитися в корінь, дозволив нинішньому так званому президентові воцаритися.
Ясна річ, сьогодні я впевнено кажу: «Україна без Януковича». Як і Кучма, Янукович диктатор; та крім цього, він ще й неук, а терпіти над собою неука – особливо образливо.

– А що скажете про місцевих чинів? Ви – як член Топонімічної комісії при Харківській міській раді – маєте малоприємний досвід спілкування з ними.

– Насамперед слід визнати, що Топонімічну комісію влада створювала, як то кажуть, для годиться. Щойно ми, члени Комісії, почали активно проголошувати свої позиції, як нам дали зрозуміти: Комісія – орган суто дорадчий, сили закону її рішення не мають. Я б сказав іще жорсткіше: функції Комісії при міській владі – навіть не консультативні, а декоративні.

– Мені згадалася прикра історія, яку розповідала письменниця Олександра Ковальова. Шанувальники видатного харківського поета і перекладача Василя Мисика домагалися, щоб вулицю в Харкові, на якій він мешкав, було названо його ім’ям. Але марно. Цій вулиці несподівано дали ім’я російського поета Сергія Єсеніна, який до неї жодної причетності не мав. Як Ви прокоментуєте подібний казус?

– Розумієте, людей у Топонімічній комісії – понад двадцятеро. Наших з вами однодумців серед них – скільки? Поет Віктор Бойко, літній краєзнавець Іван Саратов... Максимум п’ятеро.  П’ятеро з-поміж двадцяти! Як бачите, українські сили в меншості – в тому й проблема.
Та все ж свого часу – ще на початку дев’яностих, за Кравчука, – нам удалося провести в життя кілька важливих рішень, що стосувалися перейменування вулиць.

– Які з цих ініціатив належали конкретно Вам?

– Вулиця Свердлова стала зватися Полтавським Шляхом. Я є співавтором цієї назви. Тоді, двадцять років тому, стерти з мапи Харкова ім’я Свердлова було легше, ніж нині. Але постало питання, ким його замінити. Журналіст-русофіл Костянтин Кеворкян пропонував повернутися до давньої імперської назви – «вулиця Катеринославська». Ні, сказав я,  дякую!
Полтавський Шлях – назва не історична, а нова, однак вона цілком відповідає українській годонімічній [- Годоніми – назви вулиць. – Прим. Л.Х.]  традиції. Якщо ви глянете на мапу, то побачите, що колишня вулиця Свердлова – це не що інше, як прямий хід на Полтаву.

– Коли можна сподіватися на перейменування інших харківських вулиць, які носять імена Чубаря, Якіра, Постишева, Петровського тощо?

– Я колись приносив у міськраду програмку перейменувань, видану у Львові. Тамтешня міська топоніміка вже цілком звільнена від комуністичної спадщини. Гадаю, нам варто рівнятися на Львів. Але не виходить. Причина – у тих, хто перебуває біля владного керма.
Нинішній міський голова, він же й очільник Топонімічної комісії, буквально заявив, що трупом ляже, але від Рози Люксембурґ не відступиться.

– Цікаво, як саме член Партії реґіонів, яка репрезентує інтереси великого капіталу, арґументував таку відданість комуністичним ідеалам?

– Тут щось дуже особисте. Кернес сприймає совєти як визволителів від нацизму. Мовляв, у роки війни німці замордували його родичів, які мали необережність залишитися в Харкові.

– Ця позиція характерна для певних єврейських кіл. Почасти їх можна зрозуміти: для євреїв німецький нацизм становив реальну загрозу, страшнішу, ніж для інших націй. Але, по-перше, від совєтської системи євреям теж перепадало. По-друге, треба ж зберігати бодай дещицю об’єктивності й розуміти, що в українському місті не можуть, не повинні увічнюватись імена катів України.

– Такі, як Кернес, нахрапом гнуть свою лінію і анітрішечки не дбають про об’єктивність. Він – плоть від плоті нинішньої влади.

«Сила в тому, щоб не піддаватися»

– Пане професоре, не можу не нагадати Вам про скандал із шевельовською дошкою. Якої Ви думки про ці всі події?

– Про що взагалі йдеться?! Юрій Шевельов – учений світової слави. А для свіжої команди «борців із фашизмом» він – пособник фашистів! Між іншим, до складу цієї команди залучилися такі «ерудити й антифашисти», як губернатор Добкін, послужливий шукач відьом журналіст Ройтман і мер Харкова Кернес. Героїв треба знати поіменно! Той-таки Кернес у вересні терміново скликав засідання Топонімічної комісії з метою визнання недоцільності вшанування вченого. І таке засідання відбулося, але не у кворумному складі, тому його рішення є принаймні сумнівним, а з суворо юридичної точки зору – нелеґітимним .
Зрозуміло, що діє ця «несвята трійця» не з власної ініціативи, а з благословення тієї частини владної «риби», яка починає гнити першою. Подумати лишень: 2011 року цей самий мер офіційно дав дозвіл на встановлення меморіальної дошки!
Мені згадується пародія – ще постнепівського періоду – на вірш Тичини «Харків»:

Харків, Харків! Де твоє обличчя?
Харків, Харків! У чому твій зміст?
У твоїм розкішнім Соробкопі
Є все те, чого не треба людям,
Є все те, чого нема в Європі
І чого ніколи там не буде!

Звичайно, творці шабашу вже дістали гідну відсіч і оцінку з боку української, зокрема харківської, та світової громадськості. Дошку відкрито й освячено! Але хлопчики та іже з ними не вгомонилися. Зокрема оті «іже», бо ми ще змушені чекати «високого» вердикту з надр СБУ (мабуть, краще прямо говорити – НКВС, бо саме там зберігалися відомості про окупаційний період України!), а нас уже звинувачено в приховуванні відомостей про діяльність Юрія Шевельова за часів німецької окупації...

Доказ колаборації  Ю.Шевельова ("доказ" невеликий, але цілком закриває дрібну особу Нісона Ройтмана,

формального ініціатора "фашизації" Шевельова)

– Важко повірити, що відбувається це все нині,  у  ХХІ сторіччі.

– І це ще не все! Спеціалізована Вчена рада Педагогічного університету (її голова – Іван Маслов) зі сміховинною мотивацією зняла із захисту кандидатську дисертацію про літературну, літературознавчу і громадську діяльність Шевельова. Це перше. Друге – наші каразінські посадовці, декан філфаку Юрій Безхутрий та завідувач кафедри української мови Микола Філон запопадливо згодилися заховати крамольну дошку в глибинах філфаківських аудиторій. Та й київські яструби владної журналістики, як-от одіозний В’ячеслав Піховшек, не в захваті від ушанування вченого...

Геннадій Кернес, мер і голова міської топонімічної комісії, в 2011 р. без вагань ухвалював дошку Ю.Шевельову.

На той час йому  був невідомий науковий доробок "історика" Ройтмана.  

– Чи не з конфліктом навколо шевельовської дошки пов'язаний Ваш цьогорічний відхід з університету?

– Почасти – так. Холуїв я зневажаю не менше, ніж хамів із владних кіл. Від підписання чергового робочого контракту з філфаківськими начальниками відмовився. І не шкодую! Я завжди дозволяв собі мати незалежну думку, а на вісімдесятому році життя – й поготів.

– Ігоре Вікторовичу, я знаю, що історія з Шевельовим зачіпає Вас і особисто: Ви з ним перебували у добрих стосунках.

– З Юрієм Шевельовим я познайомився у його перший приїзд до Харкова. Це був 1989 рік; Радянський Союз ще існував, але перебудова вже була у розпалі… Пан Юрій уже на той момент був літньою людиною.
Після цього Шевельов приїздив до Харкова ще двічі. І щоразу я приймав його в себе, частував за своїм родинним столом.

– Яким Ви його пам’ятаєте?

– У нього був велетенський запас цікавості до світу. Його вабили не лише суто наукові питання – його цікавив Харків, усі аспекти соціального й культурного життя міста. Був Шевельов і театралом – любив і драму, і комедію, й оперу, й оперету…
Довгий час я з ним листувався. Це листування тривало до 2000 року – року, коли захворіла моя дружина. Я зберігаю його листи. Харківське історико-філологічне товариство планує найближчим часом видати їх друком.

– Коли я кілька років тому читала його мемуари «Я – мене – мені… і довкруги» («Березіль», 2001), у мене склалося враження, що він був снобом, надміру скорим на насмішкувате слово. Чи не помічали Ви в ньому певної зверхності щодо інших?

– Важко сказати… Такі оцінки залежать від того, як на Шевельова дивитися – доброзичливо чи ні. Мабуть, так, комусь він міг видаватися людиною зверхньою. Але для мене це була не зверхність, а, скажімо, висока самооцінка, на яку Шевельов, зрештою, мав підстави. Це було небажання схилятися перед будь-чим. Уміння себе показати.
Я шаную людей, які тримають дистанцію. Не люблю панібратства, амікошонства, роздягання до голизни.

–  Якщо внесок Шевельова до мовознавства є колосальним і сумніву не підлягає, то як літературознавець і організатор діаспорного літературного життя він – постать контроверсійна. Приміром, нещодавно померлий поет і перекладач Ігор Качуровський, послідовник неокласичної традиції, закидав Шереху зумисну неувагу до неокласицизму, применшення його ролі.

– Ет, діаспора, діаспора… Наші старі бандерівці й мельниківці досі чубляться за океаном! Літературні чвари – явище того самого характеру. Сварки і протистояння – ознака діаспорного існування… Я не вважаю, як деякі критики, що схильність до сутичок – національна риса українців. Волію думати, що це все-таки специфіка будь-якої діаспори.

–  Вам це не видається дещо парадоксальним? Здавалося б, опинившись на віддалі від рідних місць, люди мали б гуртуватися, шукати спільне.

– Парадоксально це лише на перший погляд. Поміркуймо: в еміґрації зустрічаються і мусять спілкуватися між собою люди з різних сфер, іноді – абсолютно випадкові. Причини, які  їх спонукали еміґрувати, так само різні. Звідси й нерозуміння.

–  Як представниця літературного журналу, поцікавлюся Вашими літературними смаками.

– Вони такі самі розмаїті, як і музичні. Зокрема я дуже люблю Шевченка. Сказане ним – і досі живе. Це просто дивовижно, наскільки сучасним залишається цей автор.
Люблю Нечуя. Ціную Івана Білика з його історичними романами. Маю симпатії до Степана Тудора.
Кохаюся у зразках гострої сатири. Навіть сам пишу трохи, хай і по-аматорськи.

–  Персонажами Ваших сатир є можновладці.

– На першому місці серед моїх негероїчних героїв – якраз нинішній «ґарант». (Прошу вас, коли писатимете про нього та його попихачів – посади беріть у лапки! Хіба можна сприймати їх серйозно?) Опуси про «ґаранта» склалися в цілий цикл під назвою «Ґарантіада». Одна з цих сатир починається так:

Синоніми відомі здавна світу:
ґарант законів, він же – Президент.
Та не в країні, де на цей момент
богують хам, садист-міліціянт,
головник – криміналові ґарант
і всякому паскудству.

Не оминаю увагою і його, «ґарантових», підгавкувачів. Здогадайтесь-но, про кого це!

Він – з роду тих, що люблять говорити:
«Ми честь Вас маєм запросити», –
не маючи найменшого уявлення про честь.
На жаль, людців таких порода в світі єсть.
Ще замолоду спритницькі таланти
поклав на створення нікчемної кар’єри.
Зухвало крав чини і цінні фоліанти
цей динозаврик кучмозою ери.

Ось тут інша героїня:

Невміло зображати щиру українку,
незгодних лаять за нечемну поведінку,
коментувати схвально ляпи шефа-хама –
таке завдання нині має тота дама...
Від неї ще і меломанів нудить –
вона співачки пам'ять добрую паскудить.

А це – з епохи неправедних судів:

Немов собака на припоні,
в суді – паяц з дрижачою бровою.
Готовий завжди він «до бою» –
виконувати присуди «ґаранта» незаконні.
Феміда ж, бідна, з того суду – навтьоки!
Самі ніде не стеляться шовки –
тож правосуддя треба чистить нам од скверни,
щоб різнії киреєви й вовки
не обернули суд Печерський на... печерний.

Бидлувата манера поведінки наших можновладців стає популярною в отупілих масах. Під час однієї з недавніх сесій на стенді механіко-математичного факультету я побачив заклик: «Братан, здай матан! Будь мужиком!».
Інтелектуали рятуються іронією. А пропагандистська машина тим часом працює. Підкуплені політологи знай довбуть нам про слабкість опозиції. З телеекранів ллється бруд і чорнуха. Люди почуваються зневіреними, неспроможними щось змінити... Але сила в тому, щоб не піддаватися. Я, наприклад, не збираюся".

Спілкувалася  Люцина Хворост, м. Харків, осінь 2013 р.

Фото: Главное