Ігор КАЛИНИЧЕНКО: "МУЗИЧНУ КУЛЬТУРУ, ЯК І ФІЗИЧНУ, МОЖНА І ТРЕБА ПРОПАГУВАТИ"

– Пане Ігорю, розкажіть трохи про себе. За професією Ви, здається, не музикант?
– Народився 1983 року в Запоріжжі, батьки мої працювали робітниками на заводі "Мотор-Січ". За професією – ні, не музикант: історик. 2005 року закінчив історичний факультет Запорізького національного університету. Однак за фахом не працював. Нині працюю у сфері банківської безпеки, а історія для мене – як гобі. Якщо під час навчання цікавився виключно воєнно-політичною історією, то з початку 2008 року почав ретельно вивчати історію української естради.
– З чого почалося Ваше захоплення українською піснею? Чому Ви обрали саме ретро? Можливо, з цими піснями Вас пов’язують якісь спогади чи асоціації?
– У нас удома було багато естрадних платівок, вже у п'ять років я перестав слухати дитячі пісні і просив батьків вмикати лише "дорослі".
Моя бабуся мала гарний голос – народне сопрано, вона була солісткою сільського самодіяльного ансамблю, а вечорами любила співати на посиденьках із сусідами і часто брала мене, малого, з собою. Також у бабусі було багато пісенників. Нот я, звичайно, не знав, тому намагався співати пісні з них на власні мотиви, які були примітивними та схожими один на одного. Була й гітара, на якій я бренькав годинами, але так нічого й не навчився.
У молодших класах було в мене деяке бажання вчитися в музичній школі, в класі фортепіано, не підтримане моїми батьками. Однак я їх не виную: якби хотів по-справжньому – все одно пішов би вчитися. Але я захопився ботанікою і залізницею (пішов до відповідних гуртків у ботанічному саду та на дитячій залізниці), і музиканта чи композитора з мене не вийшло. Натомість я став меломаном – жадібно слухав радіо, грамплатівки та магнітофонні записи.
Українською музикою почав цікавитися від тринадцяти років. Ретро-записи (це була естрада 70-х) уперше почув по радіо у свої п'ятнадцять. Мене дуже вразила ця музика, особливо пісня "Стожари" у виконанні Назарія Яремчука. Я почав записувати музику з радіо на касети. Однак захоплення ретро-музикою не було тоді дуже сильним – естраду 90-х любив теж; як і більшість моїх однолітків, шаленів від Олександра Пономарьова та Ірини Білик, слухав російську попсу.
– Як Ви натрапили на думку створити "Золотий фонд української естради"?
– Треба сказати, що з весни 2008 року моє захоплення музикою виходить на новий рівень. Я цілком відмовляюся від сучасної примітивної попси, починаю збирати фонотеку цифрових записів, шукаю інформацію про співаків та композиторів минулого. Улітку 2009-го в соціальній мережі "Вконтакте" я створив групу "Українська естрада 50-80-х", яка була пізніше перейменована на "Золотий фонд української естради". Я хотів зробити такий собі віртуальний клуб любителів цієї музики, ділився з людьми записами, збирав біографії і фото митців та виконавців.
Варто сказати, що проект "Золотий фонд української естради" – це на сьогодні не лише один портал. До нього входять: однойменний сайт, сайти пам'яті Назарія Яремчука та Раїси Кириченко, інтернет-радіо, два відеоканали на Youtube, клуби любителів ретро-естради в соцмережах "Фейсбук" і "Вконтакте".
– Чи допомагав Вам хтось, чи надавав технічну підтримку? Чи з усім Ви впорались самі?
– Думка зробити власний сайт виникла ще у 2009 році, але я не знав, як це зробити. І лише в березні 2011 року, використавши поради запорізького програміста Володимира Басенка, я почав сам робити сайт. Треба сказати, що створення сучасних сайтів – це настільки проста справа, що з цим може впоратися навіть школяр.
Метою порталу було зібрати в одному місці біографії тих осіб, які творили українську пісню, розмістити записи найвідоміших пісень та їхні тексти, а також дещо з фото і відео. Я хотів познайомити людей із забутими митцями минулого, допомогти їм знайти в мережі українську музику, хотів, щоб якомога більше українців та мешканців інших країн побачили красу української пісні. Сучасної музики в Інтернеті вже тоді було багато, а от старої – ще ні.
– Чи маєте Ви однодумців? Які відгуки від користувачів інтернету надходять Вам?
– Мабуть, першим моїм однодумцем була киянка Оля Гончаренко, моя ровесниця. Вона мені надіслала дуже багато матеріалу: фото, відео, аудіо, різноманітні статті. Її допомогу і підтримку важко переоцінити.
З часом однодумців з'являлося дедалі більше: це були як люди старшого покоління, що виросли на цих піснях, так і молодь. Наймолодшій учасниці мого інтернет-клубу – тринадцять.
Хочу назвати кілька дружніх імен: Віра Юрик (Запоріжжя), Андрій Василик (Івано-Франківськ, автор сайту про український звукозапис), Ігор Чумаченко (Дніпропетровськ, автор сайту пам'яті Володимира Івасюка), Руслан Кермач (Київ), Андрій Окара (московський політолог, який написав про мій проект кілька статей), Антоніна Бороненкова (Москва), Олександр Диляй (Чернігівщина), петербуржці Андрій і Павло, Олена Красиля (Харків), Євген Логачов (оцифрувальник грамплатівок зі Львова), Саша Сосинович (Київ), Леся Соболевська (Івано-Франківськ), Леон з Ізраїлю. Як бачите, задіяні різні реґіони України і навіть інші країни.
Відгуків надходило багато; щоправда, після початку Майдану увага людей до мистецтва дещо послабла, що цілком природньо. Більшість цих відгуків були позитивними. Що цікаво, жоден із правовласників розміщених на сайті матеріалів не надсилав мені свого протесту – а я впевнений, що практично всі митці та співаки старшого і середнього покоління, які користуються інтернетом, знають про існування мого порталу. З багатьма пощастило познайомитися (здебільшого лише в мережі, бо я майже нікуди не виїжджаю); це знакові імена для української естради: Левко Дутковський, Віктор Шпортько, Фемій Мустафаєв, Олександр Злотник, Надія Шестак, Ольга Макаренко, Руслан Іщук, Володимир Шабашевич, Любов та Віктор Анісімови, Дмитро Гершензон і Анатолій Говорадло, Євген Коваленко, Остап Гавриш і багато інших.
– А які виконавці є Вашими улюбленими? Назвіть імена, які, на Вашу думку, ніколи не повинні бути забутими.
– Мої улюблені співаки – Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Костянтин Огнєвий, Віктор Шпортько, Софія Ротару, Раїса Кириченко, Людмила Артеменко... Ансамблі "Смерічка", "Кобза", "Ватра", "Водограй", "Світязь", "Арніка", "Беркут", "Краяни", "Чарівні гітари", "Червона рута", а також тріо Мареничів... Важко знайти в естраді 60-80-х років щось, що мені б не подобалось. Музику 90-х слухаю вибірково, а сучасну – майже ні. Останнім часом я став слухати більше джазу і року, зацікавився вивченням естради різних республік колишнього Союзу, зокрема ансамблів 70-80-х років із балтійських країн, Молдови, Білорусі, Вірменії, Грузії.
Щодо імен, яких не слід забувати: знаєте, всі персонажі мого сайту, а їх уже 220, і це число буде збільшуватися, – не повинні перейти в категорію забутих. Ніколи. Хоча деякі з них там уже побували – про них ніхто не згадував протягом останніх десятиліть, але завдяки моїй скромній праці й допомозі моїх однодумців ці імена знову повернуті.
– Чого, на Вашу думку, бракує сучасній музиці... і сучасному слухачеві?
– Я скажу різко, і, можливо, не всі зі мною погодяться, але, на мою думку, переважна більшість сучасної музики просто нікуди не годиться, це примітивний сурогат або й просто музичний шлак. Особливо це стосується поп-музики, у якій майже не застосовуються живі інструменти, все записується за допомогою синтезатора, комп'ютера, драм- і ритм-машинок. Мелодії примітивні, тексти нікудишні. З рок- і джаз-музикою справи кращі, але серед нового матеріалу я знов-таки не бачу нічого цікавого для себе. Це стосується не лише української музики. На мій погляд, деґрадація музичної культури – це загальносвітова тенденція.
Сучасному слухачеві я б порадив поринути у дивовижний світ ретро-музики. Ні, не варто відмовлятися від сучасної – просто порівняти. Я розумію, що стара музика – це елітарний вид мистецтва, наче класика чи балет, її ніколи не слухатимуть масово. Але все-таки хочеться, щоб вона стала більш доступною, щоб було в нас хоча б по одному телеканалу та радіостанції українського ретро, щоб були перевидані всі записи з фондів радіо, а також створені пільгові умови для співаків старшого покоління, які ще хочуть виступати.
А взагалі музичну культуру, як і фізичну, можна і треба пропагувати серед населення. Молоді закладають у голову, що модно пити пиво, а треба зробити так, щоб модно було, скажімо, грати на гітарі. Як це було в часи молодості моїх батьків. Я не прихильник комунізму, але багато віддав би за те, щоб повернувся той рівень музичної культури, який був кілька десятиліть тому.
А сучасним музикантам я б побажав більше користуватися живими інструментами і не гнатися за модою. Краще грати щось старе і якісне, ніж примітивне сучасне.

-----------
Примітка: "Золотий фонд української естради" – http://uaestrada.org/