Люцина Хворост: «Свято романсу для мене – це завжди свято душі»

Юлія Гуш  |  Середа, 25 вересня 2013, 14:27
19 вересня в Миргороді стартував щорічний фестиваль сучасного українського романсу «Осіннє рандеву». Протягом трьох днів гості фестивалю мали чудову нагоду насолодитись яскравим різноманіттям української лірики: зі сцени звучали як нові романси, так і вже відомі пісні цього жанру. Люцина Хворост, конкурсантка з Харкова, яка виборола другу премію фестивалю, люб’язно погодилась поділитися своїми враженнями від конкурсу.
Люцина Хворост: «Свято романсу для мене – це завжди свято душі»

       Пані Люцино, настільки вдало, на Вашу думку, пройшов цьогорічний фестиваль?   Які враження він залишив по собі?

– «Осіннє рандеву» у 2013-му провели у тринадцятий раз, але я була на фестивалі вперше, тому порівняти цьогорічний фестиваль із попередніми не можу. Враження в мене мішані, але більше, звичайно, позитиву. Свято романсу для мене – це завжди свято душі. Надіслала заявку на участь, щойно побачила в Інтернеті оголошення про фестиваль українського романсу. Взагалі – словосполука «український романс» діє на мене гіпнотично (сміється).

Конкуренція була серйозною, приїхало багато сильних вокалістів. Було приємно слухати їх у добре освітленій концертній залі, з якісною звуковою апаратурою. Крім того, у фестивальні дні шанувальники естрадної пісні мали змогу відвідати два концерти. Один – збірний, на якому виступали почесні гості фестивалю (серед яких – автор знаменитої «Донечки» Микола Свидюк, темпераментний Павло Мрежук і наш земляк, виконавець українських та російських романсів Олег Дзюба). Другий концерт являв собою бенефіс самого організатора «Осіннього рандеву», композитора-естрадника, автора багатьох пісень Мар’яна Гаденка.

Були, звичайно, й організаторські «проколи». Мені, приміром, хотілося б, щоб організатори на час фестивалю виділяли двох-трьох людей, які б спеціально опікувалися приїжджими учасниками, стежили, щоб ніхто не загубився в чужому місті, відповідали на запитання, оголошували, який етап за яким іде, до якого приміщення зараз треба колективно пересуватися... Непогано було б виділити конкурсантам і час на організований обід у якомусь з поблизьких ресторанів (буфету в концертній залі ми не знайшли), і якусь часинку на перевдягання, на зачіску... Мене в перукарні тримали півтори години, я ледь не спізнилася на власний виступ (сміється). Було багато метушні, поспіху.

       Які пісні Ви виконували? Чому обрали саме їх?

– Два твори, які учасник планує виконувати, слід було зазначити ще в заявці. Я співала «Романс про минуле» і «Солодко-гіркий романс». Обидві пісні – мого власного авторства. Чому обрала саме їх? Щоб залишитися в рамках жанру. В мене є і танґо, і слоуфокс, і суто естрадні речі, але ж на фестивалі романсу логічно виконувати саме романси...

Нас розділили за номінаціями, я потрапила в номінацію «Авторська пісня». За номінаціями ми й виступали. Щоправда, потім, уже під час розподілу нагород, усі номінації знову змішали докупи.

–  А якщо говорити про репертуар інших учасників – які пісні переважали?

– Учасники були дуже різні, різними були й їхні пісні. Було кілька літніх людей, які приїхали не виборювати нагороди, а показати себе, утвердити в своїх власних очах свій творчий потенціал, який у них не вгас, незважаючи на вік. Були професіонали, були аматори. Була дитяча номінація...

Що ж, не всі учасники приїхали з романсами – багато хто виконував сучасні естрадні пісні, причому доволі енергійних ритмів, і на фестивалі романсу це дещо дивувало. Не всі дотримали й другої вимоги організаторів: співати виключно українською мовою. Звучала й російська, і англійська... Але журі виявилося поблажливим – за жанрову невідповідність нікого зі змагань не знімали. І слава Богу.

        Що ви можете сказати про інших учасників? Хто з них запам’ятався вам якнайкраще?

– Я найпильніше стежила за перипетіями саме у своїй номінації – «Авторська пісня». І тут можу відзначити Вікторію Вакуленко, чудову композиторку й виконавицю з Кіровоградщини. Вона просто захоплювала своїм професіоналізмом, витонченістю й високою музичною культурою (пані Вікторія ще й викладач теорії музики). Вікторія Вакуленко співала як соло, так і в дуеті з власною дочкою Олександрою Волощук. Чарівний творчий тандем! Я за них уболівала.

Між іншим, у виконанні Вікторії та Олександри я вперше почула україномовну версію відомого російського романсу «Две увядших розы». Підходжу, запитую: «Хто автор українського тексту?» – «Моя мати. Вона журналістка й пише вірші», – відповіла пані Вікторія... Це прекрасно, коли творчі традиції передаються в родині з покоління в покоління.

Вікторія Вакуленко та Олександра Волощук, як і я, здобули другу премію конкурсу (хоча я особисто розташувала б їх вище), а пані Вікторія – ще й відзнаку «Найкращий композитор фестивалю».

Хотілося б назвати й кілька інших імен, вартих згадування, але, на жаль, нам не видавали програмок з іменами учасників та порядком їхнього виступу, і багато імен забулося. Добре, якщо наступного разу про такі програмки організатори подбають.

А от володарка «дорослого» Гран-прі, як не дивно, нічим не запам’яталася.

       А судді хто? Що Ви можете сказати про склад журі?

– Очолював журі засновник фестивалю Мар’ян Ілліч Гаденко. Він, до речі, давав учасникам цікаві поради щодо сценічного іміджу, добору репертуару тощо. Похвалив мій тембр голосу. Було приємно.

Крім нього, в журі були згадані вже Микола Свидюк, Олег Дзюба, Павло Мрежук. Була Марія Ясіновська, дуже сильна оперна співачка-сопрано, яка також виконує романси – в академічній вокальній манері.

– Чи візьмете Ви участь у фестивалі наступного року?

– Не знаю, важко сказати. Може, в цьому, може, в якомусь іншому... Рішенням журі щодо себе я цілком задоволена, штурмувати вершини далі не планую (сміється). Хоча, знаєте, «Осіннє рандеву» має кількох дуже завзятих  учасників, які приїздять щорічно і наполягають на своєму праві одержати Гран-прі!

Можливо, просто приїду послухати нових конкурсантів. Мені сподобалася концертна зала «Миргородкурорту», дуже сподобався сам Миргород. Чисте, затишне, зелене українське містечко. Та ще й з неабиякими культурними традиціями. Жодних тобі комуністичних назв вулиць – здебільшого на честь письменників: Панаса Мирного, Івана Білика, Давида Гурамішвілі... А головна вулиця, звичайно ж, носить ім’я Гоголя. Гоголь у Миргороді – культова постать. Що й не дивує.

З чим нам не щастило, так це з погодою: ненастанно мжичило, градусник показував максимум +11, та ще й холодний вітер не вщухав. Тож більшість вільного часу ми просиділи в кафе, зігріваючись полтавським борщем та гарячим шоколадом. А так хотілося відвідати музей грузинського поета Давида Гурамішвілі, познімкувати цікаві скульптури (їх у Миргороді безліч, особливо на гоголівські сюжети)... Словом, Миргород відтепер буде мене вабити. Я була там уперше, але, сподіваюся, не востаннє.

Холоднечу ми проклинали й тоді, коли настав час знімати фільм для Національного телебачення. Це робилося після двох відбіркових турів. Кожен виконавець мав записати відеоряд на власну пісню. Відео писалося просто неба, біля річки; уявіть лишень, як мерзли під пронизливим вітром співачки у декольтованих вечірніх сукнях!.. Утім, треба подякувати операторам за їхню – вибачте мені цей каламбур – оперативність. Нас намагалися довго не тримати в холоді, підказували, як і де стояти, як рухатися; працювали швидко і добре.

– Хто сприяв Вашому успіхові? Кому Ви б хотіли подякувати?

– Насамперед – клубові «Апостроф» і всім клубівцям (як ми кажемо, «апостроф’янам»), які незмінно за мене вболівають, і ця підтримка лікує мене від зневіри і творчих криз (сміється). Взяти участь у цьогорічному фестивалі мені особливо допомогли двоє людей: поетка Лариса Вировець, моя близька подруга, і вірний «апостроф’янин», клубівський фотограф Микола Калита. Скажу більше: якби не вони – моя подорож могла б і не відбутися.

Кажуть, горе, якщо його розділити з кимось, зменшується, а розділена радість, навпаки, зростає. Тож мою сьогоднішню радість я б хотіла розділити з усіма друзями, з усіма харків’янами, небайдужими до української ліричної пісні, до українського романсу.

 

 

comments powered by HyperComments