25 років у тюрмах і таборах та ще п’ять років у засланні — таку ціну заплатив Левко Лук’яненко за бажання Жити в незалежній Україні
Роки ув’язнення не зламали цього нескореного українця. Пройшовши через складні випробування, Левко Григорович зберіг живий розум, почуття гумору і прихильність до людей. 24 серпня у Левка Лук’яненка подвійне свято: День народження вільної України і день його народження.
«Вища міра! Слова ці вдарили наче гумовим кийком по голові»
— Ми впізнаємо Левка Лук’яненка за розкішними вусами. Але, виявляється, був випадок, коли навіть ваша перша дружина, приїхавши на побачення до тюрми, ледь упізнала вас — ви були із бритою головою і… без вусів.
— Я вам скажу, що тоді через вуса розгорнулася справжня боротьба. В тюрмі існує багато всіляких «не можна». Скажімо, не можна відпускати вуса. Бо вуса стали ознакою українськості. Відпустив їх — отже, ти український націоналіст. Тому вуса нас змушували голити. Ми протестували. Тоді два «менти» брали незгідних під руки, прив’язували до крісла, і тюремний перукар голив, як йому заманеться. Так я залишився без вусів. Увесь час писав протести, розцінюючи такі акти насильства як спробу знищити одну з моїх національних ознак. І за першої ж можливості, коли з тюрми мене перевезли на заслання, почав відпускати вуса. Так і ходжу з ними по цей день.
— Час усе розставляє на свої місця: колишній «зрадник Батьківщини», «ворог народу», політв’язень-рецидивіст став національним героєм. Та, мабуть, важко забути випробування, через які довелося пройти. Левку Григоровичу, вам досі сняться тюрми, табори?
— Ви знаєте, ні. Не сняться. За час, відколи я звільнився, тюрма наснилася мені разів два-три. Усе дуже просто: там я думав не про те, як мені холодно чи голодно, а про те, як вивести Україну з рабської неволі. Із цими думками я лягав і вставав, а тому мій мозок не був завантажений картинами ув’язнення. Звичайно, десь у пам’яті вони залишилися. І тими спогадами я дорожив. Бо припускав, що, можливо, доживу до того дня, коли матиму багато вільного часу й запишу їх. Мене ніколи не мучило те, що десь-колись мені було погано. Бо якби пам’ятав тільки погане, просто не мав би теперішнього життя. Бог мудрий: він створив нас такими, що будь-яке горе ми забуваємо, і воно не заважає нам жити далі. Сила поточного життя — це така велика річка, яка затягує тебе. І ти пливеш…
— Виступаючи на другому процесі як свідок, ваша перша дружина сказала, що Гельсінкський акт — провокація для таких наївних людей в СССР, як її чоловік. Відстоюючи ідеї, які не могли вкоренитися й прорости в тодішньому суспільстві, ви були ідеалістом, мрійником, наївною людиною?
— Ідея незалежності поступово зріла в моїй душі. І вже у 20 років я твердо знав, що боротимуся проти Російської імперії за самостійність України. Тобто я абсолютно свідомо обрав шлях мирної боротьби за незалежність, спираючись при цьому на законодавство.
— Однак якраз цього й не могли пробачити вам охоронці соціалістичного порядку. За інакодумство «найгуманніший у світі» радянський суд засудив вас до вищої міри покарання…
— Отут маємо справу з подвійною дійсністю. З одного боку, існував образ держави, який вимальовувався з її законів. А з іншого — суть: яка ця держава насправді. Так от, у законах проголошувалося право кожної республіки на вільний вихід з СРСР. А раз закон проголошено, то право не може бути відсутністю цього права. Тому не було злочину в постановці питання про вихід України із Союзу. Це логічно. Звичайно, якоюсь мірою я потрапив під вплив юридичної науки, юридичної свідомості, а тому, може, більше, ніж потрібно було, вірив у писані закони. При цьому я бачив іншу дійсність: за кожне слово про самостійну Україну ловили, судили й заганяли до Сибіру. Тому я добре знав, яку долю можуть мені приготувати. Але самостійна Україна стала для мене цінністю, вищою за життя. Звісно, я не прагнув у тюрми, але розглядав її як можливий і прийнятний варіант. Бо якщо не прийнятний, тоді взагалі не берися за цю справу.
—Левко Григоровичу, а страшно почути вирок: вища міра?
— Слова ці вдарили наче гумовим кийком по голові. Удар глухий, але сильний. Звичайно, страшно. Адже в мене вже були величезні задуми. І раптом все може обірватися. З історії ми знаємо, що не кожному солдату судилося здійснити подвиг — багато їх загинуло, не дійшовши до фронту й жодного разу не вистріливши. На жаль. І мені було шкода, що намічене залишиться нездійсненим. А ідея незалежності — це гігантська ідея, і в кожного народу знаходилися люди, які гинули за неї. І я думаю: доки є такі люди, ідея ця житиме. Тож і для мене смерть була варіантом небажаним, але прийнятним.
«Проходячи повз камеру Стуса, я, як завжди, голосно привітався. Але Василь не відповів…»
— «Боже, який важкий шлях до волі!» — пишете ви у своїй книзі, маючи на увазі шлях українського народу до незалежності. Але не менш важкий і ваш шлях до волі. 25 років по тюрмах і таборах… Як вам вдалося вистояти, вижити? Адже багато хто тоді не зміг протистояти системі — ламалися справді сильні, яскраві особистості: одні потрапляли до божевілень, інші — калічили себе, треті — обирали смерть від голоду…
— Так, існувала ціла система, як знищити людину. Звичайно, спочатку, коли бачиш, як тебе принижують, топчуться по твоїй гідності, хочеться вдарити першого-ліпшого «мента», а потім нехай розстріляють. Але не можеш цього зробити. Адже борешся не з «ментом», а з великою Російською імперією, її духом, ідеологією. За самостійність України. Усвідомлення величі ідеї, за яку боровся, заспокоювало душу. І це допомогло мені вистояти. З іншого боку — були й мої суто практичні кроки, які також допомагали. Скажімо, побачивши, що нас виводять із смердючої камери всього на півгодини чи годину подихати свіжим повітрям, я покинув курити. А на гроші, які хтось викидав на махорку, купував олію. Я щодня робив зарядку, по можливості бігав. І, ясна річ, завдяки тому, що батьки народили мене з міцними жилами, і завдяки підтримці Господа Бога я виходив порівняно здоровим звідти, де багато хто просто не витримував…
— До речі, про тих, хто не вижив. Ви близько знали тих в’язнів совісті, яких нині знає вся Україна, ваші шляхи перетиналися в тій чи іншій тюрмі, ви розповіли про останні миті життя Юрка Литвина, Олекси Тихого, Василя Стуса… Цим людям було притаманне загострене почуття справедливості. Чи не воно й привело їх до трагічного кінця?
— Перебуваючи в тюрмі, ми прагнули розповісти всьому світу, що в СССР є політичні в’язні. А тому, починаючи з 1966 року, писали про нелюдські умови в таборах, про наші ідеали й незламність духу і використовували найменшу можливість передати цю інформацію на волю. Вона з’являлася потім у «самвидаві», потрапляла в закордонну пресу, на радіо «Свобода». У такий непростий спосіб ми зверталися до українців. Так от, я, коли знав, що за мною стежать наглядачі, робив вигляд, що не пишу, а приспавши їхню пильність, знову брався за олівець. Юрко ж Литвин, коли починав писати, не міг зупинитися. У результаті в нього відбирали написане, а самого кидали до карцеру.
Найбільше щастило Василю Стусу — його слово в 90 відсотках виходило за межі тюрми. Завдяки цьому маємо сьогодні неоціненний скарб — незабутні рядки поезії Стуса. Ці люди сміливо йшли назустріч своїй долі. І якщо ця доля приготувала тобі могилу… Узяти Юрка Литвина. Почалося з того, що в нього заболіли зуби. Ми гуртом зверталися до адміністрації тюрми, та страждання людини нікого не хвилювали. Урешті Юрко не витримав постійного болю — полоснув собі бритвою по животу… Я бачив той поріз — він був не надто глибокий, і Юрка ще можна було врятувати. Але російській державній машині це було не потрібно…
А Василь Стус, не витримавши постійних знущань, оголосив голодовку. Коли він помер, його тіло таємно винесли з камери. Мабуть, ми так ніколи й не дізнаємося, якою була кончина Стуса. Останні його слова: «Убили, гади» — наштовхують на думку, що йому допомогли піти на той світ… Щодня наглядачі вели мене на роботу, і, проходячи повз камеру Стуса, я кричав: «Доброго ранку, Василю!» (хоч нам це й забороняли). І він відгукувався. Того ранку я привітався, як завжди. Але Василь не відповів…
«Думаю, і я доклав зусиль до того, аби в грудні 1991 року майже 90 відсотків українців проголосували за незалежність»
— У вашому житті був момент, коли ви, людина, усією душею віддана Україні, клопотали про дозвіл покинути Батьківщину.
— Коли я звільнився в 1976 році, мене постійно переслідували. Я не мав змоги нормально жити, спілкуватися з друзями, мої листи і статті перехоплювали. Крім цього підлаштовували порушення режиму. Тобто весь час тримали на межі… Не витримавши, десь у серпні 1977 року написав заяву на ім’я Брежнєва з проханням дозволити виїхати із СРСР. У листопаді написав заяву вдруге. У відповідь у грудні мене знову заарештували…
— Що ви відчули, коли 9 грудня 1991 року заступник голови СБУ вручив вам 54 документи, які були вилучені з вашої слідчої справи як такі, що не містять ознак злочину? Що відчуває людина, котра провела за гратами третину життя, після чого їй кажуть, що вона, виявляється, не злочинець?
— Знаєте, на той час, коли мене реабілітували, давно вже все переосмислив. Я розумів, що ті так звані документи були написані для того, аби посадити мене за грати. А тепер їх мені повертають і кажуть, що в тому немає злочину. Тож виникає запитання: вчинив я злочин чи ні? Мені говорять: не вчинив. Але я тепер кажу: та ні, вчинив. Я не вчинив злочину проти української нації. Але проти Російської імперії я справді боровся, і тут мені не потрібні ніякі виправдання.
— Здійснилася ваша мрія — Україна стала незалежною. Чи все вас у ній улаштовувало?
— Багато чого не влаштовувало. Звичайно, я знав, що перебудова буде важкою, і якийсь час життя в незалежній Україні буде гіршим, аніж за радянських часів. Але що настане період такої руйнації — цього не міг навіть уявити. І це є предметом мого великого суму й жалю. Бо я думав, що наша держава, проголосивши незалежність, робитиме добро своїм громадянам, і життя в ній ставатиме кращим і кращим. Але нічого цього не сталося. Чи могли ми уникнути періоду руйнації? Розмірковуючи над цим запитанням, дійшов висновку: не могли. Що могло, скажімо, утримати Кравчука від злодійства? Любов до України, до ближнього? Любов до Бога чи боязнь гріха? Маючи антилюдський комуністичний світогляд, він сповідував лише одну ідею: як захопити й утримати владу. І вже маючи необмежену владу над великою країною, яку тепер не контролювала Москва, він діяв відповідно до комуністичної антиморалі, безкарно розкрадаючи Україну.
— Популярний нині автор Андрій Курков написав у своїй книжці: у нас що не президент — то біда для України.
— Фраза дуже близька до істини. Але річ не в тім, що в Україні немає справді достойних людей. А в тім, що народ обирає такого президента, яким є сам. Скажімо, у 1991 році не міг стати президентом ні Чорновіл, ні Лук’яненко. Народ не міг обрати націоналіста, бо слово «націоналіст» його лякало.
— Тут постаралася й радянська пропаганда: людям роками вбивали в голови, що націоналісти — вороги народу.
— А Кравчук — ближчий, зрозуміліший. Тепер візьмімо 1994 рік. Кого обрали президентом? Людям потрібен був червоний директор, це була своя людина для переважної більшості виборців. Ось таким чином Україна потрапила до рук злодіїв, шахраїв, безбожників.
— Розчарування від будь-якої влади неминуче?
— Так, наша влада весь час дає підстави для розчарування. Але низам, котрі нарікають на неї, не вистачає розуму сказати собі, що це ж вони й привели цю владу на верхні поверхи. Тому нехай народ розчаровується в собі, коли ставить президентом Кравчука або Кучму, а не патріота, котрий би тягнув добро з усього світу в Україну. А не з України.
— У 1991 році ви були кандидатом у президенти. Мабуть, бачили себе президентом незалежної України.
— Я використав статус кандидата для того, щоб їздити по Україні й агітувати за незалежність. Я виголосив, мабуть, тисячу промов, і кожну закінчував словами: «Люди добрі, ви можете обрати мене президентом чи ні — це ваша воля. Але молю вас обрати незалежність України». З подібними словами звертався до українців і з телерадіоефіру. Таким чином, думаю, і я доклав зусиль до того, аби в грудні 1991 року майже 90 відсотків українців проголосували за незалежність України.
— Ви були першим послом незалежної України в Канаді, та через півтора року подали у відставку.
— Коли у вересні 1993 року Кравчук погодився поділити з Росією Чорноморський флот, я вважав таке рішення зрадою інтересів України і на знак протесту подав у відставку. Чому Кравчук не мав права на такий крок? Бо парламент України ще до проголошення незалежності ухвалив закон про економічний суверенітет, згідно з яким усе майно на нашій території (у тому числі й приписане до портів) є власністю України. А Кравчук погодився поділитися нашою власністю, завдавши тим збитків Україні приблизно на 45—50 мільярдів доларів.
— На якому боці барикад був вічний революціонер Левко Лук’яненко під час помаранчевої революції?
— На боці демократичних, патріотичних сил, які виступили проти Кучми та його олігархії. Я був радий, що на чолі нашого блоку стояв помітний політик молодшого покоління Віктор Ющенко.
— Але згодом ви розчарувалися і в ньому.
— Ми ж із вами вже дійшли висновку: розчарування від будь-якої влади неминуче.
— Колись, за того режиму, з яким ви так уперто боролися, ми мали одну-єдину партію. Вона все вирішувала за нас: що нам говорити, писати, як жити. Нині ж маємо іншу крайність — багато партій, які виникають не заради якоїсь ідеї, а щоб привести до влади свою людину. Тобто їхнє завдання — підпирати й підштовхувати нагору свого лідера.
— Так воно і є. Більшість політичних партій, які зареєстровані в Україні, — це партії, створені кланами, економічними групами, підприємцями для захисту своїх інтересів. Це — не ідейні партії. Ось коли в Україні економічну діяльність регулюватимуть закони, тоді нікому непотрібно буде шукати якийсь «дах». Доки ж таких законів немає, підприємці просовуватимуть своїх людей до влади. Є й таке: дехто рвався до Верховної Ради, бо перед ним стояла дилема — або парламент, або тюрма. Звісно, парламент краще, бо там матимеш імунітет. Ясна річ, це ненормальне і, гадаю, тимчасове явище.
— Ви кажете, що з безбожниками, людьми, які не бояться гріха, вам не по дорозі. А як довго ви йшли до Бога?
— Коли я сидів за гратами, мав багато часу обдумати проблему віри і дійшов висновку, що існує Творець Всесвіту. Водночас ці розмірковування не зробили мене таким собі ортодоксальним християнином. Я, скажімо, вважаю, що Ісус Христос був одним із посвячених, великою людиною. І що далі, то більше й більше схиляюся до рідної національної віри. Я думаю, що духовне майбутнє української нації — у поверненні духовних прапорів наших пращурів. Там, у глибинах національного духу, маємо шукати втіху й заспокоєння для душі. Переконаний: віра в себе і свою духовність зробить Україну великою державою, а українців — людьми гордими, із почуттям власної гідності. Це будуть великі сини великої нації.
— Левко Григоровичу, за чим шкодуєте в житті?
— За тим, що народився не у вільній державі, а в колонії. І що замість стати професором філософії чи політології змушений був витратити життя на боротьбу за незалежність України.