Фронтмен «Мертвого півня» про творчість, УПА та українську культуру. Інтерв’ю Миська Барбари програмі «Гість в студії» радіостанції "Новая волна"
- Мисько, а Ви встаєте з першими півнями?
Зараз я не можу спати довше семи – встаю рано. «Ще мертві півні не співали», а я вже прокинувся. Починаю ранок з кави, перегляду пошти, фейсбуку і тому подібного. Традиційний ранок для 21 століття.
- Ви тривалий час жили в трьох містах. Де вирішили осісти?
Я жив у поїзді, радше, і зупинявся в Харкові, Києві, Львові. Був період, коли у Львові були «Півні», у Києві – «Громадське радіо», а у Харкові – театр «Арабески», через який я тут і опинився одним чудовим ранком 2000 року. І ось вже понад десять років я в цьому місті, і тут добре, тому що Харків насправді фантастичний. Ці три міста дуже різні, але сі вони мені близькі.
- Тобто, Вас вже можна назвати харків’янином?
Я не знаю, чи дадуть мені харків’яни таке право.
- В якому місті Вас краще приймають?
Тут своя специфіка. Кияни, наприклад, дуже довго до себе не наближали. Вони сідають і дивляться, наче кажучи: «Здивуй нас! Давай, малюк, покажи на що ти здатний!». Харків та Донецьк неймовірно вдячні. Одесити – при своїх, з примруженим оком. Львів необхідно дуже довго в себе закохувати, він потребує уваги, такого собі облизування. Іноді хочеться сказати правду, але тоді вони всі ображаються.
Яку правду? Ну про те, що львів’яни ліниві, розпещені бовдури, що тільки і роблять, що сидять та п’ють каву. Я це не лише в Харкові кажу, я і у Львові це кажу.
- А що про харків’ян говорите?
Про харків’ян я дуже добре відгукуюсь, якщо не згадую владу міську та обласну.
- Учасники групи «Мертвий півень» так само живуть у різних містах?
Ми зараз, як збірна України. Я у Харкові і щасливий через це, Рома Чайка в Києві, а решта – у Львові. Наче така солянка.
- Які інгредієнти цієї солянки сьогодні, адже за 22 роки у Вас неодноразово змінювався склад?
Не так часто змінювався склад, як барабанщики у ньому. Це, мабуть, травматична професія, коли постійно по голові б’є. З тих, хто починав у 1989 р., залишився Роман Чайка та я. Трохи пізніше до нас приєднався Юрко Чопик – акустика, який є також директором «Видавництва старого Лева», згодом приєднався Олег Джон-Сук – бас-гитара, потім Мар’ян – він зараз наймолодший у нашому складі – той, хто за потреби бігає за водичкою до крамниці. Ф, відповідно, барабанщик – Олексій Слободян. Це вже останнє поповнення. Ми граємо іноді в повному складі, іноді втрьох – ми почали відновлювати акустичний варіант.
- Як вам вдається творити музику, мешкаючи в різних кінцях країни?
Якщо говорити про останній альбом, ми його записували протягом кількох років. Перша сесія була в Києві. Ми збирались, репетирували, а ввечері . Зранку репетиція, потім обід, а ввечері до студії, де ми фіксували створене. Насправді, це фантастичний процес, а намагаюсь організувати все так, щоб хлопці не турбувались ні про що, крім музики. Мати, що їсти, мати, що пити, мати, де спати. Збираємося лише щоб репетирувати – з цього все й народжується. Остання пісня альбому взагалі народилась безпосередньо перед записом. Вона, до речі, на вірші Сергія Жадана – такий собі, київський петлюрівський вальс.
- Цей альбом Ви презентували днями у Харкові?
Так, це була перша слобожанська прем’єра. Я розповім, чому альбом названий «Радіо Афродита», але буду використовувати слова дещо провокаційні для деяких читачів. Справа в тому, що саме так романтично йменувалась радіостанція Української Повстанської Армії (УПА), яка існувала з 43-го по 45-го рік, доки її не знищили нквдисти Це якщо коротко. Ми подумали, якщо міністр освіти має право переписувати історію, то чим ми гірше? Ми вважаємо, що «Радіо Афродита» не було знищено, а продовжувало існувати. З 40-х років до 2011 –го та буде існувати надалі. Відповідно, уявити собі радіо без музики неможливо.
- Як обирали пісні для альбому? Репертуар адже склався різноманітніший: від Павла Тичини до Братів Гадюкіних …
Ми вибрали найбільш важливі для нас композиції з 40-х, 50-х, 60-х і до сьогоднішнього дня. В альбомі лише одна річ «Мертвого півня». Решта або народні, або авторства Миколи Мозгового, Володимира Івасюка, Братів Гадюкіних. Є в альбомі навіть пісня «Панно Інно» Віктора Морозова на вірші Тичини. Пісня, через яку я сам захотів співати, але це довга історія …
- Розкажете?
Усе тому, що Віктор Морозов подобався моїй мамі. Його взагалі всі жінки люблять. Я теж прагнув сподобатись мамі, і почав співати. Тепер, очевидно, я подобаюсь мамі, а Віктор Морозов продовжує подобатись жінкам. Я сподіваюсь, що мені це теж вдається.
Так ось, під час запису альбому нам були важливі не лише улюблені пісні. Але й дотримання хронології. Є пісня про службу безпеки УПА: з одного боку, це жорстка пісня, а з іншого – дуже актуальна. Або там є Володимир Івасюк, без якого уявити українську поп-музику неможливо. Або пісня 50-х років – «Шахтарочка».. Пісня, з одного боку жартівлива, а з іншого, ми дозволили собі зробити її більш сучасною, і у нас з’явився куплет про шахтарочку Люсю… Не буду казати, хай це буде інтригою – ви зможете почути все самі. Для нас важливо це продовження, ця, свого роду, історія української поп-музики. Це як для театру «Арабески», наприклад, важливо продовження від Леся Курбаса, адже український театр почався Курбасом і закінчився з його смертю…
- З чого у такому випадку почалась українська музика?
Вона почалась з розваги, або з похорону, або з народження. Українська народна музика неймовірно драйвова. Її можна назвати джазом, роком і навіть симфонією. Тому в альбомі є чимало народних пісень або таких пісень, як, наприклад, «гуцулка Ксеня», коли невідомо напевно, народна це пісня чи авторська. Як писав Олександр Ірванець, «це є найвища простота, коли передаються вірші, як поцілунки з уст в уста». Теж саме з піснями, і для нас це дуже важливо.
- У фільмі про ваш новий альбом стверджується, що це свого роду реакція на партизанський статус української музики і культури? Про що мова?
Мова про підпілля, в якому ми існуємо. Ми весь час партизанили, а зараз – особливо. Ми, звичайно, знімаємо кліпи, проте з’являтися на українському телебаченні, особливо музичному, нижче моєї гідності. Відповідно, ми уникаємо цього. Власне кажучи, музичне телебачення – це огидна пропаганда зоофілії, некрофілії та педофілії – тому я цілком від такого відмовляюсь. І ми, фактично, залишаємося в підпіллі. Інформація про нас є в Інтернеті – поодинокому альтернативному джерелі інформації: у нас є сайт, сторінка на Facebook, livejournal, відео на Youtube. Таким чином, ми контактуємо зі здоровою аудиторією, що вже давно виключила телевізор та радіо, і шукає всю інформацію в Інтернеті. Це і є реальний стан, в якому перебуває незалежна музика по всій країні. Я знаю чудових музикантів і у Харкові, і у Львові, і у Києві, і вони нічого не знають один про одного, але знаходять один одного, наприклад, через Myspace. А є ще мегапопулярне явище – квартирники. Нас цим літом кличуть до Криму на квартирники, тому що рок-фестивалів катма, а квартири є! Ми їдемо до Криму, і це доказ того, що всі розмови про відмінності між українцями – це все bullshit, великий-великий bullshit! Так що не вірте нікому! У нас дуже багато спільного: починаючи з керівництва країною і закінчуючи поганими дорогами та повсякденним хамством. Різниці між нами практично ніякої.
- Як загалом оцінюєте стан української культури?
З українською культурою все в порядку, лише варто припинити прохати музикантів, письменників, поетів давати рецепти до всіх ситуацій. Дайте Жадану писати вірші, не потрібно питати у нього: «Що робити?». Як написав Андрухович, «письменник має писати, стрілець має стріляти, кінець має кінчати». Все має бути дуже просто: письменники повинні писати, вони не зобов’язані відповідати на питання «Хто винен?» та «Що робити?». Вони зроблять це у власних творах. З культурою все добре! Я знаю масу чудових музикантів, акторів, письменників, поетів, художників. Ми не так помітні, як того хотілося би декому з нас, проте ми є і нас достатньо для того, щоб з культурою все було в порядку. У нас все добре!
- За 22 роки існування групи Ви, здається, брали участь у всіх можливих акціях протесту. Ви до цього часу вірите політикам і готові ставати на чийсь бік?
Ми не стаємо на чийсь бік, ми висловлюємо власний погляд. Так було завжди, так є і так буде. І коли всі інші бояться, тоді, зазвичай, звертаються до нас, тому що ми - відморозки абсолютні. Коли нам близька ідея, то ми погоджуємось і беремо участь! Ми у підпіллі, партизанстві, але ми кажемо про те, про що всі інші говорити бояться.
- Як Ви вважаєте, чи може прижитися в Україні громадянське суспільство, про започаткування якого активно говорять останні роки?
Про громадянське суспільство кажуть постійно. Всі 20 років незалежності говорять. Усе починається з тебе особисто, і з мене. Доки я сиджу на кухні та п’ю пиво або каву, і лаю владу, доки я обурююсь, що вони не можуть відремонтувати під’їзд, наприклад, нічого не відбудеться. Коли я почну власноруч ремонтувати під’їзд – це буде перший крок. З одного боку – це комунальна власність, а з іншого – ми знаємо, хто при владі. І я швидше приберу особисто, поставлю урну біля під’їзду, після собачки приберу какашки. Все починається з какашки, з прибирання какашек. Хоч я і не люблю Булгакова, але «розруха не в туалетах, а в головах». Я перепрошую за пафосність, але все дійсно починається з тебе особисто. У всьому, навіть у стосунках з коханою людиною.
