Микола Зубков: «Сексуально-генітально-патологічний мат прийшов до нас від Росії. В Україні маму традиційно на Ви називали»

Пане Микола, розкажіть, будь-ласка, яким є сучасний стан української мови серед студентства та викладачів Харкова?

–Харків нічим не відрізняється від инших теренів України. Хоча певний стереотип щодо зросійщення порубіжжя цього реґіону існує. Я свого часу поїздив по всій Україні. Це всюди так. Бо доба радянщини таки суттєво вплинула на свідомість, на грамотність, на вміння висловлюватись. Траплялись ситуація, коли студент університету не міг скласти іспиту 5-8 до 10 разів. Декан мені говорив: «Як це він не може скласти? Він же з Тернополя, а не харків’янин…»

То по 8 разів ходили іспит з української мови складати?

–Це не є рекорд. Річ не в тім скільки разів, а мотивація... Якщо студент із Тернополя, то він має добре знати українську мову(!). Можливо, він і знає розмовну мову, і то не завжди правильно, але грамотно писати, на жаль, не вміє, та існує стереотип: якщо з західної України, то він має бути грамотним. Серед загалу, можливо, там стан дещо ліпший. Але, усе одно, грамотність залежить від того, як навчалась дитина, як її навчали, і наскільки свідомо вона до того ставилась. Чи той студент учить для того, щоб лише скласти іспит/залік, чи для того, щоб знати і по життю керуватися цим.

Сказати, що Харків зросійщений, а західна Україна – ні, було б не правильно. Усюди, на жаль, стан справ невеселий. Але що вся молодь така, я б не сказав. Є діти, які до цього ставляться доволі трепетно і з розумінням, що жити в Україні й не знати мови – це нонсенс. Вони не соромляться зізнатись в тім, що чогось не знають.

Чимало дітей закінчили школу з оцінками, які не відповідають справжньому станові справ. Я свого часу працював у школі і знаю, що це тенденційно, щоб не псувати атестат. Усе підганялось задля показників під якийсь єдиний ранжир.

Але причина зрозуміла. Вона в багатьох чинниках: по-перше, якщо батьки самі не знають мови, але хоча б не заперечують, щоб її вивчали, то дитина буде навчатись; по-друге, після родини йде школа, чи будь-який навчальний заклад, і третій чинник – це середовище, у якому дитина опиняється за межами навчального закладу, до прикладу, робота. Немалим чинником є також ставлення держави, а, оскільки, у державі ніколи українство не було пріоритетним, то українців космополітизували, розмивали, розчиняли, і вислідом ми маємо, певною мірою, зманкуртизований загал. Я не кажу лише змосковлену або зросійщену націю, бо ми маємо і сполонізовану та змадяризовану Україну.

То яким же чином можна зукраїнізувати зросійщені чи змадяризовані терени?

–Як кажуть, вода камінь точить. Є єдина апробована перевірена життям метода – це навчання. Воно має бути українським, але не за звітами (бо 90% звітів, що у нас дитсадки, школи, навіть, виші - українські). Якщо немає навчання, виховання українського, то воно ніколи на виході не буде українським.

Тобто, якщо це доросла людина, яка вже вивчилась, то вже ніяких впливів у плані мови на неї бути не може?

–Ні. Усе залежить від мотивації. Якщо поставити за мету, то можна це надолужити, було б бажання. Хоча середовище, звісно, не сприяє. Я із 30 років принципово з усіма спілкувався українською. І ніколи жодного дискомфорту не відчуваю. Відчувають ті, хто не сприймає мову, сприймають її вороже.

Можливо, ситуацію з мовним питанням можна змінити за допомогою системи влади чи ЗМІ?

–Безперечно. Поки на всіх щаблях не буде української влади, можливо, навіть, не за етнічним походженням, а за духом, ситуація не зміниться.

Але якщо немає підтримки держави, то все одно будь-які намагання приречені, бо ой як важко протидіяти цій машині, яка випрацювала цілі механізми нищення нації.

Як слушно зазначив свого часу Бісмарк: що всі війни виграє шкільний учитель. Шкільний учитель найзаляканіша категорія. Він завжди був заляканим. Будь-які відхилення від програми суворо контролювали й карали: «Це читати, це – у жодному разі». Левова частка  викладачів керуються саме таким чинником – нічого зайвого, лише за програмою.

Учителів подвижників, які б переймались українським питанням і навчали за власними  переконаннями небагато. Радше це виняток, ніж правило.

Крім того, майже всі національні виші національними є лише за назвою. Але насправді, майже всі спеціалізовані дисципліни й на 20-му році незалежности викладають на общєпонятном. Щодо харківських вишів, то це, навіть, не російська мова, це харківсько-російська, вона безграмотна.

Загальний стан українства не лише в Харкові, а й в Україні, на жаль, тримається на ентузіазмі окремих подвижників і вони, як білі ворони є об’єктами повсякчасного цькування...

А які суржикові вислови трапляються найчастіше?

Маємо не лише засилля суржику – попсованої, калькованої мови, а й стилістичну безграмотність. Порушення культури мовлення, норм, які усталювались віками. До прикладу, «приймати участь», «учбові заклади», «учені роботи» або тавтологізми: «заробітна плата», «у липні місяці», «звільнити з займаємої посади», «моя автобіографія»... Навіщо ці зайві слова, якщо немає липня, грудня нічого иншого ніж місяця. «Працюю на заводі, на автобусі» замісць «Працюю бухгалтером заводу, чи водієм автобуса». Чимало російських кліше: «співпадати» замісць «збігатися», «знаходитись» замісць «бути, перебувати, розташовуватись, міститись» –  залежно від контексту, «з тих пір, у той же час, так як, разом з тим» замісць «відтоді, оскільки, водночас, воднораз». Таких покручів безліч.

Якось міністр освіти Табачник в одному інтерв’ю сказав, що можна й «на Україні» вживати. Звичайно можна, якщо вважати Україну не самостійною державою, а частиною иншої. Так воно й було, коли Україна була в складі імперії, то й Шевченко бідкався «І мене на Україні ніхто не згадає!”, але ж тепер не можна говорити «На Україну повернусь», як є у відомій пісні.

Якщо ж міністр освіти иншої думки – це свідчить про те, що він, або не знає добре мови, або свідомо принижує країну. Що ймовірніше... У вельми важливій духовій царині маємо антиукраїнського владця. Позиція якого є взірцем для чималого загалу переляканого викладацтва. Уже про це ким лише не говорено. І це не тільки його вислови, а й справи..., які красномовніші за будь-які вислови. Це антиукраїнський міністр антиукраїнської освіти. Бо українського тут нічого немає і не передбачається.

Табачник принципово заявляє, що «я маю свою позицію, і буду її  впроваджувати», «це моя точка зору». – Будь удома зі своєю точкою зору, а будучи міністром ти маєш підпорядковуватись законам України й Конституції. Яка красномовно свідчить, що мова у нас  державна одна - українська. Иншого поки що не передбачено.

До речі, наскільки мені відомо, Ви й у документах Міністерства освіти натрапляли на помилки....

–Чинне міністерство від попередніх нічим не відрізняється. Безграмотних там вистачало завжди.

А в сучасних офіційних словниках трапляються помилки?

–Безперечно, у якому словнику тих помилок немає... У моїх словниках, яких уже понад п’ятдесят, теж трапляються помилки. І все це не від того, що я не встигаю їх знайти та виправити, а від того, що кожне видавництво має редакцію, де після мене починають вносити власні правки. І ці правки, на жаль, невмотивовані останніми змінами правопису та останніми науковими розробками, а є якимсь суб’єктивізмом або стереотипом сприйняття.

От, я укладав технічний словник і редактори наполягали, щоб я включив туди «пилосос». Я кажу, що в українській мові нема такого слова, оскільки нема дієслова «сосати». А вони у відповідь: «Включітє хотя би послєднім значєнієм, пускай будєт, поскольку люді прівиклі». Я кажу: «Люди у нас прівиклі й до матюків, так може й їх туди дописати..?».

Правильно казати й писати «Порохотяг», «Пилозбирач», «Пилосмок», «Порохозбирач», можна навести чималий синонімічний ряд, тут він не зашкодить, хоча в технічній термінології синонімія не бажана. Тому має бути однозначне висловлення. Словники рясніють цими помилками.

Словник – це дуже відповідальна річ. Але зараз словники друкують і видають будь-хто і в будь-яких видавництвах, які не мають фахових редакторів та коректорів. Вони на цьому заощаджують або просто не вичитують, передруковуючи одне в одного.

То чи робили Ви якісь звернення до Міністерства освіти?

–Раніше так, а нині жодних звернень не планую, бо це все одно, що кричати в яму (як у тій казці про короля з віслячими вухами).

Свого часу розмовляв з п. Вакарчуком, але він послався на те, що апарат міністерства не він формував, і не може змінити ситуації: «Вони тут були до мене, і вони будуть після мене».

Існує певний стереотип сприйняття, що міністерство вічне. Змінюються міністри, а категорія отих других, третіх і четвертих осіб, які по суті керують освітою залишається. На Вакарчука ми покладали чимало надій. Гадалося, що це справжній український міністр. Але сталося не так, як гадалося. Коли я зауважив, що міністерство продукує безграмотні документи, він відповів: «Я ж не філолог». Отже, у нього працюють, як і зараз, – не фахівці. Це не найбільший, хоча красномовний приклад того, що риба гниє з голови. Якщо в міністерстві така грамотність, то що воно буде там, у школах… Але є викладачі подвижники...

Як Ви вважаєте, скільки в Харкові таких викладачів?

–Десятки, можливо, а до сотень навряд чи дійде, оскільки загальний освітній рівень абітурієнтів щорік погіршується. І цей сумновідомий рекорд у 139 помилок під час стартового диктанту, який я проводжу щораз, коли починаю читати на будь-якому курсі. 139 помилок!!! – це, навіть, важко уявити...

Це з комами, крапками?

–Ні, це, перепрошую, лише граматичні. З пунктуаційними ще більше. То вже инша іпостась. У даному випадкові, коли 5 помилок – це два, 10 – це один, 20 – нуль. А як оцінювати 30, 50, 100???

Ви дещо помиляєтесь. У школі, коли запровадили 12-балову систему, то за 18 помилок ставили «одиницю». І лише тоді, коли їх було більше, диктант не зараховували. А «одиниці» й «двійки» нині вважають реальними балами, які можна ставити в атестат.

–Оце красномовний приклад, як деґрадує наша освіта. Коли я навчався то за 5 помилок було  «два». То був певний рівень. Згадую, що студентом скільки разів мені довелося переписувати ті самі диктанти.

Якщо нині знизили рівень вимогливости, то це і є відповіддю на те, до чого ми скочуємося. Я вважаю це жахливим.

Окремі особи дещо намагаються змінити, але ... У неті є блог Олександра Пономарева. На місцевому «радіо Слобожанщини», я веду 5-хвилинки культури мови. Щоріч ми зустрічаємось на конференції в інституті журналістики зі знаними науковцями О. Пономаревом, І. Ющуком, Л. Масенко, І.Фаріон, О. Сербенською й иншими, кому болить сучасний стан мови й освіти взагалі, але вони одинаки. Иноді руки опускаються: чи варто перти проти рожна, коли всі инші дисципліни читаються не українською, і рівень цього читання далеко не фаховий.

Якийсь набір банальних фраз і покручів. Уважаю, що наша мова самодостатня й має панувати не лише на заняттях української мови, а й инших гуманітарних та технічних дисциплінах. Допоки вона не буде в технічних дисциплінах, це буде мертва мова. Усі інженери будуть продовжувати послуговуватись суржиком, російською, калькованими висловами, а також матюками, як це є на виробництві чи будівництві, в правоохоронних структурах, війську тощо. Як було за радянщини: «Главноє сколько сталі і цемєнта на душу насєлєнія. Сколько раскритих прєступлєній». А духовість, культура, освіта, була завжди за залишковим принципом.

А чи має українська мова матюки, чи це їй притаманно? І в якій мірі?

–Це цікаве дослідження. Свого часу його проводили. Є така невеличка царина сормітських пісень на Західній Україні. Я про них дізнався наприкінці 80-х років.

Абсцентна ж лексика до нас прийшла від східного сусіди. Вони виправдовуються тим, що це вплив татарських, тюрських запозичень. Але на Кавказі таке не прижилося. Спробуй, щось сказати там таке про матір, він тебе задавить. Для нього це святе. І в Україні маму традиційно на Ви називали. А про сучасний збочено-сексуально-генітально-патологічний мат, який нині звучить, навіть, від дівчат і говорити не хочеться?.. Уважаю, що це деґрадація повна...

Зараз мат можна почути всюди: ідучи вулицями, парками, коридорами нашої almamater. Є такі вислови, що аж дико стає. Показово, що, уживаючи такі слова, вони зазвичай не лаються, а так розмовляють, жартують.

Українська мова має свої переваги – це неймовірна мелодика, величезна синонімія, дуже влучна фразеологія. На жаль, цей апарат закритий для широкого загалу. У кращому випадкові більшість, навіть, не замислюючись мавпує російські взірці: «Втирати окуляри». Даже в русском язике речь идёт не об очках, а о карточном термине. Нам слід уживати український відповідник: «Замилювати очі», «Напускати туману», «Вішати локшину на вуха». Це свідчить про вельми низький і невимогливий рівень, оскільки, на жаль, втрачено самоповагу. Та попри все, я оптиміст. Наша непроста історія красномовно свідчить: були й гірші, трагічніші для нас часи. Нація завдяки мові вистояла. Переживемо й це лихоліття. Імена сучасних пілатів і піратів підуть у небуття. Мова й нація вічні. Борітеся й поборете, як заповів Пророк.

Дуже дякую Вам за змістовну розмову й вітаю з уродинами, які Ви сьогодні відзначаєте.

– Дякую, але після п’ятдесяти я вже їх не відзначаю так, як це було до цієї дати. Нині кожен прожитий рік, це аналіз не того, що зробив, а роздуми скільки ще лишилось часу, щоб завершити почате...