Павло Лаврук: «У перший день, коли я здався в полон, мене роззули. І я пішов цими фронтовими дорогами. Обидві ступні ніг були в крові. Де був колгосп, німцям поробили двоярусні нари, а ми на відкритому полі спали»

Чи це правда, що совєтську владу, після польської системи, значна частина мешканців західних теренів стрічали позитивно?

Це правда. Але з синьо-жовтими прапорами. А потім, тих що були з синьо-жовтими прапорами арештовували і вбивали.

Коли на західну Україну приїздили совєтські солдати і комуністи, у який спосіб вони діставали собі хати і майно?

Вільних хат було дуже багато, тому що поляки тікали на захід, та й частина заможних українців та євреїв теж. Так що вибір був. Але того виявилося замало. Комуністи в 1939 році гарних господарів катували, висилали в Сибір, молодих юнаків відправляли на війну в Фінляндію. Потім люди теж тікали на захід, бо катували…

Мабуть через це й утворилися загони УПА, Дивізія «Галичина»?

Утворилися загони УПА не одразу. Комуністи людям обіцяли дуже багато. А потім почали зганяти в колгоспи. Ті, кого не закатували, не вислали, і ті, що не втекли на захід стали бідними. Страшно було дивитися на те все. Дехто з людей запитував: «Чому Ви не виконуєте, те що обіцяли? Чому ми всі стали бідними?». Тоді їм казали, що ширина колій різниться між заходом і сходом, і тому не можуть на захід нічого завезти. Але були й такі, що питали, чому від них усе  на схід вивозять? Скільки людей було вбито за ті хати і майно…

 Хто воював у складі Дивізії «Галичина» і чи Ви брали участь у бойових діях?

Я був у важкій артилерії. Усього було 33 дивізії, до складу яких входили різні національності. Одна дивізія була єврейською. Дивізія «Галичина» мала № 14. Там були й грузини, й французи, й люди майже з усіх радянських республік. Були й козацькі дивізії, які воювали на боці німців проти комуністичних військ.

Ви охороняли мости, школи, церкви?

Ні, цим займались інші частини. А ми були чисто бойовою одиницею.

Чому Дивізія «Галичина» брала участь у битві під Бродами і чому саме в той період Ви почали воювати проти німців?

Броди ми обороняли для того, аби якомога довше утримати Львів. Бо ще багато людей не зуміли вибратися зі Львова. Вони тікали на захід. Пішки, на конях, на роверах –  хто як міг. І нам десь на два тижні вдалося притримати Львів.

Це був липень 1944 року. Тоді було відоме свято Петра.  І сталося так, що я потрапив у село Суходол, що неподалік Бродів. З 12 на 13 липня німці свої позиції залишили і відкрили нашу позицію.

Коли німці відступали, вони забирали у людей худобу. Їм не довозили продуктів. Бо на Заході перекривали дороги, зривали мости, і німці забирали у людей все що могли. Тоді ми почали боронити місцевих людей. А німці цього не чекали, і стрілянина почалася раніше, ніж почався наступ радянських військ.

Тут був такий безлад, що ніхто не знав як командувати. І наші вороги теж не були взірцем. Гармати підвозили в одне місце, солдатів – в інше. Це так воювала Радянська армія.

Як склалася Ваша доля після бою під Бродами? І яке покарання Вам довелося понести за участь у бойових діях у складі Дивізії «Галичина»?

Я був у перших рядах. Ми разом з німцями, і я в тому числі, в перші дні здався в полон. Що було дивного, що німці чекали коли буде обмін полоненими. А я то знав, як відноситься Сталін і його командування до полонених. Ніяких полонених не видавали.

Німці практично не воювали, а просто відступали. І тому, коли цих полонених відправляли на Схід, їм за це робили певні пільги. І я вже бачив, що практично ми програли все. Тому я здався в полон.

Але коли я здався в полон, нас зібрали і відокремили від німців. І от в долинах, неподалік села Суходолу, їх розстрілювали. Потім була така тотальна меліорація, і коли осушили те болото, і загнали туди трактор, відтіля повилазили черепи й інші людські кістки. Тракторист як побачив це, зіскочив із трактора і сказав: «Я тут не буду орати!»

Повертаючись до тих подій 1944, скажіть будь-ласка, що було з Вами?

Коли нас окремо від німців почали розстрілювати підійшов один військовий з високим званням і почав кричати: «Что Вы делаете, сволочи? Пленных растреливаете?» Старшина сказав, що виконує наказ. Але документу не показав. Він стверджував, що наказ був усним. Тоді військовий вистрелив угору і старшина припинив розстрілювати полонених.

Потім нас повернули у ту колону де були німці. І вже разом із німцями нас гнали у бік Тернополя.

У перший день коли я здався мене роззули. І, для годиться, принесли інші чоботи, але вони були замалі, і тому я їх не зміг взути. А в мене були такі нові міцні шкіряні чоботи. І генерали таких не мали.

І я пішов цими фронтовими дорогами. Обидві ступні ніг були в крові. Я вже хотів зупинитися. Але весь час попереджали: крок вліво, крок вправо – то розстріл. І вже було хотів кинутись, щоб мене добили… Але потім набрався сил і загартував себе. Навіть не знаю,  як я дійшов. Правда я не запам’ятав назву того села де ми зупинилися.

Там нас зібрали окремо від німців. Де був колгосп,  їм поробили двоярусні нари, а ми на відкритому полі спали. Так було трохи більше місяця. Потім із того села нас вивезли на північний фронт. Там були спец табори, де проводили перевірки. Спец служби з’ясовували хто звідки прибув і хто ким є. На спец перевірці ми були десь півтора роки. У той час працювали на вугільних шахтах.

Потім нам оголосили по 6 років спец поселень і вивезли на північ. Ми жили разом із місцевими мешканцями. Працювали в шахтах, на лісоповалі – хто де міг.

Під час цих шести років можна було взяти невелику відпустку і кудись поїхати, але не на західну Україну. Коли закінчився період спец поселення я дістав квитки, і поїхав до родичів на західні терени. І вільно щороку туди їздив. Але спочатку не хотіли прописувати. Прописку отримували здебільшого спеціалісти сільського господарства. А я був електриком.

Повернутись в Україну вдалося за часів Хрущовської відлиги. Я спочатку приїхав, запитав чи дійсно можна отримати прописку на західній Україні. Коли отримав дозвіл, поїхав назад, забрав дітей, дружину й одразу оформився на роботу.

Пам’ятаю, що дивізійники були розділені на дві групи: ті, що відбули ув’язнення, тобто офіцери, ті, хто мали закінчену гімназію, їм давали по 10 років. Там була 68 стаття, а в нас 54. І вони були в концтаборах як політв’язні. А такі як я, без титулів, відбули тільки по 6 років спец поселення. Німців відпустили трішки скоріше. Німці відбували спец поселення десь за 7 кілометрів від нас. Але вони не витримували тих умов. Нас більше в живих лишилося.

Після спец поселення декому вдалося пройти перепідготовку. Навіть я, у 1956 році був посланий на перепідготовку в Радянську Армію. Минув рік. Ми ці військові квитки здали і все. Після цього ми стали звичайними радянським громадянами. Тих, хто був засуджений в Радянську армію не зараховували.

Дякую Вам за розмову.