Борис Здоровець: «У 1961 році я був репресованим за право вірити в Бога»

Ви були дисидентом, релігійним діячем і в часи СССР зазнали репресій. Розкажіть, будь-ласка про цей час.

–Я був сином віруючих батьків. Виховувася, як і всі мого покоління, у совєтських школах, був піонером. У цей період і відбулось те, що всі хотіли, щоб я був секретарем первинної організації, а директор школи наполягав, щоб керівником, чи як там називається, став дехто з прізвищем Снужніков. Старші класи збунтувалися, і навіть, приїздив якийсь представник з горкому комсомолу, і врешті-решт, від нього домоглися відповіді, чому Здоровця не хочуть. Він сказав, що батько Снужникова старий комуніст, а батько Здоровця – баптист, тому рішення є таким.

На мене це слово так вплинуло, що я не лише пішов зі школи, а й відчув, що я за походженням такий, що даному суспільству не потрібен. Потім важкі роки і коли я шукав того суспільства, в якому я міг би себе проявити, і бути йому корисним і воно мені, цим суспільством виявилась релігійна громада Євангельських Християн Баптистів. Так я став членом цього релігійного середовища, з усіма наслідками, які тягнув за собою цей вибір.

У 1961 році в нашій громаді трапилося щось подібне до духовної революції. Ми вимагали для себе певних прав і свобод. Це був час Леоніда Хрущова. І от за цю боротьбу, за право вірити в те, що ми хочемо, я й був репресованим.

Це також послугувало мені на користь, оскільки будучи людиною достатньо комунікабельною (я ще й раніше спілкувався з людьми інакодумними, зокрема в західній Україні, де часто бував), а вже в таборі познайомився з усім відомими В’ячеславом Чорноволом, Левком  Лук’яненком,  Юрієм Шухевичем. Найближчим для мене в той час був останній представник бандерівського руху Михайло Сорока. З ним випало мати близькі бесіди.

Коли я звільнився і пройшов певний час, я не зміг робити так, як від мене вимагала громада Євангельських Християн Баптистів. Був такий період , це мені не властиво, бо я не політик (політик має бути гнучким, крученим), я 4 роки виступав на майдані, був усім відомий як юродивий, або ще називали так велично: «Народний трибун Харківщини».

Тобто це було Вашою громадсько-політичною діяльністю після проголошення Незалежності України?

–Так. Це був той час. З одного боку я дуже активно сварив комуністів, але знаючи про те, що вовк линяє, але характер не змінює, з іншого буку кричав: «Караул! Грабують! Рятуйте!» Я бачив, що розпочався цей масштабний грабунок України і виступав проти цього. І навіть ,кореспондент якоїсь газети спитав, що було б, якби перемогли ГКЧП і що я буду робити, якщо танки ГКЧП підійдуть до Харкова? Я відповів , що вийду до них назустріч з квітами. От такий я був для всіх незрозумілий.

Потім я відчув, що моє місце на площі теж уже вичерпано. Я своє закінчив. А потім у мене трапилася особиста сімейна трагедія. Я втратив дружину, діти поїхали в США. Я залишився один і теж за дітьми поїхав туди.

Кого Ви пам’ятаєте з тих, що були з Вами поряд тут, в Харкові?

–Дякую за таке питання. Я, як то кажуть, був у такому стані одинака, був в усьому самостійним, тому щоб нікого не потягнути по справі, я завжди діяв від себе. Хоча мене долучили до РУХу і Демократичної партії. Але я сам для себе розумів, що то все ігри, тих же…, як їх і називати не знаю. Все це для мене було несерйозно, нереально. Все це було часто тонким, а інколи й грубим обманом. Ті друзі, які це розуміли, залишилися для мене назавжди друзями, безіменними друзями, пам’ятними для мене. Я їм всім вдячний. Але називати імена друзів я не маю права, і ворогів теж. Так що я був ось таким. Я був один. Все.

Чи стежите Ви за подіями в Україні будучи в США?

–Так. Там у мене є для цього можливості: Інтернет, російсько-українське телебачення. Телебачення, нехай не ображаються, але ним, напевне, "трішки" керують з Ізраїлю, і вони інформацію дещо проціджують. За Україну були деякі програми Кисєльова. Ці програми вони усунули. За Москву зараз багато говорять. Для них у першу чергу Москва і вся Росія. Не дуже цікаво це дивитись. Виручає Інтернет.

А як Ви оцінюєте помаранчеву революцію, прихід до влади Януковича і поточну політичну ситуацію в Україні?

Я думаю, що всією цією ситуацією керують із Заходу.

І який Ви бачите вихід з цієї ситуації що склалася в Україні?

– Знаєте, коли Ви на дерево дивитися щодня, Ви не помічаєте, що воно змінюється, ми бачимо лише сезонні зміни листя. За 15 років я два рази приїздив в Україну. Коли перший раз приїхав, у мене була катаракта очей і я нічого не бачив, а другий раз приїздив тому, що один із синів тут залишився, патріот України, не захотів їхати в США, він потрапив в автокатастрофу і я приїздив на похорони. Тоді особистий біль засліпив усе. Мені було не до того.

А от тепер, я маю можливість подивитися на все те, що коїться. Для мене Україна бачиться чимось дуже дивним. Якщо уявити, що Україна це корабель, то він тоне, повільно занурюється в пучину. Коли тонув «Титанік» люди бачили, розуміли, але спочатку думали, що це якась гра капітана, і перші шлюпки від «Титаніка» надходили напівпустими. Потім люди зрозуміли, що це серйозно, що «Титанік» тоне. Тоді почалася паніка, яку треба було зупинити силою, а потім уже почали рятувати лише жінок і дітей, а ті всі чекали, доки їх проковтне велетенська хвиля води. Якщо з цього боку дивитись на Україну, тут саме такий період. Всі, з ким я зустрічаюсь і розмовляю, абсолютно всі бачать, що ми йдемо до чогось страшного і ми тонемо.

І дійсно, я зайшов у будинок, в одну сім’ю, там не лише все імпортне, там іграшки дитячі імпортні, соски для дітей імпортні. Та більшої ганьби для України не можна уявити. За совєтських часів ми мріяли, от західне щось таке, гарне, імпортне, – все це зашмогр на нашу шию. Від цього треба було позбутися і взагалі не пускати через кордон нічого імпортного. Україну перетворили в ринок збуту імпортних товарів, і ми розплачуємося за це своїм життям і своєю кров’ю. Ми ходимо в усьому імпортному – це погибель наша. Всі цим охоплені, і найстрашніше те, що цього ніхто не відчуває. Нас уже пограбували. І ще землю з-під нас витягнуть... А нас, може землю обробляти залишать, а може… Не знаю. От і буде такий кінець України, якщо нічого не трапиться.

Мені здається, що все це входить у плани Заходу. Захід так вирішив. Німеччину він підняв, коли вона зазнала поразки, а Україну вирішили перетворити на…, в ЄС її ввести, тобто ввести її в стан європейського Сомалі, тобто одурити її, так, як одурив народ у свій час Лєнін. Він казав: «землю селянам». О, за це вхопилися. Так, земля селянам, а коли селяни засіяли землю, вони почали забирати врожай. Як це? Земля ж наша! Так, земля Ваша, а за врожай ми не домовлялися. От так і тут. Так, ідіть в ЄС, і не розшифрували, що це в європейське Сомалі. І нічого іншого за такої політики бути не може. Але народ у цьому стані байдужий. Моя хата з краю, прожити сьогодні, а що буде завтра, – про це ніхто не думає. Вибачте, а мені тим більше. А що я можу зробити?..

Тобто Ви не бачите виходу?

– За такого стану байдужості іншого виходу бути не може.

Повертаючись до релігії, 26 квітня 1987 року у селі Грушево, що на Львівщині, було явлення Богородиці, яке було засвідчене як Греко-Католицькою так і Православними Церквами. Вона сказала, зокрема, що українці мають стати апостолами для Росії. Прокоментуйте будь-ласка, чи це є місією Української нації врятувати не лише себе, а й Росію. І що зараз мають робити українці?

– Багато людей емігрувало в США, і багато з них виїхали на релігійній ниві. І їхали в Америку з бажанням проповідувати Євангеліє, як казали, поставити Америку на коліна. Ми знали, яке ставлення до релігії в тому краї. Але коли ми туди приїхали і почали спілкуватися з американцями, вони м’яко, обережно натякали і говорили, що: «Ви спочатку наведіть у своїй державі лад, а тоді вже на заздрощі всьому світу, говоріть іншим». Мабуть, це саме доведеться сказати й Україні. Якщо Україна хоче бути апостолом для інших держав, нехай спочатку створить такий лад, такий добробут, який би був на заздрість усім народам, а тоді їдьте до них і проповідуйте Христа і кажіть, ось ми за допомогою Христа побудували, і вам пропонуємо таке ж саме. А якщо у вас такий бардак, про яку місію можна балакати.

Пане Борисе, у часи СССР Ви читали Біблію й іншу християнську літературу російською мовою, то скажіть будь-ласка, якою мовою Ви звертаєтеся до Бога?

У відповідь на це питання хочу розказати одну коротеньку життєву історію. В одному з концтаборів було десь 20 людей. Майже всі вони були з західної України, націоналістично налаштовані хлопці. Тому напередодні свята Різдва, незважаючи на складні умови, варили кутю і прагнули відсвяткувати Різдво за українськими традиціями.

Але адміністрація цього не дозволяла і завше хотіла щось таке зробити, щоб не дати. І черговий раз трапилось таке: у таборі відбував покарання один уніатський священик. Йому дали 10 років. Адміністрація концтабору, щоб зробити якусь прикрість для цих національно налаштованих українців, забрали цього священика на етап (повели за межі табору і протримали там кілька днів).

На Різдво до мене підбігло декілька хлопців і попросили, щоб я поблагословив їх  і коротенько помолився. Я згодився, хоча ми були різної віри, але там віри об’єднуються. Увечері ми зійшлися в один барак, поставили хлопців на сторожу, щоб як будуть іти наглядачі, нам повідомили і ми встигли розбігтися, бо там це теж заборонялося.

В процесі життя у мене виробилася така звичка: якщо до мене хто російською звертався, я відповідав російською, якщо українською, я не думаючи нічого, відповідаю українською. Але все життя я читав російську Біблію, проповідував російською, і молився, відповідно, російською мовою.

Зійшлися в один барак. Мені дали знак: давай. Я виголосив коротеньку промову. Але коли я почав молитися, я автоматично перейшов на російську мову. І коли я молився, майнула думка що це мабуть зараз ідуть оці наглядачі, і треба розбігатися. Я трохи скоротив молитву. І тільки я закінчив молитися, справді подали сигнал, що йдуть і треба розбігатися. І ми зразу розбіглися.

Це була десята вечора, або навіть, пізніше, і коли ми з хлопцями забігли за барак, і раптом я зрозумів, але я не злякався, бо напівжартома, напівсерйозно, ззаду мене хтось накинув зашморг. Так хтось накинув, потяг трішки за шию, крутнув мене, а другий взяв за петельки і з таким серцем сказав: «Ти нам свято зіпсував. Невже наш Бог не розуміє української мови?» Потім все це обійшлося і я сам подумав: а й справді, я можу до Бога звертатись українською мовою. Мені теж зручно буде до Бога молитися українською мовою. От з того часу і досьогодні я молюся українською мовою. Дуже рідко, коли я бачу, що зібралися одні росіяни, я молюся російською.

Дуже дякую Вам за розмову.