Отець Віктор Маринчак: Піна – лише на поверхні
– Високий рівень агресії на початку 90-х років минулого століття можна пояснити низьким рівнем життя, безробіттям, розгубленістю, невпевненістю. Зараз агресія більше виникає на політичному та національному підґрунті. Що протиставити цій хвилі – бо це погана ознака, як боротися з цією агресією?
– Протиставити агресії можна лише молитву, благословення та любов. Причому, дієву любов. Те, що ми спостерігаємо в сучасному суспільстві, насправді не є йому властиве. Агресія на національному і політичному ґрунті не притаманна ні нашому суспільству, ні нашому народу. Виникає вона завдяки зусиллями окремих груп, зауважу – не народних, а суто політичних. Приміром – конфронтація на теми мови, церкви, НАТО...
– Зараз ще й міжнародні стосунки, скажімо, із Росією, є певним подразником.
– Це зовнішній чинник, а внутрішньо для нас це невластиве. В глибинах народного життя немає мовної проблеми. У Львові можна спокійно спілкуватися російською мовою. В Луганську люди вільно спілкуються українською. У Криму зараз не виникає жодних проблем з приводу можливості вільного спілкування будь-якою мовою. Це не народна проблема, це – штучна проблема політиків, які розігрують «мовну карту». Якби не конфронтаційна позиція Московського патріархату, давно б вирішилася проблема єдності української церкви. Але ми ж бачимо, що там позиція проста: підтримувати роз’єднання України на церковному ґрунті. Чия це позиція, в яких кабінетах вона обговорювалася? Існує Київський патріархат, і комусь вигідно, що до нього можна ставитись абсолютно непримиренно! Це ж знову на рівні політичної верхівки, бо людям насправді навіть незрозуміло, в чому причина такої непримиренності. До православ’я це немає жодного відношення.
– Можливо, у керівництва церкви теж є так звані «імперські амбіції», не хочеться ж втрачати впливу на територію, яка довгий час була під Московським патріархатом?
– Гадаю, так і є. Ми просто повинні пам’ятати речі, про які казав Президент Ющенко на святкуванні Дня незалежності. Їх три: у нас посттоталітарне суспільство, і через це у нас може бути конфронтація. У нас постколоніальна країна – і це теж не подолано, і є напруга. І, нарешті, у нас постголодоморне суспільство, і це ще не викорінено з нашої генетичної пам’яті. Все це дійсно стосується глибин народного життя і народної свідомості. Тут, дійсно, цілий народ лікується від наслідків соціальних «хвороб». А якщо йдеться про зовнішні чинники, то ясна річ: сам факт існування України як незалежної держави не може влаштовувати людей з імперськими амбіціями. А політичних прихильників імперії вистачає і у нас в Україні. Але це не народ з Горлівки чи Макеєвки – я навмисно кажу про Донбас, – або Сум, Полтави чи Харкова. Це може стосуватися лише окремого прошарку в Криму, бо там дійсно багато вчорашніх російських громадян. І це чисто політичне явище. Вони не бачать України, вони не вважають, що вона існує. І досі частина видань Московського патріархату сповнена матеріалами про те, що немає української нації, мови та культури. А тому «казус дивний» – існування Української держави.
– Є і такий мовний казус: політики через одного пишуть і кажуть «на Україні», замість «в Україні», це важко назвати просто помилкою. Бо про жодну іншу країну не можна сказати «на». Єдиний окремий випадок – «на Русі», але це не стосується країни… Повернемось до теми агресії. Політики «розгойдують човна» завжди з певною метою. Завжди розраховуючи на певні категорії людей, які піддаються пропаганді. Безумовно, є люди, які мають імунітет проти агресії, зневаги, роздратування. Але є й ті, що піддаються ненависті, забувають про смиренність і людяність. Як бути з ними?
– Це – незначна кількість людей, надзвичайно заангажованих політично. Це ті, хто потрапив у тенета пропаганди. А така пропаганда проти України, проти Української церкви, проти держави, мови та культури ведеться безумовно. Але щоби сучасна людина сприйняла цю антиукраїнську пропаганду «душею і тілом» і пішла свідомо і безкорисно, скажімо, хоча б на демонстрацію з цього приводу – от у це, вибачте, я не вірю.
– А за гроші?
– За гроші підуть. Але це штучне явище. Я на цьому наполягаю. У нас в Україні немає конфронтації, протистояння українців ні з татарами, греками, угорцями чи болгарами, ні з росіянами чи євреями. Ні з ким немає. В нас закладена природна толерантність. Вона властива ментальності та психології українців. Тому, якщо нам конфронтацію нав’язують і розповідають про неї при будь-якій нагоді – це чиста пропаганда. А для тих, хто бере кийки в руки, існує ОМОН, правоохоронці, закон та виправні інституції. Підбурюють людей, розгойдують – відповідні політики, з корисливою метою. Але вони – піна на поверхні. А в глибинах народного життя цього немає.
– Досить складна та незручна тема патріотизму і націоналізму. Ці слова лунають настільки часто, що люди вже не думають про різницю, не бачать відмінності. Без певної міри патріотизму та націоналізму не буває незалежності, державності, але крайні прояви екстремістського патріотизму викликають сміх, а націоналізму – жах… Цими поняттями спекулюють політики.
– Проблема не в термінах, а в їхньому розумінні. Якщо я кажу: люблю свій народ і свою країну і тому хочу відроджувати, зберігати, підтримувати, будувати, культивувати, творити все найкраще у себе вдома, на Батьківщині – це патріотизм. Якщо кажу: я люблю свою країну, і тому ненавиджу інші – це те, що російська література називає націоналізмом. Але такий націоналізм, до речі, властивий росіянам набагато більше, ніж українцям. Зараз за соціологічними опитуваннями, росіяни зневажливо та нетерпимо ставляться до українців. І виходить, якщо ти патріот Росії, ти мусиш не любити Україну. Така ситуація склалася, на жаль. Це скоріше шовінізм – є такий термін, коли велика, пануюча нація принижує малу. А націоналізм виникає у малій нації, бо як їй ще вистояти? Як вірменам без націоналізму можна було витримати геноцид? Їм потрібний був націоналізм як готовність стояти до кінця за свій народ. Не шукати ворога, а протистояти тиску. Як було без цього обійтися прибалтійським народам – литовцям, естонцям, латвійцям? Вони малі, і щоб зберегти себе, повинні були налаштовувати себе дуже міцно. Так само Галичина, яка була малою, протистояла то Австро-Угорській, то Великопольській, то Російській імперіям. Зрозуміло, що треба було гартувати свій національний дух. Гартуючи дух, ми можемо спрямовувати його енергію або ненависть до інших, або на те, щоб захищати рідне, захищати своє. А захищати рідне треба завжди і за будь-яких умов.
– Дивіться, найбільший галас був у відносинах Росії та країн Балтії на початку 90-х років. Питання мови, громадянства, звинувачення у націоналізмі, погрози, політичний тиск. А потім – як рукою зняло – про країни Балтії в Кремлі забули. Зараз – Україна. Стан відносин останнім часом на державному, політичному рівні – майже «холодна війна».
– В той час, на початку 90-х, Росія була в розгубленому стані, вона втратила статус, імперську велич. Зараз, завдяки зусиллям пана Путіна і його команди, ця розгубленість подолана, імперський дух і національна гордість великоросів відновлені. Ставлення до сусідів стало більш нетерпимим і агресивним. І тому в нас виникають більш гострі проблеми у стосунках, ніж на початку 90-х. Адже Російська імперія без України відбутися не може. Це аксіома, яку розуміють і в Москві, і в Києві. Тому розвивається непримиренна політична, економічна зовнішня конфронтація. Було б дуже добре, щоб в цих умовах об’єднався український народ. Бо жодному українському бізнесмену зараз вже не хочеться бути підконтрольним Кремлю – ні олігарху, ні представнику середнього чи малого бізнесу. Це може бути вигідним тільки Кремлю, який отримає нову територію для керування. І тому треба гуртуватися, об’єднуватися не на темах НАТО та мови – бо вони поки що, навпаки, роз’єднують громадян, – а на темі «Україна може мати незалежність економічну і політичну стабільність». І нам треба єднатися на цьому ґрунті. Я думаю, що цього не чують і не хочуть визнати і зрозуміти багато хто з наших політиків, які скоріше заслуговують назву політиканів.
– Як вплинув візит Патріарха Всія Русі Кирила на розвиток україно-російських відносин? Адже Московський патріархат багато разів в історії був своєрідним продовженням держави – і в часи Петра І, і в часи Сталіна-Хрущова-Брежнєва та інших КПРСовських лідерів. До речі, українська церква, здається, значно менше задіяна у державних проектах. Це теж такий собі «камінь спотикання» чи ні?
– Справа знов-таки у підґрунті політичного проекту, який має пан Путін, що викохувався ще за часів Андропова. Зрозуміло, була історична поразка комуністичної ідеології та необхідність заміни її якоюсь ідеєю, яка б цементувала імперію. Повертається формула Російської імперії: «православие, самодержавие, народность». Тільки, замість самодержавия, – «ГБдержавие», церква буде виконувати роль КПРС, а у патріарха Кирила буде роль щонайменше Суслова, голови ідеологічного відділу. Це імперська ідея. Я маю на увазі не віросповідання, воно у нас у всіх однакове – православне, а ідеологію. Зараз маємо наслідки настирливої пропаганди, яку вони вели протягом останніх десятиліть: неможливо у будь-якій церкві Московського патріархату виголосити проповідь українською мовою, прочитати молитву українською – зашикають. Бо їх уже так виховали, що українська мова не може бути сакральною так само, як інші мови. Неможливо прийняти Київський патріархат: не тому, що там один чи інший ієрарх, а тому що він свідомо підтримує українську державу, культуру, історію. Великий Пан і Отець Кирило приїхав до нас із євразійським проектом східнослов’янської єдності. Він говорить – не вважайте мене іноземцем. Це значить, для нього не існує окремої держави України. Але ж громадянство не може бути подвійним. Чи для Кирила зробити виключення? Це все наше, – говорить він. Власне, євразійський проект є не церковним, а державним, як і ідея «Москва – третій Рим». Бо вона була втіленням мрії багатьох російських царів – захопити Босфор і Дарданелли, подібно тому, як Жириновський казав, що треба помити російські чоботи у Індійському океані. (Сміється).
– Тепер, стосовно лідерів і моральних орієнтирів. У рейтингах впливовості регіональних лідерів, який нещодавно був оприлюднений, лише два губернатора очолили списки – харківський Арсен Аваков і севастопольський Сергій Куніцин. У решті регіонів – мери, олігархи. Практично у всіх областях церковні ієрархи опинилися у другому-третьому десятку, лише на Львівщині список очолив Любомир Гузар, настоятель Української греко-католицької церкви. Це – один лише аспект. Чому духовні лідери не є впливовими? Чому їхня роль у політичному житті невелика?
– Церковний діяч може бути авторитетом моральним і духовним у громадському житті, але не в політичному. Так було колись у Польщі наприкінці 70-х років, коли у Кароля Войтили був дуже великий авторитет. Якби не було – не бути б йому і Папою Римським. Нам треба подбати про свою моральність і духовність. І діячам церковним теж, особливо – найвищого рівня. Треба, щоб люди бачили, що це не просто сан. Що це взірець моральності, а не той, хто добре розказує про моральність. Добре казати, що ми повинні допомагати бідним і не розкошувати, а при цьому носити на руці годинника, який коштує більше автомобіля і, скоріше, личить олігарху. Це виглядає просто анекдотично. Але патріарх Кирило може бути політичним діячем, лідером, він та пан Путін можуть бути в чудовому тандемі. Але це не стосується морального та духовного авторитету. Це олігархічний авторитет. Так в наших лавах подібне теж є і в УПЦ КП, і в УАПЦ. І тому треба починати з себе, з власного очищення...
– Дякую. Власне, харків’яни все ж таки знають тих, хто є орієнтирами: науковців, нобелевських лауреатів, діячів культури, мистецтва, які принесли славу рідному місту. Але майже не знають людей на кшталт Тимофія Буткевича, який зробив для Харкова не менше Миколи Багалія чи когось іншого. Чому?
– Люди, які дають щось для розуміння душі свого народу, його психології, ментальності, або для розуміння власної культури, не так актуальні для окремого моменту. Скажімо, Олександр Опанасович Потебня, Микола Федорович Сумцов, Овсянніков-Куликовський. Це великі культурологи, філологи, фольклористи, етнографи. На жаль, це нецікаво. Так само отець Тимофій Буткевич – митрофорний протоієрей, професор Харківського імператорського університету. Він був членом Державної Ради Російської імперії протягом кількох років. Це та людина, яка освятила у нас пам’ятник Пушкіну, яка разом з нашими видатними істориками і етнографами – Багалієм і Сумцовим – підписала листа від імені Харківського університету, де був висновок стосовно того, що треба припинити дію указу 1863 року про дискримінацію української мови. Це людина різнобічна. Видатний богослов. На ньому багато років тримався харківський журнал «Віра і розум». Він був одним із тих, кого можна назвати фундатором «срібного століття» релігійної філософії. А що ми знаємо про Харківську школу романтиків – Квітку-Основ’яненка, Костомарова та інших?.. А культурна ідентичність харків’ян – це те, про що треба дбати. Бо ми дуже своєрідне місто. Харків’янами живилися і Москва, і Петербург, і Київ, і Львів, і Варшава – не буду далі перелічувати. По всьому світі. А телебачення ретранслює московські програми, серіали, або щось з елементами еротики, бо це вважається вигідним. Здається, треба багато чому повчитися у Москви. Про те, що Україна краде газ, вони розповідали кожну годину протягом років. Коли витлумачують, пропагують и пояснюють, це дуже дієво, бо відкладається у свідомості...
– Що ж робити звичайній людині, щоб не потрапити у пастки пропаганди?
– Тут треба думати не тільки людині, а й пастирям – і не тільки церкви, а й суспільства, держави. Громадяни не повинні думати про всі проблеми країни одразу. Їх потрібно орієнтувати, і це проблема держави. Якщо вона хоче вистояти, вона повинна організувати цей процес. У нас всюди нищівна критика Президента і всієї влади. І всі роздирають на шматки суспільство, не дають людям здобути певне підґрунтя, орієнтири. Чому легко було Польщі чи Чехії свого часу? Бо там такої проблеми роз’єднаності суспільства не було. Нам треба збирати суспільство. Це мала би бути державна програма, починаючи ще з початку незалежності, але тоді була страшенна бідність, потім хаос, зараз щось іще заважає. Треба давно зібратися фаховим спеціалістам і почати працювати на Україну. В Москві є інститут СНД, де працює пан Затулін і вивчає вплив Росії на країни СНД. В нас немає ні таких інститутів, ні інституцій, які б дбали про консолідацію суспільства. Потрібний позитив і натхненна радість. А вона народжується у народі. Вперше свято Незалежності цього року, мені здалося, було святом: прапори носили не тільки в Києві – і в Одесі, і в Тернополі. І вареники їли, і блакитно-жовтий макіяж дівчата робили. Політики весь час роблять негатив, а народ робить позитив. Ось вам відповідь народу. І той, хто з цим позитивом, повинен взяти пастирство, прикласти зусилля, щоб, з Божою допомогою, зберегти і намножити цей позитив.
