Григорій Котляр: "Ми сфотографували місце загибелі Вячеслава Чорновола і поспілкувалися з, ще живим на той час, водієм КаМаЗу..."

Чи пам’ятаєте Ви перші зустрічі і місце знайомства з Вячеславом Чорноволом?

– У 1953 році ми разом працювали на відбудові університету міста Харкова. Він був повністю зруйнованим. Його відбудовувало дуже багато студентів, і прикомандированих, і постійних мешканців Харкова.

Як зараз пам’ятаю, нам доручили зняти велику глибу, що висіла на верхньому поверсі на тросах арматури. Туди не можна було нічим дістатись. І от ми вдвох дали добро, що ми знімемо. Внизу була обгороджена підготовлена територія, на той випадок, якщо глиба буде падати. Я робив заготовки колод, з’єднував їх, щоб ми могли підлізти ближче. І ми перерубали десь у 5-6 місцях товсті троси, на яких ця глиба висіла.

Ми тоді з ним зналися всього-на-всього, що то був Вячеслав, а я Григорій, і все. Ми тоді не знали ні прізвищ, нічого. Нас посилали на 3, 5 або 8 днів на працю. Я тоді навчався в фабрично-заводському училищі №23.

Тобто Ви на той час приїхали до Харкова на навчання?

– Я втік з дому. Нас із села не випускали. Не давали ні документів, ні направлень на роботу, нічого не давали. Я звідти втік. Аби мене одразу знайшли, то заарештували б. Дякуючи керівництву Балакліївської школи, (написали, що я проявив хорошу ініціативу і був вірний державі), мене утримували тут у Харкові, і дали можливість навчатися. В той час випускники училища могли мати не більше ніж другий розряд. Я мав четвертий розряд столяра, що вважалося майстром. Але на роботу ніде не міг влаштуватися. Всюди були якісь перешкоди.

Чи бачилися Ви з Вячеславом Чорноволом після того як завершилися будівельні роботи в університеті?

– Бачилися на всеукраїнських зборах Руху за Перебудову, що відбувались 1989 року у Києві. 4 рази зустрічались у Балаклії. Один раз Вячеслав Чорновол приїздив особисто до мене.

Ще запам’яталося, що Вячеслав Чорновол пообіцяв, коли все буде добре, допомогти місцевій школі отримати автобус для учнів. Директор повірив, і доки Вячеслав Чорновол був живим, він запитував у мене, коли ж буде транспорт. Як Вячеслава Чорновола не стало, все змінилося, але автобус школа отримала.

Можливо, Ви пам’ятаєте назви вулиць, якими часто ходив Вячеслав Чорновол у Харкові і Балаклії?

– У Балаклії ходив вулицями Чапаєва, Лєніна. У Харкові – по вулиці Правди, зараз – це проспект Правди. Вячеслав Чорновол по цій вулиці ходив на заняття в юридичний інститут.

Що Ви ще пам’ятаєте з особистих зустрічей з Вячеславом Чорноволом?

– Коли ми з ним зустрічалися, він казав: «Я роблю Україну такою, щоб Україну любили всі держави. І я хочу, щоб Україною керували українці по духу, а всі інші, що тут мешкають – білоруси, росіяни, казахи, розмовляли вільно, але була одна державна мова – українська». Оце в нього була така заповідь.

Він постійно казав: «Чим зможу допоможу». Я не знаю, де він брав кошти. Як зараз пам’ятаю, при ньому не було й копійки. До нього підходили, пригощали, говорили.

Чи пам’ятаєте Ви ще когось із тих людей, що боролися за Незалежність України наприкінці 1980-х – початку 1990-х років?

– Пам’ятаю той день, коли у місті Балаклія ми несли синьо-жовтий прапор в районну адміністрацію. Вже тих людей нема в живих. Володимиру Кириченку ми доручили віддати синьо-жовтий стяг секретарю райкому, а червоний прапор зняти. І от коли він рухався, ми всі тряслися від страху. Міліції було повно. Пам’ятаю, він прийшов з тим прапором, піднявся на трибуну і сказав: «Із сьогоднішнього дня місто Балаклія є частинкою Незалежної Української держави».

Ми намагалися відновлювати українську державність. Що де могли писали. Дуже туго все це йшло. І я був дуже здивований, що люди повірили Вячеславу Чорноволу. Це був подвиг людини. Багато людей не бачили Вячеслава Чорновола в обличчя і вірили, і прийняли його політичну ідеологію Незалежності України.

Вячеслав Чорновол завжди був справедливим. До кожного підходив, говорив, щось радив. Подібної людини я більше не зустрічав.

Як Ви сприйняли загибель Вячеслава Чорновола?

– Коли мені повідомили, що його не стало, я зі своїми знайомими виїхав на місце аварії. Приїхали туди десь о 10 ранку. Ми сфотографували місце загибелі Вячеслава Чорновола. Пам’ятаю, метрів за 250 з відти стояв автомобіль (бобік). Коли ми стали до нього йти, автомобіль від нас поїхав.

А коли ми зустрічалися з, ще живим на той час, водієм КаМаЗу, він сказав, що: «я не керував КаМазоМ. Я не знаю хто керував моєю машиною. Я був у кабіні, але не керував». Оце що нас вразило. І  ми почали підіймати це питання. Але стільки ми це питання не підіймали, нам було сказано, що триває слідство і ніяких даних вони дати нам не можуть. На цьому все й закінчилося.

А вже потім, через певний час з’явилася інформація, що водія не стало. Де він? Невідомо. Потім сказали, що начебто він загинув, але де і чому ніхто не казав. І так ми ніде не змогли дізнатися правду. А час ішов, усе затиралося, з усіх боків блокувалося і ми ніякого слідства далі вести не змогли.