Людмила Лендюк: «Не можна порівнювати одну мову з іншою, протиставляючи їх, бо ж є різні народи»

Скажіть, будь-ласка, коли Ви розпочали писати вірші?

Писати розпочала, дуже пізно, коли втратила чоловіка. У 1997 році на мене хлинули оці вірші. Друзі, які приходили до мене, казали, що я зберігала ті вірші, бо вони чогось варті. Я спочатку не вірила, а потім показала їх людям. І сподобалося. Моя перша книжка вийшла аж у 2004 році.

Ви в своїх віршах так глибоко торкаєтеся питань української державності, мови.

Звичайно, я ж патріотична людина.

Мабуть, цих питань  Ви почали торкатися в 90-х роках, в період, коли тема Незалежності була досить актуальною?

Ні, мені завжди було неприємно, коли хтось принижував мову. В мене є віршові рядки про те, що не можна порівнювати одну мову з іншою, протиставляючи їх, бо ж є різні народи.

40 років прожила в Молдові. Жила, і відчувала біль того народу, мову якого постійно пригноблювали. Ми жили там з 1967 року. І коли за вказівками влади СРСР почали перекладати  назви магазинів, вітрини тощо на російську мову, то місцевим мешканцям було дуже прикро за це. Вони сварилися. Багато з них були налаштованими проти всього російськомовного, а тобто і проти мене. Це дуже гостро відчувалося.

Ось я приїхала сюди – до Харкова. Тут здебільше говорять російською мовою. Але мені дуже боляче бачити таке постійне зневажливе ставлення до української мови.

Коли Ви пишете вірші, то одразу створюєте їх піснями, чи це приходить потім?

Буває спочатку приходить мелодія, потім вірш, бува – навпаки.

Дякую Вам за розмову.