Тарас Антипович: «Хто ж іще може пожаліти суспільство, яке так уперто шкодить само собі? Хіба що Бог»
Коли дочитувала роман «Хронос», я була дуже здивована Вашим баченням ролі священика в сучасному суспільстві. Бо саме священик на шпальтах роману розкермовує складну ситуацію з викрадачами часу та іншими злочинами. Можливо Ви є віруючим і відвідуєте якусь церкву?
– У романі «Хронос» ідеться про суспільство, яке морально не готове до нової технології, яка дозволяє змінювати людський вік. І тому воно деформується і починає саморуйнуватися з новою силою. У книзі є певний рівень притчі. Він дозволяє сказати досить просту річ: хто ж іще може пожаліти суспільство, яке так уперто шкодить само собі? Хіба що Бог. Тому в мене там помітний релігійний мотив і релігійний фінал. Нехай для декого це неприпустимо у фантастичному жанрі.
Взагалі, я останнім часом читав житія святих. Цей специфічний вид літератури на мене вплинув. Мені бракує - та й усім нам бракує – якихось прикладів праведності. Тому що переважно бачимо взірці гріха і свинства. Маю на увазі той негатив, який переважно транслюють ЗМІ, і тих, хто стає героями телевізійного прайм-тайму – наших нікчемних політиканів.
І, як на Вашу думку, те, що ми маємо зараз такого президента, і не менш веселого мера в Харкові, – ми цю кризу повинні долати через віру в Бога? Можливо, нинішня влада, яка постійно краде наш час і гроші, є лише відображенням глибокої духовної кризи людей, які її обирають?
– Справді, проблема не стільки в нашій владі, скільки в тому, що чимала частина людей готова за неї голосувати. Тобто це не просто моральний дальтонізм. Це порушення принципів особистої гігієни (сміється). Якщо для людей судимість кандидата в Президенти не є його недоліком, то на яке майбутнє вони заслужили? А для багатьох мешканців того ж Єнакієвого минуле Януковича могло бути його чеснотою: «мужик сідєл, он жизнь відєл», а «кто нє сідєл, с тєм німа про шо базаріть». Судячи з репортажів незаангажованих журналістів, вони нерідко мислили саме так. Янукович зрозумілий для них, на відміну від того ж Ющенка. Під час виборів 2004 року по телебаченню показали одного з донецьких пролетарів, який сказав: «Да, он бандіт, но он наш бандіт!» Тобто для них було головне, що він «свій». Сподіваюся, що зараз настав момент деякого прозріння: думали, що «своє» не пахне, а воно запахло, бо ніколи й не переставало бути тим, чим є насправді.
Пане Тарасе, а як вирішити цю духовну кризу?
– Іноді мені здається, що нам достатньо впровадити безплатну загальнообов’язкову вищу освіту. Нехай вона не буде надто ефективною, але хоч на якомусь рівні це нове спілкування піднімало б людину над її умовами життя. Я б не згущував фарби, що криза тотальна. У суспільстві справді є голос адекватних і освічених людей, хоч він не дуже почутий. Але це справа наполегливості. Цей совок, який в нас укоренився – помалу відмирає. Принаймні молодше покоління вже не кричить: «Сталіна на вас нема!» Потрібна здорова державна політика, яка б просто не робила поворотів на 180 градусів – у «совок», у русифікацію. І тоді населення через одне-два покоління протверезіє для притомного національного життя. Щоб країна об’єдналася, достатньо не роз’єднувати її «згори».
Певна частина релігійних публіцистів схиляються до думки, що зараз існує певна теологічна криза. Людина мало чує Слова Божого. Не всі парафіяни, а особливо ті, що зайшли до церкви вперше, не до кінця розуміють, що діється на Святій Літургії. Саме через це багато молодих людей обирають різні секти. Яке Ваше ставлення до цього?
– Я теж не готовий Вам дати рецепти спасіння, але є на світі люди розумніші за мене, і вони їх знайдуть. Для нас була б оптимальною єдина помісна українська церква, незалежна від Москви. Вона б виключила будь-які адміністративні війни. Бо людей деморалізує видовище церковних функціонерів, які їздять на мерседесах, воюють за храми і приміщення, не гребуючи рейдерством. Це що – християнство!? Але наша церква часто-густо відображає суспільство, вона поки що не може бути кращою за нього.
Одна з презентацій Вашого роману «Хронос» відбувалась у приміщенні Свято-Дмитрівського храму Української Автокефальної Православної Церкви. Мабуть, Ви є парафіянином УАПЦ?
– Ні, я православний Київського Патріархату, але для мене мовна спільність важливіша за конфесійну приналежність. Мене запросили, я з вдячністю прийшов. Було цікаво бачити в ролі своїх читачів священиків. Я хвилююся, як вони сприймуть роман. Прочитають – поспілкуємось іще.
І все-таки, що Вас спонукало писати роман про час?
– Мене привабив час, як стихія, яку ми не підкорили. Ми підкорили вогонь, воду, вітер. Але ми не підкорили часу. Ми не знаємо, чим він є в космічному вимірі. Я теж не дав відповіді на це питання. Що я можу сказати після філософів, фізиків, астрофізиків, які б’ються над цим тисячоліттями? Я лише створив фантазію, в якій люди навчилися оперувати своїм внутрішнім біологічним часом. Я вже казав, що ми в житті не тільки гаємо багато часу, але й крадемо його одне в одного. А влада краде час у цілої країни, загальмовуючи її розвиток. Це буксування країни значить, що ми живемо у вирваних роках. От цю крадіжку часу я показав досить натуралістично.
Як довго Ви були журналістом, у яких виданнях працювали, і чому полишили цю роботу?
– Починав у Львові, де вчився в університеті. Підпрацьовував у щоденній газеті «Поступ», потім у Києві – в «Україні Молодій», журналі «ПіК». Декілька років працював у щоденній «Газеті по-київськи». Я прийшов туди кореспондентом, а пішов заступником головного редактора.
Мене втомив ритм щоденного видання. Це робота, яка ніколи не закінчується. Здавши матеріал на завтра, ти мусиш думати про післязавтра. Робота дуже нервова, а я за характером така людина, якій потрібен час на споглядання, на фантазії. Мушу марнувати час із користю. Бо коли я нічим не займаюсь, у мене народжуються сюжети. Власне, кинувши роботу в газеті, я сів писати свою дебютну книжку – роман «Мізерія». Бо поєднувати написання прози з будь-якою інформаційною роботою для мене виявилося неможливим. Журналістика відбирала в мене всю творчу енергію. Проте я не зарікаюсь від журналістики – може, ще доведеться повернутися.
Цікаво було б почути, що Ви скажете для читачів нашого сайту без усіляких обмежень запитаннями та форматами.
– Знаєте, я зрозумів, що важливіше бути доброю людиною, ніж добрим письменником. Я ще до кінця не став ні першим, ні другим, але принаймні знаю, що є головне, а що другорядне. Філософ Сергій Кримський, із яким я трошки спілкувався, казав, що найбільший дефіцит у сучасному світі – це дефіцит людських якостей. Я не боюся бути банальним і повторювати цю тезу.
Щиро дякую Вам за розмову.
