Євген Левін: «Місія націоналіста в цьому світі є другою після місії священика»
Пане Євгене, яким чином Ви опинилися в українському націоналістичному середовищі?
Чесно кажучи, я й сам не помітив, як усе це сталося. Я навчався у 122-й харківській школі, яка була передовою в комуністичному вихованні в Московському районі міста і яка, відповідно, була перенасичена совєтською пропагандою. Ще тоді, особливо в старших класах, я доволі гостро відчував штучність та недоладність всього того, що зараз на жаргоні називають «совком». Тож, коли почалася так звана «пєрєстройка», і стала з’являтися некомуністична альтернативна преса, я почав усвідомлювати всю, м’яко кажучи, неефективність та суть совєтського ладу вже на раціональному рівні.
Але справжній злам у моїй свідомості стався наприкінці червня 1990 року, коли до Харкова приїхала лідер партії «Демократичний Союз» Валєрія Новодворская. Саме ця людина, москвичка, кардинально змінила напрям мого життя, зробивши зі звичайного російськомовного харківського юнака того, ким я є зараз. Це вона казала про те, що Україна має вийти зі складу СССР, а тим, хто вважає себе справжніми антикомуністами та демократами в Україні, слід ретельно вивчити українську мову, боротися за незалежність України, вважати справжніми героями своєї країни тих, хто боровся за її Незалежність, в тому числі й воїнів УПА та членів ОУН тощо.
Саме після її виступів я перший раз в житті взяв до рук українську газету «Самостійна Україна», яку тоді видавала Українська Республіканська Партія на чолі з Левком Лук’яненком (до речі, у 2000 році я вже був власним кореспондентом цієї газети по Харківській області).
Читаючи регулярно українську націоналістичну пресу, я відкрив для себе справжній український світ і ту страшну безодню, в яку потрапила Україна внаслідок російської окупації, спочатку царської, а потім – совєтської.
Будучи в Москві влітку 1993 року, я мав коротку розмову з Валєрією Новодворскою, яка жорстко заявила мені, що вона, москвичка, ніколи не буде в одній партії зі мною, харків’янином. Адже ми мешкаємо в різних країнах і партії мають бути різними. Або ми створюємо окремий, український «Демократичний Союз», або вона не подасть більше руки мені та моїм побратимам.
Тож, наприкінці жовтня 1993 року було створено УДС, до складу якого увійшли представники лише трьох українських міст, партія була малочисельною і на межі 20-21 сторіччя припинила своє існування природнім шляхом. ДС та УДС мали власну своєрідну ідеологію та світоглядну систему, яка коротко кажучи, базувалася на основі так званої «позасистемності». Але це тема окремої розмови, яка сподіваюся, коли-небудь відбудеться.
Зараз в українських колах Харкова всім відомо, що Ви є представником партії Конгрес Українських Націоналістів…
Так, я в Конгресі вже понад шість років. Подавав заяву до партії у червні 2005 року разом зі своїм колегою по університету, викладачем вищої математики Іваном Туренком. 21 вересня 2005 року нас було прийнято до лав КУН. Звісно ж, ми туди йшли як два україномовні викладачі. Хотілося б, щоб серед моїх колег таких було більше.
Я знаю, що Ви мали низку виступів на телебаченні та радіо від КУНу. Розкажіть, будь-ласка, про це детальніше.
Так, з листопада 2006 до травня 2010 року я мав з десяток виступів на місцевому телебаченні та радіо, переважно з питань ОУН та УПА.
Цікаво, що моя етнічна належність у поєднанні з назвою партії, яка містить слова «український націоналіст» мала доволі потужний ефект, адже руйнувала совєтську міфологію про антисемітизм українських націоналістів.
Після виступів до мене прямо на вулиці часто підходили незнайомі люди, у тому числі й євреї, які казали мені, що ніколи б не повірили в те, що я казав про ОУН-УПА, якби я не був євреєм. Насправді ж, нічого принципово нового про ОУН і УПА я не казав. Але сам факт моєї етнічної приналежності однозначно працював на їхню користь.
А чому Ви обрали саме КУН?
Я з пошаною ставлюсь до всіх українських патріотичних сил, але КУН був породжений як політична партія саме ОУН, і я хотів бути членом не лише націоналістичної, а саме бандерівської структури. Тому що, перш за все, завдяки нерівній боротьбі бандерівців в середині 20 сторіччя ми маємо сьогодні Незалежну Україну.
Пане Євгене, я знаю, що Ви активно займаєтеся в Харкові реалізацією певних напрямків діяльності Всеукраїнського Братства ветеранів ОУН-УПА ім. Романа Шухевича.
Я є молодіжним референтом Харківської обласної управи Братства ім. Осипа Дяківа-Горнового. Я дуже вдячний другу Володимиру Столяркову, голові обласної управи за можливість бути в одній організації з ветеранами УПА та ОУН, що вважаю для себе за найвищу честь.
Але ж Ви не є і не можете бути ветераном УПА чи ОУН?
Звісно ж ні, але восени 2008 року Головна Булава Братства ухвалила рішення про можливість прийому до організації «братчиків», тобто членства другого рівня без права вирішального голосу. Із закликом по всій Україні до молоді і не тільки, звернувся голова Всеукраїнського Братства Михайло Зеленчук. Ось цей текст та анкета, які прошу навести повністю:
Щодо себе, то я не вагався ані секунди, заповнивши відповідну анкету. З часом до Братства вступила ще низка людей, зокрема, мій побратим по КУНу Іван Туренко. Володимир Столярков поставив переді мною завдання прийому націоналістичної молоді до лав Братства.
Скажу відверто,я розраховував на більший приплив членства різного віку, перш за все молоді до Братства. Але, сподіваюся, що з часом ця ситуація цілком зміниться на краще, тим більше, бути в одній організації з ветеранами ОУН-УПА є великою честю. Адже сплав ветеранів національно-визвольної боротьби УПА та української молоді допоможе нашій країні стати потужною та вагомою державою. Саме молодь буде будувати майбутнє України.
Як Ви гадаєте, що є основною причиною тих негараздів, які переживає сьогодні Україна?
Може комусь це буде, звісно, неприємно, але на мою думку, СССР залишив в Україні випалену пустелю. Або майже випалену.
Розумієте, після проголошення Незалежності Україна забрала з собою десятки мільйонів асимільованих режимом людей, для яких все українське, в кращому випадку, є чимось далеким і незрозумілим, а в гіршому – ворожим. Саме ці люди, на моє глибоке переконання, і є ледь не головною причиною того, що коїлося і коїться зараз в Україні. Починаючи з 1990 року, коли були дозволені вибори на альтернативній основі, ці люди через свій електоральний вибір регулярно постачають до державних та місцевих органів влади неукраїнський або антиукраїнський елемент. Внаслідок чого у Верховній Раді майже ніколи не було реальної, я не кажу націоналістичної, а хоча б проукраїнської більшості. Тож звідки може мати Україна українське обличчя?
Проблема населення зросійщених теренів України є наріжною в плані того, чи відбудеться нарешті українська держава та нація. Без реального освідомлення цих людей, без зміни масової свідомості цього контингенту в бік україноцентричного світогляду я не бачу справді Соборної України, принаймні, в найближчому майбутньому. За 20 років Незалежної України було зроблено чимало, але сьогодні треба знайти ефективний підхід до цих людей в плані корекції їхнього світогляду в напрямку українського патріотизму..
А яка ситуація зараз в Конгресі Українських Націоналістів?
На рівні Харкова, на жаль,поки залишається тією, що й була. Але на всеукраїнському рівні, особливо в Києві, певні зрушення є. Це однозначно пов’язано з приходом на посаду голови секретаріату Головного проводу КУН пана Володимира Манька. В столиці Конгрес серед націоналістичних утворень зараз не поступається вже нікому в ефективності своєї діяльності та її розголосу.
Я чула, що Ви є одним з небагатьох україномовних викладачів кафедри іноземних мов НТУ «ХПІ»?
В принципі так. Перейшов на викладання державною мовоюз першого вересня 1998 року. За цей час було всього, але це вже забулося, мабуть не варто згадувати цей непростий шлях зараз. Що було, то було. Але на моїх парах дійсно практично немає російської мови. І це не тому, що я погано ставлюсь до неї – я поважаю всі мови, в тому числі й російську. Але чи повинна вона заступати українську мову в аудиторії закладу, який називає себе національним? Адже через українську мову маємо виховувати любов до України, до її народу. Іншого шляху у нас немає.
А чи цікавляться студенти Вашими політичними поглядами?
Звісно ж, цікавляться. Але на парах ми займаємося англійською мовою. А от після занять я можу приділити увагу питанням, пов’язаним з Україною та українською національною ідеєю. Вони, як правило, слухають уважно, а які роблять висновки і, сподіваюсь, роблять належні. Я їм пояснюю ким є українські націоналісти і яка їхня місія в нашому суспільстві.
Якою ж насправді є ця місія?
Безумовно, місія націоналіста в цьому світі і тим більш в цій країні, є другою після місії священика.
Ми спілкуємося напередодні, так званого, дня «Защітніка Отєчєства». Які думки викликає у Вас цей день?
Ви знаєте, насправді в Україні є три військових свята. А саме: фактичний день совєтської армії 23 лютого, День української армії 6 грудня та День українського козацтва 14 жовтня. Чи не забагато це для однієї країни? Я розумію, що привітання, подарунки, святкування, - це дуже добра річ, без якої неможливе наше життя. Але чи підходить для таких святкувань день, коли більшовицькі військові загони зазнали поразки під Нарвою, а потім, зганьбилися втечею звідти. Цей «празднік» уже почав відходити в небуття, коли взимку 1999 року тодішній Президент України Леонід Кучма зробив передвиборчий хід – поновив цей «празднік» уже під іншою назвою - «День захисника Вітчизни».
Але таки має бути в Україні своє українське військове та чоловіче свято! І цим днем, безумовно, має бути 14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці, День Українського Козацтва та День створення Української Повстанської Армії, армії, яка вела нерівну та мученицьку боротьбу за Українську Державність.
До речі, українська козацька доба сконцентрувала в собі безліч перлин української духовності, яких всім нам, громадянам України, незалежно від етнічного походження, слід вивчати та опановувати в нашому сучасному житті.
Дякую Вам за щиру та змістовну розмову.
