Ніна Істоміна: «Терпіли страшний голод. Робили деруни з гнилої картоплі, з лепехи…»

Пані Ніно, розкажіть, будь-ласка про Ваше дитинство?

– Народилася 1941 року в Вологодській області. Батько пішов жити до другої жінки, а мати залишилася з чотирма дітьми на руках. Тому вона вирішила поїхати до свого дядька у Білорусію (Гомельська область) у село. Ми жили в землянці. Терпіли страшний голод. Сестрички-двійнятка померли - одна в 6 місяців, друга - в 9. Менша сестричка почала ходити  з 1944 року в 3 рочки, у неї був рахіт.

Восени, коли колгоспники викопували картоплю в полях, ми ходили і докопували, те що залишилося. Здебільшого, то була гнила картопля. Мама нам із неї робила деруни, обвалювала їх в листочках лободи. Тоді мені було 6-7 років.

Бабусю нашу завербували на Сахалін. Вона виклик мамі зробила. У 1950 році ми переїхали на Сахалін. Добиралися до Владивостоку товарним потягом 12 днів. Там теж жили в такій бідності… в такому сараї жили… Стіни взимку промерзали. Вода замерзала за ніч на кухні. 

Настав 1956 рік. Це вже класи 6-7 були. Мама моя не мала освіти. Працювала то дояркою, то свинаркою. Мама нас трьох дітей зростила без чоловіка. Риби повно на Сахаліні, та ми її не бачили. Коли мама свинаркою працювала, то вона запрягала коня у візок і їхала за 8 кілометрів від свиноферми до офіцерської і солдатської їдальні (це в її обов’язки входило). І от вона всі ці помиї виливали у велику діжку. Я її добре запам’ятала – на все життя. І так як нам їсти було нічого, мама мимо нашого дворику проїздила, зупинялась біля будинку і от ми…, я на все життя запам’ятала, я от так у ту діжку залажу, відтіля гущі наберу з дна в каструльку, розігрівали те, і їли. А те що поверху плавало – сало, хліб, теж розігрівали і їли. Це було моє дитинство.

Мабуть, у Вашій родині мало місце християнське виховання?

– На Сахаліні, звичайно, церков не було. Але все одно, і мама, і бабуся в Бога вірили і Бога згадували. Ми були не хрещені. Це я сюди (в Харківську область) приїхала, похрестилася в  1991 році. Обряд хрещення прийняла в Православній Церкві с. Москалівка Ізюмського району.  Це було моє перше знайомство з церквою.

Пам’ятаю, як я туди свого Андрійка водила. Соромились. На Піски стали їздити. На Паску, пам’ятаю, як ми простояли до 2-х годин ночі. Соромились, ховалися, щоб учителі не побачили. Як викладачів бачили, то ховалися. Тоді вчителів ставили чергувати, щоб вони вираховували, які діти ходять до церкви.

Діти мої вірять у Бога. Андрійко, Ірина, вони як тільки що, то «Отче наш» читають. Як діти хворіють, то моляться. Інколи, до церкви ходять.

Андрійка (молодшого сина) похрестили в Дніпропетровській Православній церкві у 1975 році (приїздили у відпустку з Сахаліну). Старших синів - Олександра і Сергія похристила в Миколаївській Православній церкві м. Ізюм в 1995 р., коли їм було 35 і 20 років.

З чим було пов’язане Ваше подальше знайомство з різними протестантськими напрямками?

– У 2004 році моя знайома Неля Олексіївна, дай їй Бог здоров’я, якось мене запросила на славлення в Будинок Культури Кірова в Протестантську церкву. В ній я побачила, як славили Бога. У супроводі гітариспівали пісні про Бога. Ми знали, що є Біблія, слово Боже, але не читали нічого. І потім я стала ходити до тієї церкви. Мені сподобалось. Сусіди, звичайно, мене всі осуджували за те, що я, начебто, віру змінила. Але їм же не поясниш, що це ж така сама християнська церква.

Біблії у мене ж своєї не було і так мені хотілося мати цю Біблію. Потім почала до адвентистів ходити бо там було таке оголошення, що хто буде приходити, то Біблію безкоштовно дадуть. Я ради Біблії ходила весь грудень і половину січня. Ходила й отримала безкоштовно Біблію і дуже рада (обіймає Святе Письмо).

Звісно, я багато чого зрозуміла зі Святого Письма. А якби до церкви не ходила, то я б не все розуміла, що пише Біблія.

Чи вивчали Ви Біблію за допомогою християнських теле- чи радіопрограм?

– Я ще в Донецьку закінчила біблійну школу, заочно, звісно ж. Це було десь 5 років тому. І моя внучка Катя, тоді їй було 8 років, разом зі мною закінчила дитячу біблійну школу, теж заочно. Дізналися про це з телепрограм Олександра Прокопчука, які транслюють щонеділі о 19.45 по «Новому» каналу. З Донецька мені присилали дуже багато християнської літератури, і для внучки Каті присилали дитячі книжечки. Вона теж читала про Христа Спасителя.

А як Ви прийшли до Української Лютеранської Церкви?

– До Української Лютеранської Церкви мене запросив сусід Ярослав Йосипович. Коли перший раз прийшла, другий – я спочатку майже нічого не розуміла, бо служіння правили  українською мовою, а потім звикла і зараз, навіть, не помічаю цього. Читати українською можу, звісно, мені це дуже важко. Українську розумію, але говорити нею досконало не можу. Разом з тим, у мене є багато книжок російською мовою, і молитовник подарували, і християнські журнали. І ще мені тут подобається, бо наш пастор Віктор Хаустов дуже уважний до кожного з нас.

Дуже дякую Вам за щиру розмову.