Володимир Касяненко: «Юхиме, ти не винен, то війна винна. Дякую, що Ти моїх дітей врятував, що хазяйство врятував, що жінка моя жива»
Ви за власний кошт видавали спогади штрафняка Остапа Загачівського. Чому Ви обрали саме цю книгу?
– Тому що я з Мерефи. А там є згадки про Мерефу у Другу Світову війну. Моя мама працювала в період війни. І її два перші чоловіки загинули у війну. Перший загинув у грудні 1941, другий – у вересні 1943. Мій батько був її третім чоловіком, але для батька вона була першою жінкою. У батька четверо братів загинуло на війні. Але ще більше загинуло від голоду. Від голоду наша сім’я втратила 81 рідних, 12 чи 13 загинуло на фронті.
Мабуть, у Вас була багатодітна родина?
– Мій прадід мав 14 дітей. І всі діти виросли. Хоча тоді, в стандартній нормі, було що тільки одна з трьох дітей виживали.
Розкажіть, будь-ласка, більше про свою родину.
– У мене цікава родина. Я досліджував аж до пра-пра-пра-прадіда. Мій дід народився 1888 року. Мій прадід – 1840 р., пра-прадід – 1813 р., пра-пра-прадід у 1790 р. чи 1789 р., а мій пра-пра-пра-прадід у 1764 році 29 лютого (це був високосний рік і тоді його назвали Касяном, бо тоді за календарем називали).
Можливо, прадіди розповідали Вашим батькам і дідусям про якісь історичні події. Чи дійшли ці розповіді до Вас?
– У 1812 році Царська Імперія бачила загрозу Наполеона і мій пра-пра-прадід як козак попадав до війська. Люди туди йшли, бо думали, що серед козаків не буде кріпосних. Але кріпосними їх теж зробили.
Збирав цю інформацію по зернинках. У мене був дядько, 1937 року народження, який дуже багато питав і потім зміг це передати мені.
У мого діда залишилися тільки брат і сестра. Брата звали Іваном, а сестру – Лукією. У Лукії був чоловік Павло. Його вбили на війні. 1929 року діда, його брата й сестру як підкуркульників вислали на Урал. Там була Краснокамська фабрика, яка випускала папір для держзнаків. І ця фабрика існувала ще до революції. І коли діда висилали, він один раз написав скаргу, щоб все таки залишили, бо він батько 14 дітей. Дід воював у Першу Світову війну. Двічі Георгіївський кавалер. Але це в ті часи не вважалося за добре. Спаси Боже сказати, що ти кавалер. Тоді було це лише проти тебе.
Дід потрапив у полон до австрійців у 1917 році. Тому що у 1916 році мого діда цар призвав до війська. На той час мій дід був вагоновожатим трамваю. На Харків тоді було 14 чи 15 трамваїв. І було десь 60 вагоновожатих.
Мій дід жив на Малій Гончарівці, 25. Вдалося знайти такий довідник «Весь Харків 1913 рік». Там мій дід винаймав 6-ту квартиру.
Знайшов діда і нашого Добкіна. Він мав невеличку фабрику і мешкав на Лисій Горі. Таких тоді сіряками називали. Дідів і прадідів Кернеса у цьому довіднику не знайшов.
Мій дід був останньою дитиною. Лукія й Іван були передостанніми дітьми. Вони працювали на німців у Карлівці.
Це в Полтавської області?
– Ні, Харківської. Це те, що зараз називається Вільхуватка. Це село все вимерло від голоду у 1933 році. Там було й трохи німців. Їх усіх у 1929 році вивезли.
До 1941 року там стояла гребля. Совєтська армія відступаючи, висадила в повітря ту греблю. То була не лише гребля, а й ціла система зрошувальних каналів та водяний млин, на якому мололи зерно. Млин був таким, що туди набирали води, а тоді відпускали. Мололи не завжди, а тільки тоді, коли була вода. Мололи вдень, а вночі знову води набиралося. На наш час це теж не зовсім проста технологія. Це був перший млин, який молов не камінням, як українські млини, а стальними булижниками. І, навіть, у млині був генератор. Мололи і світилися лампочки. Уявіть собі – це 1905 – 1909 рік. Це перша електрика на 100-200 Вт, перший генератор. І коли допізна мололи, та лампочка світилася. Бо й допізна могли молоти, поки була вода.
Річка звалася Вільхуватка. Річка Вільхуватка впадала в Мож. Річка Мож означала межа. То була межа за Стефана Баторія і потім вона була посунута туди, наперед. Це річка, яка від Валок починається й у Змієві закінчується. Валки – 1571 рік – уявіть собі, Зміїв – 1640 рік – це теж за Стефана Баторія. Це далеко не колонізація росіян. Мерефа – теж 1600 рік.
Десь у 1570-х роках Стефан Баторій видав три універсали. Перший Універсал – про те, що 500 козаків, потім 300 козаків, потім – 600 козаків матимуть служити у війську, і от з оцими козаками Стефан Баторій розраховувався землею.
От місто Кролевець, від слова Круль, а не кріль, це було єдине королівське місто на лівому березі Дніпра. І воно теж засноване у 1571 чи то у 1575 році. Це місто було засноване Стефаном Баторієм, для того, щоб постачати козакам порох і розвивати ремесла, які потрібні для війни. Бо тоді вже починалася технічна революція. Спочатку була страшенна загроза кочівників, а потім вона кудись зникла. Тому що ввели стрільбу з рушниць. А як тільки починалася стрільба з рушниці проти стрільби з лука – все, кочівники втікали. І ця революція відбулася за Стефана Баторія у польському війську і в козаків.
Чи можете пригадати розповіді своїх дідусів і прадіду сів періоду 1905 – 1920 років?
– У 1916 році у діда народилася третя дитина і його забрали до війська. А на його місце посадили юнака, який тільки освоював трамвай. А трамвай на той час мав вагу 6 тон, і мав перевезти 22 пасажира сидячих і до 15 стоячих. П’ятак коштував у першому вагоні для сидячих і 3 копійки для стоячих. У другому вагоні коштувало 3 копійки сидяче місце і дві копійки стояче. І тут, якщо сідала пані, бралася рукавичками, а там було брудно, то кондуктора тут же знімали. У кожному трамваї був вагоновожатий і два кондуктора. Кондуктора також закручували ручні гальма.
Дід мій ванговожатим пропрацював 10 років від міської ради. Сплачували там не дуже багато. Якщо хто в приватному трамваї працював, то там можна було 30 рублів за місяць отримувати, а там десь 18. Скажімо, вчитель отримував 250 рублів на рік. На 200 рублів у рік вчитель жив у селі і йому за рахунок громади будували хати. Тоді цим піклувалося земство.
Тоді, щоб Ви знали, не було все так дешево. Кінь добрий коштував 100 рублів, корова – 80. Це були 1905 – 1906 роки.
Мій дід за два роки закінчив стандартне вище народне училище, а потім ще два роки пропрацював у німців. І німці дозволяли дідові взимку ходити до школи. Дід із 6 років працював. Гусей пас.
Німці в суботу не працювали, а українці в неділю. І вони вчилися. І дід там вивчив німецьку мову, читати не вмів, а розмовляти міг. І коли в 1916 році дід попадає на фронт, він там абсолютно спокійно починає воювати. Брусиловський прорив, спочатку був рядовим, кулеметником, навчився стріляти, а потім читати інструкції, був законослухняним.
Коли мій дід оженився, вийшло так, що його дружина була ряба, побита оспорю, вища на голову і на 5 років старша. Але трикутник землі прадіда Тараса був біля трикутника землі прадіда Петра. Може любов і була, але тоді віддавали заміж так як батьки скажуть. Разом із тим, вони прожили з 1905 по 1976 рік у злагоді. Дід мій віруючим був. Я ніколи від нього не чув, що його там оженили чи щось подібне. Все було за законом – батьки сказали, батьків слухали.
Ви казали, що Ваш дідусь у 1916 потрапив до війська. Розкажіть про це більше.
– Було в діда троє дітей. Як тільки народилася третя дитина Сашко – то в 1916 році діда забрали в армію. Бо хто не мав трьох дітей, тих не брали. От Вам Росія і от Вам СССР. У Сталіна таких правил не було. Брали всіх підряд. Тоді ж не було соціального страхування, не було пенсії – пенсія – то діти.
Дід відзначився на війні, отримав два Георгійвські Хрести, потрапив на вишкіл у якесь невеличке училище, за 6 місяців дали звання прапорщика. І вже тоді починалася пропаганда, що грамоти вивчати не треба, що «ми проти мільйонерів воюємо і ми тут ледь не царі».
Дід мій казав: «Що Ви тут у цьому житті досягли? Ти з лопатою навчився бігати?!» Він сердився. Шантрапа. А ті – «Та ми тут робочий клас! Ми тут царі, це все наше!» І тоді вже не було розстрілів. Дід тоді казав, що такі солдати взагалі воювати не здатні. «І те, що найгірше працює, і в кого найдовший язик, те що дома куска хліба не мало, або було падлюкою, або п’яницею, те потім в армії розказувало як треба порядки наводоти», - згадував дід. У нього там були напружені стосунки. Але все одно, він намагався навести хоч якийсь лад серед кулеметників.
І мій дід на фронті потрапляє в наступ. Він біжить, а ті всі дременули назад. І коли він потрапив у полон, то там було дві можливості: або сидіти в концтаборі, або працювати в селі. Він пішов працювати в село, бо був дуже працьовитою людиною.
І вже в 1918 році він повинен був їхати в Україну. Але захворів на іспанку (це такий грип був). Іспанка дала йому ускладнення. До самої старості у нього тремтіли руки. Він прийшов аж у 1921 році. Це йому пощастило, бо до липня 1921 на кордоні ще стріляли. Йому дали велосипед. Його тягла або механічна сила коняки, або людини. Швидкість була дуже мала, але ним можна було підійматися на високі гори. Це було 25 кілограмів заліза, шини були не накачані, а залиті гумою. Цей велосипед витримував до 200 кілограмів ваги. Ми таким велосипедом возили з лісу дрова, чого тільки не возили. Дід приїхав на цьому велосипеді додому. Узяв ножі для сіялок, для віялок, хазяїном був, йому заплатили. І він їхав велосипедом із Вінар Дойчленда (по нашому Нова Віна, Новий Відень) до Відня, до Братислава, до Ужгорода і звідти до Ясині, Рахова. Переїхав Польщу, а з Польщі до України. Тільки в березні 1921 року було підписано мирний договір. У діда був паспорт військовополоненого. Слава Богу, що там не було звання. Дід сказав, що він селянин, (тобто робочий). І його чи то в липні, чи в червні 1921 року пропустили через кордон.
Він прийшов до Харкова, знайшов сім’ю. А його дружина вже жила з другим дядьком, уже 5 дітей, двоє його. Баба вийшла за діда Юхима, думала, що той помер. А тут дід прийшов.
Але дід мій був віруючою людиною. Юхим був такий переляканий, а він підходить до Юхима і каже: «Юхиме, ти не винен, то війна винна. Дякую, що Ти моїх дітей врятував, що хазяйство врятував, що жінка моя жива, що всі живі». З того, що привіз іще Юхимові щось дав і сказав: «Вибач, іди в прийми». Дітей він на своє прізвище записав. Я їх дуже так і не знав, загинули на фронті. От така доля.
Дуже дякую Вам за щиру розмову.
