Володимир Касяненко: «Моя баба за чотирьох убитих синів отримала 2 рублі 85 копійок. А буханка хліба коштувала 13 коп. – біла, 14 коп. – чорна»

Ви дуже добре знаєте свій родовід. Чи могли б Ви поділитися спогадами своїх рідних про початок колективізації?

– Мій батько був шостою дитиною. Народився у 1922 році. Назвали як і старшого брата – Іваном. Тоді ім’я священик давав. От так і співпало.  Якраз тоді вже починалася боротьба з церквою.

Повернувшись із полону (в який потрапив в період Першої світової війни) мій дід одразу ж почав влаштовуватися на роботу вагоновожатим, тому що цю роботу він добре знав. Але туди вже набрали. Нарешті у 1922 році відновили трамваї. І дід знову пішов вагоновожатим, але платня була зовсім не така як за царя. Але дід туди пішов, бо землі було мало, тому доводилося працювати ще десь.

Дід дуже ненавидів совєтську владу. До смерті ненавидів. Він це рідко казав, але тепер я бачу настільки він її ненавидів. Він чітко розумів, що то була влада босяків.

«Це лайно, яке не хотіло воювати, яке могло вбити офіцера з-під тишка, так – ні, напряму – ні, а так, – каже, – як пістолет дістав, то ховаються, на коліна падають, тільки прибрав пістолет і починається: комусь по голові вдарили чимсь, … – оце була така царська армія. Шваль! Цар збирав шваль звідусіль. Міські – це взагалі був жах. Поробило там рік чи два, бачить як хтось добре живе. А я й собі так хочу. Так Ти ж не робило ніде?.. Ну почему. Почему он живет, а я нет! Оце така демагогія йшла, - це караул…»

Дід казав, що п’яниці були завжди, але це дуже мало було таких. Бо всі працювали. У п’яниць також і діти були п’яницями. Жоден хазяїн дочку заміж за п’яницю не віддасть.

Чи вдалося Вашому дідусеві разом із родиною врятуватися від політичних репресій?

– У 1929 діда як підкуркульника вислали на Сибір. У нього була сіялка. Був кінь. Хоч і один, - але то був кінь. У нього була одна корова, але то була корова, яка давала 30 літрів молока. Він був хазяїном. Усе було помито, почищено. Хата із саману, але добротно зроблена, були наріжні камені (по всіх 4 кутах). Дід був дуже раціональним. Ніколи не було дурної роботи. Якщо це лопата, то вона нагострена, якщо це ручка до лопати, то вона скельцем вишліфувана, гладенька. Держаки до лопат робилися за зростом. Коли підростав, держак робили довшим. Щоб було зручно, дід насаджував різні дерев’яні ручки.

Діда вигнали як підкуркульника з трамваю. Куди він тільки не писав… Це було безрезультатно. Він пошив дітям кожухи. Дід відчував ще з 1927 що це совєтське лайно буде виганяти з хат. Він пошив валянки собі, бабі. І можна було деякі речі з собою брати. То все брехня, що виганяли в дві години ночі без нічого. Час на збори давали. Але одні збиралися, а інші думали – та ладно, там дадуть.

Нікому нічого не давали. Дід брав із собою інструменти. Кожухи в них забрали, бо це вже було як велика розкіш. Але дід з ряден пошив сіряки. Інструменти взяв. Навіть, у вагоні дірку зробив, щоб ссати було куди. Він узяв пляшки з водою. Бо це Яків Тарасович. Він сім’ю зібрав. Носили торби через плечі. А всі носили торби за плечима.  Отак мішок перев’язували зліва направо і носили. І так перекладали з лівого плеча на праве, щоб не вкрали.

Їх вивезли в смердючий Красноканськ. Там висадили десь у травні і поставили на лісоповал. У діда були деякі інструменти і чим їх заточувати теж.

Треба було напиляти 4 кубометри дерева за день – така була норма. Це за вагою 4 тонни. І його ж треба було не лише напиляти, а й привезти. Там не було ні коней, нічого.

Синів, яким було трохи не по 18 років, забрали з батьком. Старший Іван міг лишитися вдома. Але він боявся бути сам, поїхав на Сибір і залишився живим, від голоду не помер.

Там теж їсти давали дуже мало. Але дід узяв туди насіння ярого ячменю й вівса. (Батько після того вівсяну кашу до смерті не їв.) І вони на південних схилах садили овес. Підпалювали все те, що там залишилося, перекопували попіл і лише тоді сіяли. І тим вівсом годувалися.  Били його, товкли в ступі, толокном називалося. Дід зробив ступи. Варили той овес, завдяки чому залишилися живими.

Він казав ,що хтось і крав той овес, бо різні люди були. Було дуже багато москалів, але каже, щось і нам лишалось. Бо там чергували, були огороди, вирощували й картоплю.

Як згадував дід, у 1939 році його викликають і кажуть: «Вам пора додому. Ви вже робочий. Ви відпрацювали. 10 років пройшло. Пишіть заяву, ми Вас направимо робочим…»

Вони взяли заяву. А тоді тільки ввели трудові книжки, і дід попрохав, щоб йому в трудову записали. І там паспорти були, бо Краснокамськ був робочим поселенням. Їм усім виписали паспорти – бабі, дідові, дітям. Дали трудові книжки, і саме головне – профспілкові квитки. І дід з профспілковим квитком з’їздив додому.

І в 1939 році дід приїздить на Харківщину, а тут – бардак. Від голоду все село вимерло. Їхати в село не було сенсу. Прадід помер, прабаба померла, повмирали всі його брати, сестри… Він прийшов – нікого ніде не має. На місці села – одні чагарники та бур’ян.  

Дід повернувся у трамвайне депо. А там уже розстріляли головного начальника трамваїв, головного інженера, парторга трамваїв – у 1937-1939 рр. вистріляли всіх. Дід не сказав, що він там раніше працював, бо бачив, що там були абсолютно нові люди, які псують трамваї і не мають жодної поваги до техніки.

Тоді дід забрав дружину й дітей і вже в 1940-му році всі мешкали на Харківщині. У Мерефі їм дали шматок косогору. На цих шести сотках вони мали будувати хату.

Розкажіть, будь-ласка, про те, як жили звичайні люди напередодні Другої світової війни?

– Хату довелося робити терасами. Дідові виписали старі шпали. Привозили їх робочими потягами. Дід ночами працював. Тоді трамваї возили на авіаційний завод фанеру. Винищувачі тоді робили з фанери, і готові винищувачі з Чеботарської вулиці забирали, і їздили через спуск Пасіонарії. Там часто були аварії і трамваї ламалися. А дід обережно виїздив через Пушкінську прямував на Лісопарк. І за ніч він мав перевезти 4 вагони фанери. І за кожен вагон давали по 10 рублів. Отримував 40 рублів за ніч. Усіх своїх синів влаштував кондукторами на вантажні трамваї і працювали лише вночі. Вони швидко навчилися працювати вагоновожатими. Але когось взяли, а когось ні. Мого батька лише електриком узяли. Вчився на електрика.

А тоді почали всіх забирати до війська. А дід каже: «Та тут тільки закінчилася фінська війна. Перестріляли стільки людей, що жах, а тут…»

Західну Україну прісоєдєнілі, країни Балтії теж, у Румунії позабирали все… Дід уже знав що з німцями будуть воювати.

Мій дід Яків Тарасович казав своїм синам: «Учіться». Мій батько, ще там, на півночі, 7 класів пробейкав. Вчителів там майже не було. Від розстрілів майже нікого не залишилося.

«Широка страна моя родная…» – черевиків нема, по три години в черзі за хлібом стояли… Йшло абсолютне оболванювання і брехня – «от ми трудящим допомагаємо…»

У 1941 році мій батько у складі армії потрапив до Естонії. Він перший раз в житті побачив шоколадні цукерки. Дядько, який дожив до 19 років, шоколадних цукерок в очі не бачив і не знав що це таке. Він жодного разу в житті не бачив жінок у штанях, він не бачив жінок у капелюхах.

Степінь злиднів була така, що батько за щастя мав одні штани, і вони думали як і де з бабою посіяти коноплі, щоб вимочити коноплі, щоб баба їм з конопель щось нашила. В магазинах нічого не було. Гроші майже нічого не значили. Карточок не було. Кругом були черги. Баба стояла в чергах.

Дід вночі працював вагоновожатим. Зранку кудись забігав і намагався випросити літру якогось керосину… Були абсолютні злидні. Побудували так звану хату зі старих шпал. Дід мій зробив піч. І от вони там вдесятьох – шість синів, дід. Баба і ще якісь родичі. Другу половину хати до 1941 року доробили. Але там ще плити не склали. Стекла брали зі старих  трамваїв. Ні з чого було зробити підлогу. Була долівка.

«Широка страна моя родная» – це шість працюючих мужиків не могли дощок купити. Ледве-ледве зі старих трамваїв двері познімали. Дід ходив там кланявся… І це торохтіли про свободу.

Напевне, Друга світова війна не оминула й Вашої родини. Що Ви пам’ятаєте зі спогадів своїх рідних про цей час?

– На жаль, була така система, що нормально жити було неможливо. Мій дід все життя прожив впроголодь, баба – впроголодь, діти – впроголодь. Я ще застав ці 1950-1960-ті роки, коли моя баба за чотирьох убитих синів отримала 2 рублі 85 копійок. А буханка хліба коштувала 13 коп – біла, 14 – чорна.

Документи були тільки на вбитого Данила, решта – вважалися зниклими безвісти. Це для того й не реєстрували ордени, тощо, щоб потім не виплачувати компенсації. СССР жодних соціальних зобов’язань не несла. Люди були просто баластом. Контрацептивів тоді не знали, народжували в межах фізіології. Але уже з 1920 років ввели безкоштовні аборти. Таким чином намагалися регулювати чисельність населення в містах. Але це ж був гріх великий. І статевим життям із жінкою не жили коли був піст. Тому діти одночасно народжувалися і дуже багато.

Данила вбило 22 червня 1941 року в Раві Руській. Івана вбили може десь у липні під Києвом. Павло загинув у концтаборі в Полтаві. Вони працювали на заводі ім. Малишева.

То абсолютна брехня, що ми не готувалися до війни. Бо всі 6 синів – усі попали в військо. На січень 1941 року майже всіх чоловіків з нашої родини було забрано до війська.

21 червня 1941 року батько закінчив училище. Сашка і Павла забирали слюсарями на військовий завод ім. Малишева. А на Малишева – це все одно, що в армію. Вони там місяць чи два працювали лекальниками. Потім їх забрали до кулеметників, на ремонт зброї. Северин потрапив в оточення і в 1941 році загинув. Це Гадяцький район, це там де нині курган слави розгромленої армії. І мій дядько там лежить. Їх там півтори тисячі перекосили. Оце Шумейкове урочище. 665 тисяч полонених. Це найбільше в світі за всю історію воїн. Це «юго-западний» фронт – кордон між Лохвицьким і Гадяцьким районом Полтавської області.

Дякую Вам за щиру розмову.