Віталій Євстратов про двомовність та освіту в Україні
Я – освітянин. Багато років працюю у вищому технічному навчальному закладі і добре знаю, що у будь-якому цивілізованому суспільстві інвестиції грошей в освіту – найефективніші вкладення. Але в Україні усе, на жаль, зовсім по-іншому. У бюджеті на освіту передбачені копійки. Через те страждають початкові, середні і вищі навчальні заклади. В результаті страждає уся українська громада. Чи можна зараз щось зробити, щоб покращити рівень підготовки наших випускників? В сучасних умовах – ні, бо коли державою та освітою керують «проффесори», то втрачаються стимули до навчання, а освіта поступово деградує. Але я оптиміст, а тому вважаю, що урядовцям вже час схаменутись і почати хоч щось робити, щоб підняти нашу освіту до того рівня, який ми, на превеликий жаль, втратили. Після такого вступу я готов відповісти на ваші запитання.
Нещодавно редакція газети «Слово просвіти» запросила до дискусії з приводу проблем освіти. Яку участь Ви прийняли в цій дискусії?
–Я написав допис, але його не надрукували, бо я піднімав гострі питання, а це декому не сподобалось. Мені здається, що Уряд, Міносвіти та наша політична «еліта» не зовсім розуміють глибини проблем освіти і хочуть обмежитись лише «дальнейшим повышением уровня образования» в совковому стилі.
Цілком зрозуміло, що одноосібно визначити навіть основні проблеми освіти не здатен ніхто. Але 50-річний досвід викладацької роботи у вищому навчальному закладі дає мені підставу визначити деякі з основних проблем освіти.
Сьогодні важливими є два питання: про стимули та піар спеціальностей. Що б ви сказали про це?
– Минулого року на засіданні Методичної ради нашого університету завідувач кафедри проф. NN згадав, як наші професори навчали студентів у 20…30 роки. Вони практично не ставили незадовільних оцінок, хоча студенти приходили навчатись від сохи, від верстату, від бетонозмішувача, не маючи відповідної бази. Після засідання я запитав проф. NN: «А хіба зараз є такий потяг молоді до навчання, який був у ті часи, про які ти згадував?»
Чому ж відбулося так, що зараз молодь не дуже прагне отримувати знання, що сьогодні наш ректор майже на кожній нараді шпетить деканів і завідувачів кафедрами з приводу величезної кількості двійок? Бо зараз панує психологія утриманців: «Нас навчать на виробництві!» Згадую свої студентські роки. Разом зі мною навчались солідні парубки, які пройшли через жахи війни, не раз дивились в очі смерті, бачили, що знання та вміння зберігають і покращують життя. Майже в усіх моїх однокашників був величезний потяг до освіти, бо, по-перше, це було престижно, це передбачало цікаву творчу роботу, а по-друге, освіта забезпечувала цілком пристойну (по тих часах!) заробітну платню. Зараз же, навіть інженери з червоними дипломами отримують на державних підприємствах платню, меншу за платню прибиральниці в банку. Крім того, сучасна школа не навчила дитину відчувати радість пізнання. Через це сьогодні діти не мають дуже потужних стимулів до ретельного навчання.
А про піар спеціальностей вже написано багато. Ми випустили стільки правників, стільки менеджерів, стільки економістів, що вони вже не можуть знайти собі роботи. Зараз потрібні інженери, але діти під тиском батьків все ще йдуть навчатись за контрактом на юридичні та економічні спеціальності, хоча на інженерних спеціальностях вони могли би навчатись на бюджеті, не сплачуючи шалених грошей за науку.
Сьогодні Міносвіти приділяє багато уваги змісту освіти. А як ви оцінюєте зміст сьогоднішньої освіти?
– Сьогодні Міносвіти не може чітко визначити, що ж саме повинна молода людина знати і вміти, щоб отримати атестат зрілості, диплом бакалавра або магістра. Я упевнений, що саме зараз треба не копирсатись у дрібницях, а вирішувати кардинальні проблеми освіти. Треба провести широку нараду освітян і керівників підприємств, щоб вирішити питання про наступність та «Стандарт освіти», тобто про те, ЩО саме має знати і вміти молода людина після кожного етапу навчання. «Стандарт освіти» треба визначити як державний закон у такому, приблизно, вигляді.
До змісту освіти необхідно закласти вимоги про мінімальну складову (так зване «ядро знань»). Твердо знати все, що вивчається у навчальних закладах практично неможливо. Але для кожного етапу навчання треба визначити «ядро знань». Це той мінімум знань, який зобов’язаний твердо засвоїти учень або студент, щоб одержати задовільну оцінку (тобто, бути здатним засвоїти наступні знання) або професійно виконувати свої обов’язки після певного етапу навчання. «Ядро знань» має складатись з таких розділів: 1) основні терміни та їхні визначення; 2) основні факти з тієї чи іншої науки; 3) основні закони природи та науки; 4) основні одиниці, які зустрічаються в даній науці, та способи їхнього вимірювання; 5) математичні моделі процесів та явищ даної науки; 6) основні вміння.
«Ядро знань» кожної дисципліни має бути однаковим для усіх шкіл та вищих навчальних закладів і затверджене Міносвіти як СТО (стандарт освіти) для кожного етапу навчання. Саме «ядро знань» має стати основою для незалежного зовнішнього оцінювання. Усе, що виходить за межі «ядра знань», має утворювати освіту за бажанням учнів (та студентів).
Треба зауважити, що науки створювались на протязі багатьох століть (і продовжують розвиватись зараз). Тому не можна переобтяжувати як шкільні, так і університетські курси усім тим, що створено людством. Але не можна вдаватись і у протилежні крайнощі: основи наук випускник школи зобов’язаний знати твердо в об’ємі стандарту освіти.
Школа отримує соціальне замовлення від суспільства у дуже загальному виді: «навчити дітей, щоб вони були здатні продуктивно працювати», «підготувати активного будівника соціалізму» тощо. Сьогодні це соціальне замовлення формулюється ще більш невизначено. Вважаю, що соціальне замовлення від суспільства є дуже важливим питанням, бо його формулювання визначає зміст освіти.
Залежно від замовлення суспільства та виду школи (математична, гуманітарна тощо), залежно від спеціальності у вищому навчальному закладі, треба визначити, що є найго-ловнішим для успішного задоволення потреб суспільства, тобто визначити основні предмети в школі та основні профілюючі дисципліни у виші, що є найголовнішим для успішного задоволення потреб особистості. Тільки після цього можна визначити відповідний об’єм знань з математики, механіки, опору матеріалів, деталей машин тощо (я – механік і не хочу втручатись у гуманітарні дисципліни!). Тут треба пильно стежити за тим, щоб не вводити зайвих вимог до учня. Треба згадати видатного вченого О.М.Крилова, який з цього приводу зауважував: «Від того, що верхня палуба корабля накривається дерев’яною підлогою, неможна ж вимагати вивчення ботаніки, або від того, що в кают-компанії фотелі оббиті шкірою, неможна вимагати вивчення зоології».
Сучасна наука настільки розширилась і тісно увійшла до нашого побуту, що успішно охопити її повністю практично неможливо. Тому (хочемо ми цього чи ні!) нам треба старшу школу робити профільною, тобто повну середню школу треба диференціювати за певними напрямками, наприклад, математичні, технічні, економічні, гуманітарні та інші школи. При цьому треба звернути належну увагу на графічну мову, без знання якої неможливо підготувати професійного інженера будь-якого профілю.
Читаючи об’яви про вакансії на виробництві, ми завжди стикаємось із вимогою: «Практичний досвід обов’язковий». Навіть у важкі повоєнні роки студенти вишів проходили виробничу практику після кожного року навчання. Тому вони мали можливість набути певного виробничого досвіду. Зараз студенти майже не мають практичної підготовки, бо кількість практик скоротилась до двох, та й зміст практик суттєво змінився, бо і технологічні процеси, і економічні показники стали недоступними (секрет фірми). Тому треба добре подумати про практичну підготовку майбутніх спеціалістів. Підприємства, які в першу чергу зацікавлені у практичній підготовці студентів, самі зробили усе, щоб цю підготовку звести на нівець. Таке положення треба негайно виправляти! С.Л.Тігіпко намагається якось заохотити керівників виробництва, але поки з цього не виходить нічого.
Що Ви вважаєте за потрібне вивчати у школі та виші, щоб потім успішно працювати?
– Сьогодні старі знання дуже швидко старіють, а нові дуже швидко народжуються. Тому, щоб залишатись фахівцем, людині треба все життя навчатись новому. Щоб сучасний школяр міг успішно навчатись у школі та виші, а потім плідно працювати на виробництві, треба допомогти йому навчити-СЯ сучасним методам ефективного навчання. Тут доречно згадати одну притчу. Якось у лісі гуляв філософ. Він почув, як хтось рубає дерево. Підійшов до дроворуба і побачив, що той тюкає по дереву, але з-під сокири летять лише малесенькі трісочки. Він дивився-дивився, а тоді спитав дроворуба: «Чи не могли б ви перерватися і нагострити свою сокиру: тоді було б значно легше рубати». На це дроворуб відповів: «Ні, я не можу зупинитись, я мушу рубати!» Ось такі «дроворуби» закінчують у нас середню школу, але не вміють використати свої можливості через те, що їх не навчили сучасним методам розумової праці.
Я впевнений у тому, що школа зобов’язана допомогти своєму учневі «нагострити сокиру», тобто навчити-СЯ ефективним способам навчання: із повагою ставитись до слова (вміти правильно писати й вимовляти слова, швидко читати: не менш, ніж 400 слів на хвилину із рівнем засвоєння прочитаного не меншим за 70%), мати навички ведення власних особистих тримовних тлумачних словників (ОТТС, про які мова піде пізніше), безпомилково робити обчислення із необхідною точністю, твердо знати основні закони науки, розуміти штучні мови (графічну та математичну) та вміти робити переклад з однієї мови на іншу, мати навички будувати хоча б простіші моделі (математичні або графічні) життєвих ситуацій, мати уявлення про основні чинники, які впливають на довгострокову пам'ять, знати про підступність свіжої пам’яті, вміти класифікувати будь-які об’єкти, мати навички перекладу вербальних текстів на графічну та математичну мови, свідомо формувати круг знань особистості, впевнено класифікувати та визначати різні види знань, усвідомити вплив різних чинників на продуктивність розумової праці.
Як згадував видатний вчений О.М.Крилов, у Ecole Navale (Франция) оцінювання письмових робіт з математики здійснювалась, по-перше, викладачем французької мови, щоб студенти володіли мовою та впевнено послуговувались нею в усіх дисциплінах, а, по-друге, викладачем з математики, який оцінював роботу по суті. На жаль, у наших школах та вишах досконалому володінню як вербальними, так і штучними мовами уваги приділяють явно недостатньо.
В усьому світі освіта побудована так, що більша частина знань здобувається в процесі самостійної роботи. Але ж як дитина може самостійно працювати, якщо вона у виші читає із швидкістю 100…150 слів на хвилину та ще й не може усвідомити того, що прочитала, не здатна викласти прочитане своїми словами. В Європі це вважають за функціональну неписьменність.
Ви неодноразово згадували про те, що студенти погано знають мови, поволі читають. А якими мовами треба навчатись у школі та виші?
– Людство створило багато різноманітних мов. Є природні (вербальні) мови, якими спілкуються люди у різних державах. Є штучні мови, яки зрозумілі в усьому світі (математична, графічна, музична, піктографічна тощо). Тут варто зазначити, що до ХVIII століття уся світова наука послуговувалася лише латиною. Наприклад, Ейлер, Ньютон, Гаус, Якобі, Ломоносов писали свої твори лише латиною. Але з часом наука повністю переключилась на національні мови.
Багато років поспіль на першому курсі я проводжу тести, з яких визначаю рівень знань з української, російської, англійської мов, з яких довідуюсь про знання штучних мов (зокрема, графічної та математичної). Перевірка цих тестів наводить на сумні думки: майже усі студенти першого курсу (які успішно пройшли незалежне зовнішнє тестування!) не знають ані абеток (української та англійської особливо), ані графічної мови (яка є найпоширенішою в світі штучною мовою), ані математичної (яка є основою створення математичних моделей, що описують наше життя, усі технічні системи).
Я ніяк не можу второпати, чим думали чиновники Міносвіти, коли виключали з шкільних програм графічну мову. Вважаю, що це є злочин, який свідчить про повне нехтування не тільки інженерної освіти, але й значне збіднення шкільної освіти. Вимагаю негайно ввести до сучасної шкільної освіти основи графічної мови у вигляді креслення!
Коли я запитую, чи студенти можуть розмовляти португальською чи китайською мовами, вони кажуть: «Ні», бо не знають жодного слова цими мовами. В той же час першокурсники (які в школі отримали атестат зрілості!) не знають, що означають слова: конформізм, демократія, націоналізм, сталь, чавун, бензин, пара, телеграма, лист, підручник, учитель тощо. Тому й відповідають: «Пара – це коли кипить вода ?!», «Підручник – це книжка, яку читають у школі ?!». А тлумачення таких слів, як фашизм, нацизм, соціалізм, комунізм, сталінізм, Соловки, Сандормох та багато інших наводять так, що аж волосся стає дибом.
За час своєї викладацької діяльності у виші я пересвідчився в тому, що неуспішність студента починається в школі, коли закладається повага до слова. Студент звик користуватись словом, не усвідомлюючи його змісту. Ганебніше за все те, що молода людина (школяр, студент) користується поширеними словами, зміст яких усвідомлює лише на інтуїтивному рівні. Вважаю, що це не тільки провина молоді, але і її біда. Хто розтлумачив людині, що таке алгоритм складання чисел, побудова геометричної фігури, розв’язування задач, конформізм, соціалізм з людським обличчям тощо??
Щоб студент вже з першого курсу знав зміст слів і свідомо їх вживав, я запровадив на кафедрі так звані ОТТС – Особисті Тримовні Тлумачні Словники, які вимагаю вести кожного студента. В технічному навчальному закладі це виглядає дещо дивно, а тому досить багато студентів пручаються, виконують мою вимогу суто формально. Але я суворо вимагаю, щоб на першій сторінці ОТТС були записані абетка, азбука та alphabet, щоб ці ази були твердо вивчені і щоб вони слугували студентові як взірець стандартного написання літер у словах. Ця вимога виникла з суто прагматичної необхідності, бо прочитати деякі тести я був неспроможний, а вимога твердо знати абетку виникла з того, що один з моїх дипломників майже 7 хвилин шукав у орфографічному словнику, як правильно написати слово «електрифікація» (бо не знав, що літера «е» в українській абетці йде після літери «д», а не після «ы», як у азбуці).
Як правило, є тісна кореляція між тим, як студент ставиться до ОТТС, та його успішністю, незалежно від набутих у школі знань. Багато хто з них ретельно веде ОТТС і може дати визначення будь-якого поняття, користуючись схемою, яку вони запозичили з мого навчального посібника. Ця схема дуже проста. Вона включає чотири елементи, що зв’язані двома логічними операціями.
Тут ЛО-1 – перша логічна операція – узагальнення. Вона полягає в тому, що формується множина, в якій поняття, що визначається, є елементом цієї множини. Наприклад, якщо треба визначити таке поняття, як ГОДИННИК, то до цієї множини можна включити масштабну лінійку, транспортир, вольтметр, спідометр тощо. Ця множина має назву ВИМІРЮВАЛЬНІ ПРИЛАДИ. Отже, перша частина визначення вже є: ГОДИННИК – це такий вимірювальний прилад…
Далі треба виконати другу логічну операцію – конкретизацію, тобто треба встановити, чим же поняття, що визначається (ГОДИННИК), відрізняється від інших елементів множини, до якої ми його включили. Так формується друга частина визначення поняття. ГОДИННИК це такий вимірювальний прилад… [далі описується функція], який призначений для визначення часу (а не довжини, як лінійка; а не кутів, як транспортир; а не напруги, як вольтметр; а не швидкості, як спідометр) [а вже потім описується структура] та складається з механізму відліку часу, пристосування для його показування (цифрове табло або стрілки з циферблатом) і корпусу, в якому ці елементі об’єднані.
В деяких випадках поняття, що визначається, може не мати або функції, або структури. Наприклад, ТРИКУТНИК – це геометрична фігура, яка утворена трьома відрізками прямих, що взаємно перетинаються у вершинах (тут у визначенні відсутня функція). У деяких технічних системах може бути визначена лише функція, але не визначена структура (точніше, структури можуть бути суттєво різні: наприклад, двигун може бути елементом певної технічної системи, він має функцію – щось рухати, але може мати різні структури – електричний, гідравлічний, паровий тощо).
Вважаю, що школа обов’язково повинна дати учневі уявлення про круги знань та способи їхнього ефективного формування. Зараз круги знань кожен учень формує несвідомо, а тому користується ним зовсім неефективно.
Сьогодні школярі тільки на інтуїтивному рівні знають про те, що у світі існує дві суттєво різні системи знань. Перша – це знання типу А = А, наприклад, число π дорівнює 3,142. Це факти. Друга система знань – це правила, тобто знання типу: якщо А, то Б, наприклад, якщо з’їсти бліду поганку, то можна вмерти. Ці знання є основою для роботи генератора рішення задач, тобто своєрідної програми діяльності мозку, яка дозволяє нам успішно розв’язувати будь-які побутові, навчальні або виробничі задачі. Про це випускники ані середніх шкіл, ані ліцеїв чи технікумів, також не знають. Учні не знають, як ефективно формувати круги знань особистості, щоб накопичені знання можна було швидко видобути з пам’яті та успішно використати. Учні не знають про білі плями та твердо засвоєні знання.
Особливо важливим є питання про комп’ютерну грамотність. Зараз поширеною точкою зору є така: варто поставити у школі по одному персональному комп’ютеру на 20 учнів, і комп’ютерна грамотність буде забезпечена. Це хибна точка зору, бо грамотність школярів буде забезпечена лише тоді, коли усі (підкреслюю: усі!) вчителі оволодіють комп’ютером і стануть використовувати сучасні інформаційні технології у навчанні! І зовсім прикро, коли у пресі зустрічаєшся із такими шедеврами: «К началу учебного года мы получим (?) для десятиклассников электронные варианты учебников. Это даст возможность учителям спокойно (?!) работать с ребятами… Старшеклассники таким образом научатся работать с информацией и составлять конспекты (?!)». Тут у кожному слові, м’яко кажучи, нещирість.
По-перше, важко уявити, що електронні варіанти підручників дадуть можливість спокійно працювати учителям (які ще самі не вміють користуватись електронікою!) з учнями.
По-друге. Щоб навчитись складати конспекти (саме складати конспекти, а не стенографувати лекцію!) треба, щоб учень наполегливо працював під керівництвом досвідченого учителя (викладача) півтора-два роки. Ніякі комп’ютери тут ні до чого! На нашій кафедрі представлені студенти з усіх регіонів України. Але жодна школа не навчила своїх учнів складати конспекти (саме складати, а не стенографувати). Це пов’язано з тим, що для складання конспектів треба добре володіти вмінням визначати так звані «ключові слова», класифікувати тексти, а також вміти згортати та розгортати інформацію, перекладати її з однієї мови, наприклад, вербальної, на графічну чи математичну.
По-третє, по-четверте і далі читач легко побачить сам.
Чи Ви зумисно уникаєте відповіді на те, якою ж саме мовою треба навчати школярів та студентів? Хіба Ви не знаєте, що зараз до Верховної Ради подано закон про двомовність?
– Я багато грошей витрачаю на те, щоб знайомитись із vox populi: передплачую та купую багато газет і журналів. Тому добре знаю про настрої людей та намагання деяких депутатів вкотре підняти на щит мовне питання. За батьком я етнічний росіянин, але за своєю свідомістю я патріот України, тобто «український буржуазний націоналіст», як мене характеризують деякі мої сучасники. Щоб відповісти на Ваше запитання, я пошлюсь на державу, яку багато хто бере за приклад багатомовності. Швейцарія має чотири (!) дер-жавних мови. Але Швейцарія не унітарна (як Україна), а федеративна держава. Вона складається з 26 кантонів (по-нашому, областей). Один з них (Швіц) дав назву державі. Але… Північна частина, яка межує з Німеччиною, розмовляє виключно німецькою, західна, яка межує з Францією, – виключно французькою, південна, яка межує з Італією, – виключно італійською, східна частина розмовляє старовинною ретороманською мовою. Але… коли ви переїхали, наприклад, з франкомовного кантону до німецькомовного, то… ви не отримаєте жодної роботи, якщо ви не знаєте німецької мови… ваші діти зможуть навчатись безкош-товно тільки у німецькомовній школі. Навчатись у франкомовній школі діти можуть, але тільки за батьківські (і зовсім немалі!) грошики. Щоб бути успішним у Швейцарії, треба знати усі чотири державних мови, а також мову Інтернету – англійську. Ви таке бажаєте нашим громадянам? Нарешті, в кожній (навіть приватній) компанії має бути директор-швейцарець.
Позаминулого року в журналі «Кореспондент» (№37, 01.09.2010) я знайшов дуже переконливу статтю Вахтанга Кіпиани «Язык до Путина доведет». Вона настільки красно-мовна, що я її частково процитую мовою оригінала: «Зарегистрированный в Верховной Раде законопроект Ефремова–Гриневецкого–Симоненко можно без преувеличения назвать глубинной бомбой… Шулерство регионалов налицо. Обещали избирателям медовый пряник под соусом «улучшения жизни уже сегодня». А заработали лишь на сухарики с фальшивым вкусом. Успехов, которыми можно было бы похвастать, увы, нет. И политтехнологам ничего другого не осталось, как опять вытащить крапленую языковую карту. Безотказная вещь, знаете ли, при ловле лохов.
Располагая огромным ресурсом доверия, Ющенко обязан был инициировать нормальную, без обвинений и истерик, общественную дискуссию о будущем русского языка в Украине… Таким прогнозированием, конструированием будущего должны заниматься структуры вроде Национального института стратегических исследований или, прости господи, Совета национальной безопасности и обороны. Увы, не приходилось встречать наработки уважаемых институций в данной сфере, черновиков программ и законопроектов, кроме откровенно провокационных – наподобие внесенного в Раду и имеющего все шансы быть проголосованным…
А ведь в случае принятия закона украинский язык ждет смерть, катастрофа. Полстраны получит право не учить, не знать, игнорировать. А дальше людям объяснят, что и языка-то такого нет. И 50-миллионного народа нет – это выдумка австрийского генштаба и профессора Грушевского. Надежды, что власть с оппозицией смогут договориться о правилах игры на языковом поле, никаких. Нет оснований верить в чудо. Компромисса никто не искал, не было никаких контактов, научных симпозиумов, рабочих встреч, согласи-тельных комиссий. И поэтому слово не за политиками, а за нами.
Сказать нет закону Ефремова и др. должны русские и русскоязычные граждане Украины. В первую очередь. Понятно, что скажет Галичина, Волынь и Буковина. А что скажут учителя, ученые, деятели культуры Днепропетровска, Харькова, Одессы? Это якобы в их интересах власти готовы затоптать ростки всего украинского.
Процесс пошел: уже стало меньше украинской музыки в эфире, завтра школьникам раздадут учебники с «Великой Отечественной», послезавтра по-русски заговорят герои западных кинолент.
Можно бесконечно фантазировать, к чему приведут усилия министра Табачника и заслуженного юриста Колесниченко. После двух государственных языков они возьмутся за бандеровский флаг, заменят трезубец имперским орлом – есть повод для гордости: одна голова точно будет наша. Потом придет очередь неправильного, с точки зрения ценителя прекрасного Шуфрича, гимна. Дальше – больше, все зависит только от фантазии. Перейдем на московское время. Объединим футбольные чемпионаты. Создадим совместное предпри-ятие с Газпромом. Признàем Абхазию. Откажемся от гривни в пользу рубля. Подарим остров Тузлу: нас не убудет, а России надо. В 2012 примем участие в выборах президента Владимира Путина. Патриарх Кирилл благословит, русским языком вам говорю».
Що додати до цього? Після інавгурації В.Путін видав 11 указів. Згідно з одним з них громадянство Росії надаватимуть лише тим особам, хто здасть іспит з російської мови, історії Росії та конституційних прав. Коштує все це усього 5 тис. рублів. Так само вже давно вчиняють у Франції, США та багатьох інших державах.
В Німеччині 7 млн. емігрантів, з них більш як 4 млн. турків. Але тут ніхто навіть не натякає на те, щоб запровадити другу державну мову. У Бундестагу та в уряді Німеччини розмовляють виключно німецькою. А в Україні, незважаючи на те, що українська мова є державною, багато народних депутатів Верховної ради та урядовців послуговуються російською і роблять це не тому, що не знають державної, а просто відкрито демонструють зневагу до неї та народу, який представляють. Такого немає ніде в світі!
В усіх країнах мови національних меншин перебувають під захистом. А в Україні захисту потребує сама українська мова. В Росії всі представники національних меншин, зокрема й українці, які там проживають, зобов’язані знати й користуватися державною російською мовою. А в Україні росіянам, які мешкають на її території, не тільки не обов’язково знати українську, а навпаки, самі українці повинні вивчати російську мову, аби мати можливість спілкуватись з «рускоязычними»… Така політика не об’єднує, а роз’єднує країну.
У російськомовній харківській газеті «ГРАНИ» (число 52, 25-31.12.1998 р. та число 1, 01-08.01.1999 р.) надрукована моя стаття «Мост вдоль реки», в якій є такі рядки: «Когда я пишу эти строки, мне хочется стать перед моими украинскими соотечественниками на колени и сказать: люди добрые, простите, пожалуйста, меня и моих русских соотечест-венников за все те страдания, что вам пришлось перенести... Думаю, что всем нам, русским, нужно публично покаяться и, коль скоро мы живем в одном украинском государстве, сделать все, чтобы найти взаимопонимание и начать, наконец, строить мост межнациональных отно-шений не вдоль реки, а поперек, чтобы соединить оба берега воєдино». Але ці мої слова не впали на ґрунт, який у ті часи ще не був сприятливий для цього. За закликами наших провідних «двомовців» піднявся ґвалт: без російської культури – кінець світу! Але тут була явна підміна понять: українізація зовсім не означає «замість». Ситуація яка зараз склалась (точніше, її склали русифікатори, які за роки радянської влади будь-що хотіли знищити українську мову!) тобто, коли російську мову знають практично усі, українізація, навпаки, дозволить розширити можливості спілкування з культурним надбанням. Узяти, наприклад, пісенний марафон, що організований у квітні 2012 року М. Поплавським. Це рекорд Гінеса. Це визнане усім світом свідчення високої пісенної культури української нації. Жоден народ не має такої кількості і якості народних пісень, як Україна. Тому не треба проявляти такого імперського мислення: без російської культури – кінець світу. В Росії практично не знайомі ані з українською мовою, ані з українською культурою. Проте життя йде. Не вмирає без російської культури ні Британія, ні Німеччина, ні Швеція. Сьогодні усі мають невичерпні бази знань – культури усіх держав світу! Це забезпечує Internet.
Сьогодні, нарешті, почав вивчати українську мову наш Прем’єер-міністр М.Азаров. До народу звертається українською мовою Н.Королевська. Це знакові події! Проте керівництво Харкова, колишньої першої столиці України, все ще вважає українську мову меншовартою і послуговується лише російською. Ця психологія меншовартості (не тільки мови, але й українського народу в цілому!) втокмачувалась у наші голови на протязі 70 років панування більшовиків. Коли у 1999 році я написав статтю «Мост вдоль реки» то NN – один з шанованих мною керівників ХТЗ, який уболівав за справи підготовки молодих кадрів – написав: «Из 12 млн. русских, живущих в Украине, ... 6 млн. соединены семейными узами с украинцами. В каждой такой русской (!?) семье [состоящей из русского и украинки или наоборот!] в среднем 2 ребенка. Таким образом, в единстве с русским языком ... живет не 12 млн., а 12+6+12=30 млн. людей». Вам зрозуміла така арифметика? 6 млн. етнічних українців або українок, 12 млн. їхніх дітей та 12 млн. росіян, які проживають в Україні та є її громадянами живуть у єдності з російською мовою!!! Хіба така арифметика не є яскравим доказом того, що свідомість наших сучасників, які є ГРОМАДЯНАМИ УКРАЇНИ, є свідомістю імперською. Я зовсім не хочу звинуватити NN у російському шовінізмі. Зізнаюсь, що років 20 тому я вважав приблизно так само. Я пройшов дуже важкий шлях сумнівів, поки не сприйняв розумом і серцем необхідність покаяння, поки не прийшов до усвідомлення важливості і плідності патріотизму та українського націоналізму, який в колишньому СРСР називали «буржуазним націоналізмом», з цієї причини книжки відомих українських націоналістів вилучили з бібліотек и запроторили до спецхранів, а представників української еліти за патріотичні ідеї, книжки, спектаклі засилали до ГУЛАГу або навіть розстрілювали.
Я пояснюю студентам, що кожен громадянин України має обов’язок володіти державною мовою, а також право вивчати хоч десять інших мов.
Коли я веду мову про українізацію, мене часто питають: «А за скільки срібняків ти запродався хохлам? Чому ти борешся проти великої російської мови?» Так я ж борюся не проти, я борюся ЗА. За те, щоб ми спільними узгодженими зусиллями будували квітучу незалежну багатомовну Україну, але щоб в Україні була єдина державна мова – мова українського народу. В цьому питанні я покладаю сподівання на молодь!
Ви викладаєте спеціальні дисципліни. А яке ваше ставлення до гуманітарного циклу дисциплін, які викладають у вищих навчальних закладах?
– Життя сучасної людини настільки багатогранне, що для його опису та усвідомлення доводиться спиратись на багато дисциплін (у школі їх називають предметами). Крім того, кожне явище можна описувати різними мовами. В школі кожен учитель навчає лише своєї дисципліни, але, на жаль, не навчає долати міждисциплінарні бар’єри та на практиці (у житті!) застосовувати знання, викладені різними мовами (вербальною, математичною, графічною тощо). Через це струна гітари, маятник годинника, коливальний контур (у вигляді електричного ланцюга) та рівняння S = Ae-δtcos(ωt – φ) усвідомлюються учнем як різні об’єкти, а не як узагальнені уявлення про коливання, які з часом затухають.
Формування круга знань особистості із розвиненими міждисциплінарними зв’язками – ось важлива задача школи, яку вона, на жаль, не виконує.
Гуманітарний цикл дисциплін я вважаю надзвичайно важливим, але я уявляю його дещо іншим, ніж він зараз викладається. Зараз ми вступили в епоху глобалізації. Тому молодь повстає перед багатьма викликами. Її треба навчити протистояти цим викликам. Ось чому я вже давно вважаю за потрібне побудувати гуманітарний цикл у такому вигляді: Я (моє усвідомлення про самого себе); Я і група, де я навчаюсь або працюю; Я і суспільство; Я у глобалізованому світі.
Сьогодні суспільство приділяє багато уваги оцінюванню знань. Яке ваше ставлення до оцінювання знань абітурієнтів та студентів?
– Процентоманія в школах та вищих навчальних закладах все ще залишається із радянських часів. Знання оцінюються не по тому, наскільки твердо учень знає так зване «ядро», а по тому, чи може він хоч щось розповісти або написати. Тут є два об’єктивних чинники: по-перше, у змісти освіти «ядро знань» не визначається, а, по-друге, школяр і студент знають, що викладач не зацікавлений об’єктивно оцінити їхній рівень, а змушений поставити задовільну оцінку. Це вимога ректора, який свято виконує накази Міносвіти.
Учні вищих навчальних закладів (колишні школярі) практично не мають навичок самооцінки. Інженер має навчитись не тільки дивитись, але й бачити. Ось приклад того, як молода людина дивиться на результат, але не бачить, що вона грубо помилилась у розрахунках: один з моїх дипломників розрахував кількість витків індукційного нагрівача і отримав 7,284 ·10-14. Такий результат його аж ніяк не збентежив, хоча уявити собі 10-14 витка дуже важко. Коли я розповідаю про п’ять способів пошуку помилок, студенти дуже дивуються, бо вони мають уявлення лише про те, як перевірити правильність визначення коренів квадратного рівняння.
На жаль, і зовнішнє оцінювання відбувається не завжди об’єктивно (через ту само процентоманію, бо кожен викладач зобов’язаний зберегти контингент, а також через хабарі).
Як Ви вважаєте, чи достатні знання отримують наші студенти у вишах?
– По-перше, студенти на отримують, а здобувають свої знання. Для цього у навчальних планах передбачений значний об’єм самостійної роботи (так звана СРС). По-друге, середня і вища школа не навчає студента користуватись здобутими знаннями, а тому вони живуть як Гобсеки: мають повні скрині багатства у вигляді знань, але ними не користуються. Біда ж полягає в тому, що школа не дає навичок користуватись тими знаннями, які вона дає своїм вихованцям, щоб можливість покращення свого життя давало учневі задоволення від навчання.
Я дуже часто пишу про те, що школа не робить того, не дає сього… Це означає, що нам треба прискіпливо оцінити, що ж школа дає своїм вихованцям, з яким рівнем знань та умінь вона випускає у світ молодих людей, які будуватимуть незалежну Україну. Я дуже хочу, щоб у вищих навчальних закладах студенти усвідомлювали усе те, що вони вивчають. А головне, чого я хочу, це вміння молодих людей застосовувати свої знання для поліпшення свого життя.
Як Ви оцінюєте Болонську систему?
– Ідея Болонської системи прекрасна. Але… Хотіли як краще, а вийшло як завжди. Зараз навіть в Україні в кожному виші свої Болонські навчальні плани. Тому казати, що студент будь-якого навчального закладу може безперешкодно переходити до будь-якого іншого навчального закладу (в тому числі й закордонного), це робити дуже велику помилку. Це перша хиба Болонської системи у нашому українському виконанні. Друга хиба полягає в тому, що наша колишня система підготовки висококваліфікованих інженерних кадрів зазнала нищення. Зараз перші три роки студенти НЕ вивчають спеціальних дисциплін, НЕ виконують курсових проектів зі спеціальності, НЕ одержують необхідної практичної підготовки (бо кількість виробничих практик неймовірно скоротилась). У технічних навчальних закладах навіть фундаментальні спеціальні дисципліни значно скоротили. Підготовку вважають фундаментальною тільки тоді, коли у навчальних планах технічних навчальних закладів багато математики, фізики, гуманітарних дисциплін. Вважаю, що принципи наукових підходів до складання навчальних планів серйозно порушені.
Що б Ви хотіли сказати на завершення?
– З усього сказаного випливає висновок: зміст шкільної та вищої освіти треба докорінно переглянути. Тому сперечатись треба не про тривалість шкільного навчання (10 чи 12 років), а про те, як наповнити ці роки високоефективною аудиторною та самостійною роботою, яка б давала учневі, з одного боку, глибокі систематизовані знання та вміння ними користуватись для покращення життя, а з другого – відчуття радості пізнання.
Гаслом навчальної роботи в школі та вищому навчальному закладі має стати: допомогти учневі навчитися ефективно вчити-СЯ (тобто, допомогти навчити СЕБЕ!) і навчатись усе життя.
Перед кожним аудиторним заняттям у верхньому куточку дошки мої студенти пишуть – СЯ. На жаль, зараз з сумом відзначаю, що це – СЯ у значній мірі визначається стимулами. Коли я був у відряджені у Канаді, то там дізнався, що усі студенти сплачують своє навчання у виші. Вартість навчання досить висока. Особливо в аспірантурі. Але … По-перше, кожен з них використовує для цього або безвідсотковий кредит у банку, або певні гранти (фонди), яких у Канаді дуже багато. Крім того, освіту деяких студентів сплачують фірми, які розраховують отримати собі кваліфікованого спеціаліста. По-друге, по закінченні університету й початку роботи на підприємстві кожен з них отримує зарплатню, яка нашому випускникові вишу навіть і не снилась.
Капіталісти Європи та Америки вкладають в освіту дуже великі кошти, усвідом-люючи, що освіта – найрентабільніша галузь народного господарства. Капіталісти платять високі зарплати спеціалістам, бо ті запроваджують високі технології та високопродуктивну техніку. Крім того, вони скуповують мізки з усього світу. А ми через дуже низьку заробітну платню та недбале ставлення до інженерів та вчених кожного року втрачаємо своїх спеціалістів, які зараз масово виїздять за кордон. Тому голова Держкомітету з питань науки, інновацій та інформатизації В.Семиноженко стверджує, що кількість вчених в Україні скоротилась нижче критичного рівня. Чи наші діти подякують нам за це? Чи пробачать?
Отже, треба якнайшвидше добре підготувати та провести в Україні нараду спеціалістів із змісту освіти. Треба негайно звернути увагу на школу і вищі навчальні заклади, відповідним чином їх фінансувати і повернути повагу до шкільного учителя й викладача вищого навчального закладу, прислýхатись до них і будувати Україну, яка могла б стати взірцем у всьому.
Щиро дякую Вам за розмову.
