Олександр Денисенко: «Хотів долучитися до тієї всенародної хвилі, яка ось-ось повинна була змести комуняцьку диктатуру, ...
Олександре Івановичу, будь ласка, розкажіть трошки про себе.
- Народився, вчився, працював і одружився в Харкові. Батько рано помер, його не знаю. Мама була вчителькою. Після закінчення педінституту "разом зі мною" відробляла у селах Хмельницької області. Була комсомольською активісткою, але нас "злі бандерівці" не вбили, більше того, до останнього часу ми листувалися з її колишніми учнями і мешканцями краю. У Харкові знімали флігель, потім дали кімнату в комунальці і лише наприкінці шестидесятих отримали квартиру.
Мої освітньо-трудові віхи: Будянський дитбудинок - інтернат №4 - школи №26 і №15 - Харківський інститут механізації і електрифікації с/г - музична школа - токар - слюсар - монтажник - провідний інженер-конструктор. Зараз працюю охоронцем. Одружений вже 32 роки. Є донька і дві чудових онучки.
Участь у громадсько-політичному житті: голова облорганізації Української Республіканської партії, голова міської організації Народного Руху України і заступник голови облорганізації, голова ХОО Товариства Відродження Української нації, член "Просвіти", "Спадщини".
Пане Олександре, що змусило Вас зайнятися громадсько-політичною діяльністю?
- Ще у старших класах школи я вже почав "бурчати", бо бачив невідповідність між компропагандою і життям. У комсомол не вступав до 27-ми років і то вступив, бо жалко було комсорга Марину, яку начальство мордувало за мене як "нє охвачєнного". "Дисидент" я був домашній і з колегами у курильці.
Потім настала "пєрєстройка". На площі ледь не кожен день мітинги, виступи... Всі такі сміливі... Коли почув, як нині покійний український поет та дисидент Степан Сапеляк з трибуни крикнув: "Слава Степану Бандері!", я подумав: "Ну, це вже занадто"! Дивлюся - стоїть на майдані стіл, на ньому зошит і люди підписуються за те, щоб будівлю обкому передати чи то на дитячу лікарню, чи на щось подібне. Підійшов, взяв ручку, бачу, а там треба вказати адресу, місце роботи... Стало мені "жутковато" і я відійшов. Але, коли ще раз поглянув на худенького хлопчика з синьо-жовтим прапором біля столу, стало мені соромно і я підписався у зошиті. Потім підійшов до хлопця, що роздавав газети (ним виявився Євген Левін, нині член Харківського обласного проводу КУН), спитав, хто тут з РУХу або з Республіканської партії. Той мене познайомив з Лілією Гречаніченко, Володимиром Пасічником і Василем Мокроносом. Вступив в УРП і РУХ 8-го серпня, а через 10 днів - путч! Ну, думаю, тепер - "у дальній путь, на долгіє года". Але сприйняв це спокійно, без паніки. Отак я став "партєйним". Став, бо хотів долучитися до тієї всенародної хвилі, яка ось-ось повинна була змести комуняцьку диктатуру, зробити життя більш справедливим, а головне - відновити незалежну українську державу.
Ну і як, здійснилися Ваші мрії?
- У головному - так. Незалежна Україна є. Комуністи не при владі, але життя більшості в економічному плані стало гірше. Несправедливості побільшало.
Чому?
- Владімір Лєнін вчив, що питання №1 - це питання влади. Компартноменклатура прекрасно знала цю аксиому, а тому, швидко перефарбувавшись у демократів утрималася в своїх кріслах. Звичайно, пішла на поступки націонал-патріотичним, демократичним силам, але контрольний пакет влади, вона залишила за собою.
До того ж у бізнес, а потім і у владу хлинув крімінал. Для цього сімбіозу, Україна, люди, справедливість - були абстракцією і непотрібом. Головне - гроші. Згадайте, як за рік комуно-комсомольці утворил більше двухсот банків, трастів. Як через механізм приватизації вкрали у народу заводи, фабрики. Зараз докрадають землю. Діє, також, потужна п"ята колона. На жаль, патріотичні сили не змогли цьому завадити.
Чому, на Вашу думку, патріотичні сили не мають сьогодні тієї ваги, авторитету, як наприклад у Чехії, Польщі, країнах Балтії?
- По перше ці "сили", то були, головним чином романтики, дисиденти, щирі хлопці, але без досвіду партійної, громадської і державотворчої роботи. Друге. При Союзі у всіх організаціях були у КГБ свої люди. Було нашпіговано сексотами і "керівниками" - українські патріотичні організації. Це - не припущення: опубліковано документи з цього питання КПУ, КГБ Коли я був головою облорганізації Української Республіканської партії, членом Центрального Проводу УРП, я
спочатку не міг собі пояснити деякі, як на мене, невірні рішення, дії, навіть поведінку наших лідерів. Бракувало політичного досвіду і віра в загальноулюблених авторитетів відганяла від мене погані думки. Але, що було, те було. Було і кілька розколів партії. І саботаж конкретно моєї роботи із залучення бізнесу до партії.
І нацьковування організацій, лідерів один на одного: УРП проти РУХу, проти Демпартії, КУНу і навпаки. Виразно це проявлялося під час виборів, коли одна партія виставляла на окрузі свого кандидата проти дружньої партії/й. До речі, це відбувається по сьогоднішній день. Коли Левко Лук"яненко умовив нас з"єднатися з "Собором" А.Матвієнка (екс- першим секретарем комсомолу Української РСР), деякі республіканці плакали буквально. Відчували наші душі, що цей альянс до добра не доведе. Так воно і сталося. Спочатку знищена була республіканська частина об"єднанної партії, а потім і Почесного Голову УРП"Собор" Л.Лук"яненка "пішли". Хай пан Левко не ображається, але це йому кара за те, що не дотримав слова і поздавав своїх вірних соратників. До слова, цією "роботою" у Харкові керував відомий правозахисник А.Здоровий і відомий поет-патріот В.Шовкошитний. "Робота" - це таємне утворення незаконних, пара
лельних райорганізацій, партконференцій, виключення з партії людей, наклепи тощо. Мене могла виключити тільки Рада УРП, але заслухавши мене, Здорового, Шовкошитного, Голову КРК і ще декого, Рада цього не зробила. Левко обіцяв розібратися, але на наступній Раді партії, про яку мене навіть не повідомили - заочно виключили. Отака внутріпартійна була демократія!А пан Левко - як води у рота набрав. Після цього скотства, багато з порядних людей більше не хочуть вступати до будь-якої партії. Віри немає. Знову працювати не на справу, а на кар"єристів і провокаторів- нема бажань.
Як же Ви після цього опинилися у Народному Русі України?
- Після "помаранчевої революції" мене запросив тодішний голова облорганізації Анатолій Семенченко. У "помаранчевих" справах я участі не брав, бо бачив, хто стоїть на сцені, а багатьох з них я знав особисто і знав, хто є хто, та мене б і не допустили до участі, хоча, досвід у виборчих кампаніях я мав - був заступником виборчих облштабів Є.Марчука, БЮТу, Національного Фронту. М"яке моє серце, ще раз загорівся. Все таки зажевріла надія на поступ у державотворчості, у зміцненні демократії... Ну і Народний Рух - легендарна партія, моя по духу, по програмі, то ж вирішив ще раз "увійти у річку".
Сьогодні Україні потрібні сильні об"єднання, одні на базовій ідеології РУХу, інші - ВО "Свобода", УНА-УНСО, КУНу.
Ваш прогноз, Олександре Івановичу, на найближчу перспективу.
- Визріла конфронтаційна ситуація. З одного боку народ живе у злиднях, економіка ще ледь дихає, духовність, культура - у занепаді. Реформи С.Тигипка, М.Азарова тільки погіршують життя (пенсійна, податкова...). Розкрадання продовжується (Лісопарк), тиск на опозицію посилюється. Люди готові на рішучі дії.
Але ті, хто зараз купається у розкошах, так просто навіть частину свого-не свого багатства не віддадуть. А якщо це - бізнесмени кітайські, американські, які, наприклад, скуплять землю в Україні, то це буде означати конфронтацію з Китаєм, США... Спробуйте тоді в них щось забрати. Треба додати і тиск Росії, якій наша Незалежність, як кістка у горлі . Отже, поки ще не пізно, поки ходимо ще на своїй землі (хоча вже й не всюди) - треба вирішувати питання №1. Тобто, цю компрадорську, олігархічну, антиукраїнську владу переобрати. Думаю, що цей демократичний шанс, на сьогодні ще є.
А, тих, кого оберемо - своїх, треба брати за горло і спуску не давати: вимагати не просто виконання обіцянок, а справжньої боротьби зі всякою нечистю.
Іншого не дано. Про "інше" навіть і думати не хочеться.
Дякую за змістовну розмову!
