Сергій Василюк: «Експлуатувати визвольну боротьбу заради творчості – це б було нечесно»
Що Вас вразило, до написання останньої патріотичної пісні, яку Ви презентували у Харкові?
– По дорозі з Чернівців до Києва напередодні вшанування отамана Зеленого. Це було минулого року в Києві 25 грудня. Взагалі, я дуже радий знайомству з Романом Ковалем і з іншими істориками, які піднімають це питання. Для мене, як вже сформованого українця, визвольні змагання дуже цікаві. Приємно, що в нашому регіоні були свої лідери, свої повстанці. Стереотипи, що визвольна боротьба йшла з західної України ламаються. Тому приємно. Я от сьогодні чув, що на Слобожанщині в той час була якась своя Люботинська республіка.
Красний Кут теж вважається таким повстанським містом. Це як Холодний Яр для Центральної України.
Подейкують, що Ви написали пісню про отамана Зеленого?
– Ні-ні. Це пісня Тараса Силенка на слова Володимира Щербака. Микола Силенко – це учасник визвольних змагань. Він помер у діаспорі (у Канаді чи США). Тарас Силенко трохи обробив його вірш і зробив пісню.
В хороших стосунках з Василем Шклярем. Для мене є великим щастям, що попав в коло української еліти. Я відчуваю себе, якщо дозволите, шматочком національного відродження. Це дуже приємно.
Те що ми почали оці мистецькі вечори – це так зворушує, відчувається такий зв'язок поколінь... Ми тривалий час приділяли увагу визвольним змаганням, якимсь політикам, державникам. Скажу так, що знати більше про таку визначну людину, як Євген Чиколенко, про Миколу Лисенка, як фактичного провідника нашого відродження, братів Тобілевичив, Марка Кропивницького теж не завадить.
Ми ще в Києві започаткували мистецько-просвітницький проект «Видатні українці». До речі, теж у Спілці Письменників. Ми стільки імен підняли... Для мене було стільки відкриттів... Сьогодні пан видатний філолог Микола Зубков згадував про Палія. Він не просто був винахідником рентгенівських променів, а й видатним українським меценатом, громадським діячем ще зі студентських років. Він у Відні заснував гурток, який називався «Віденська Січ». Потім – надавав стипендії українцям Австро-Угорщини. Левко Мацієвич – це взагалі легендарна постать. Як в 60-ті роки були космонавти, так він був перший український пілот. Водночас він був співзасновником української революційної партії, член Харківського студентського гуртка. Я ще не встиг перевірити, але начебто в технічному університеті є якийсь відділ, що був названий його іменем, як великого інженера суден.
Яке враження у Вас склалося про Слобожанщину?
– Видно, що український націоналістичний рух тут не затухає, як вважається в парламенті, чи ще десь. Весь час нам доводять, що тут живуть соціалістичні люди. Це не так.
Звичайно, молодь далеко від цього відійшла. Українська культура – це інше питання. В будь-якому разі в Харкові є націоналісти. Вони цікавляться українською, культурою, українською історією. Хоча їх, можливо, менше ніж у Києві, але вони теж спраглі до цього.
Єдине про що я мрію насправді, щоби ми постійно збагачували свої знання новою інформацією, так як, наприклад, сьогодні про Юрія Шевельова». Щоби ми виходили за межі національно свідомого кола і щоб не агітували лише самих себе. Ми вже сформовані українці. Коли треба буде щось зробити для України – ми готові зробити. І ми щось робимо. Треба ще більше б людей зацікавити цим, запалити в них цей вогонь. Оце найбільше цікавий і найбільше відповідальний вид діяльності, пов'язаний з психологією, щоби правильно підійти, щоби привити цю любов. В когось воно прокидається само по собі, в когось якимись аргументами.
Чи займались Ви громадською діяльністю? Чи тягне до цього?
– Цього року став займатися більше. В січні ми заснували мистецько-просвітницький проект «Видатні українці», а зі «Свободою», ми започаткували цей проект «Слава Україні» У Харкові. Він вже відбувся в Києві. Ми вшанували Тараса Шевченка, Миколу Лисенка і Миколу Міхновського. Був такий вечір творців української традиції. У Житомирі був такий серйозний вечір, присвячений Лесі Українці, Сіворському і Виговському. Щось подібне відбулося й в Одесі.
Часто складається таке враження, що Одеса таке прифронтове місто, якщо можна так сказати, і з націоналістами там погано.
– Мені здається, що Одеса – це таке дуже колоритне місто і дуже прикро коли, минулого року там всюди були розвішані такі плакати: «Одеса – гордість Чорноморського флоту». Одеса далеко не цим може пишатися. Це прекрасне місто з прекрасною архітектурою, з якимсь таким особливим шармом. До речі, дуже цікаво, що там теж був доволі потужний рух українського національного відродження. Стара громада в Одесі була дуже потужною. Той же Олег Чиколенко долучався до неї. А що казати про Юрія та Івана Липу… Це такі політичні провідники українського націоналізму. Вони теж з Одеси, так що є чим пишатися. В Миколаєві народився Микола Аркус, теж видатний історик.
Коли Ви створюєте пісні, то, можливо, Ви помітили в яких умовах найчастіше приходить це творче натхнення? Ви більше творите в себе вдома, чи десь за кордоном, в подорожах, у потягах?
– Кожного разу по-різному. Це залежить від емоцій. Головне, щоб не втрачати той зв'язок з музою, з тими враженнями, які ти отримав. Головне, що була можливість. Навіть, якщо вона перервалась – треба продовжувати і зберегти в собі новий творчий задум. Звичайно, дуже велике щастя коли виходить пісня. Пісні пишу довго. Намагаюся вкладати в тексти і зміст, і енергетику.
Ви пишете музику і тексти, так?
– Спочатку я пишу музику, а потім текст. Тому текст мені пишеться довше. Хоча деякі пісні писалися порівняно швидко. Наприклад «Вишневий садок», «У цьому полі синьому як льон» (пісня на вірш Василя Стуса) мені було просто. Слова вже були. Козача могила, наприклад, доволі довго складав. Я взагалі не вважаю себе поетом в тому розумінні, як це там є: прокинутись вночі, в тебе якесь там видіння, і ти всліпу пишеш ті рядки. Я вважаю, що пишу більш-менш достойні уваги тексти.
А якщо боротьба за українське національне відродження скінчиться, наприклад, Україна переможе. Це ж колись відбудеться? Тоді Ви, напевно, на лірику перейдете?
– Тоді я буду працювати, наприклад, в музеї чи в бібліотеці, або вестиму якісь гуртки. Я взагалі дуже цікавлюсь історією. Було б чудово, дожити б до того часу. Російський класик рок-музики Башмачов казав, що було б гарно дожити до цього часу, коли мої пісні будуть непотрібними. Звичайно, цікаво б було до такого дожити. І ні в якому разі не потрібно спекулювати на таких болючих темах. Вони дійсно актуальні. Треба пробуджувати їх. Звісно, експлуатувати визвольну боротьбу заради творчості – це б було нечесно.
Мені здається, що це буде завжди актуальною темою. Можливо, пісні не будуть складатися, коли Україна переможе, але люди повинні пам’ятати цей період. Вони будуть звертатися до цих пісень, як зараз звертаються до пісень визвольного руху УПА.
– Звичайно, як що уявити, що будуть думати про нас наші нащадки, то якісь пісні Василюк співав.
А Ви пробували грати на якихось народних інструментах (дримба, кобза, бандура)?
– На бандурі трішки грав. Цим треба займатися. Зір хороший треба мати, щоб видивлятися у всі ці струни.
Які вам сучасні автори пісень найбільше подобаються? Які гурти? Кого Ви вважаєте кращими українськими гуртами, солістами?
– Якщо говорити за останні 10 років, то все таки Середа не втратив голос. Великим відкриттям для мене був проект гурту Чур з Херсону. Особливо їх перший альбом «Брате-вітре». Це все одна людина робила – Вільгельм Кучеров. Такої глибокої поезії, народної музики, я б сказав, металічного фолку, я не чув. Особливо, такі пісні, як «Крук», «Стариця», «Карна».
Як Ви вважаєте, в якому стані є українська патріотична музика?
– Я б сказав, що сучасні середньостатистичні українці дуже розлінились. Коли я захоплювався українською популярною музикою, наприкінці 1990-х я міг оббігати все місто у пошуках того чи іншого альбому, щоб його звичайно ж купити, без питань. Я був готовий купити диск за 20 гривень заради однієї пісні. А сьогодні мені пишуть: «А де можна скачати Вашу музику?». Сьогодні в мене придбали кілька дисків. Приємно коли люди кажуть: «Ми скачали, але ми купимо собі на пам'ять, щоб мати оригінал». Дійсно, де в Харкові можна купити ком пакт-диск «Тінь Сонця»?.. Нема ж таких цілеспрямованих крамниць української музики, дійсно патріотичної?
Є крамниця, називається «Коловорот», можливо, там є щось подібне.
– Харків – це велике місто. А є такі міста, куди цей диск може потрапити через рік. А людина хоче послухати новий альбом. Вона скачує з мережі Інтернет, я розумію її. Але взагалі то, все можна знайти. Старшому поколінню я б радив мінімально опанувати Інтернет, дізнаватися про різні патріотичні заходи в соціальних мережах. Великої реклами ми зробити не можемо.
Які гурти та виконавці найбільше вплинули на початок Вашої музичної кар’єри?
З українських це, насамперед, «Кому Вниз», як гурт, і Василь Шанків. Трішки менше інші гурти. З російських я б виділив «Алісу». З англійських – Iron Maiden.
Можливо, для читачів «Справжньої варти» Ви щось хотіли б додати від себе?
– На завершення хотів би сказати: дізнаючись більше про наших пращурів, ми розуміємо, що вони дійсно ризикували своїм життям, наприклад, ведучі секретні нелегальні гуртки. Ми знаємо, що багато наших організацій, в тому числі й політичних, працювали підпільно. Займаючись серйозною відповідальною роботою вони дійсно ризикували своїм життям і кар’єрою.
З сучасних українців вимагається дуже мало: просто бути уважними до того, що відбувається навколо, слідкувати за культурницькими та політичними акціями, слідкувати за українським мистецтвом, більше читати, більше цікавитись, більше користуватися Інтернетом, тому що це єдиний повноцінний майданчик, де ми можемо зробити повноцінну рекламу. Тоді український рух буде більш консолідованим, масовим, і з часом, я вважаю, буде Вам здаватися, що Харків спілкується українською мовою.
Дуже дякую Вам за щиру розмову.
