Рахман Алієв: «Допомогти дітям – це святе»

Хочу Висловити Вам щиру вдячність за допомогу українським дітям, а також попрохати Вас розповісти детальніше про те, яким чином четверо українських дітей опинились на території Азербайджану?

– Після вірменсько-азербайджанського конфлікту, після того, як вірмени почали виганяти азербайджанців із їх же будинків, окупували територію Нагорний Карабах і сім прилеглих до нього районів, однією із жертв цього конфлікту став громадянин Азербайджану, азербайджанець за національністю – батько цих чотирьох дітей. Він знайшов пристанище на північному заході Азербайджанської республіки в Огузcькому районі. Потім приїхав до України в Луганську область, як у Вас кажуть, «за хлібом насущим». І він познайомився з громадянкою України Трегубенко Надією Іванівною. Вона народила йому чотирьох дітей – одну дівчинку й три хлопчики. Але, оскільки, їх шлюб не був офіційно зареєстрованим, у свідоцтві про народження цих дітей було вписано прізвище матері. Їх імена – Енвер, Олександр, Марина й Руслан. Я до сьогодні пам’ятаю.

Але в один прекрасний день цього громадянина депортували. Він не був обізнаний на законодавстві, і замість того, щоб через суд вирішувати питання свого батьківства й утримування дітей, він забрав свою жінку в цивільному шлюбі, дітей, і подався до Азербайджану. На кордоні Росії з Азербайджаном виявилося, що у громадянки Трегубенко Надії не було закордонного паспорта. І її відіслали назад до України за паспортом, а дітей з батьком пустили. Вони мешкали в районному центрі Огуз.

А Огуз – я не можу описати красу цього району. Навколо гори, зелень… На щастя, мені там випало працювати помічником голови районної виконавчої влади Айдин Алігусєйнова.

Вони зупинилися у сестри батька, у тітки цих дітей, у напівпідвальному аварійному приміщенні. Тітка працювала прибиральницею в лікарні. Сама – мати двох хворих дівчаток. Теж біженка з Вірменії азербайджанської національності. І мешкали вони в тому напівпідвальному аварійному будинку тимчасово.

Через два місяці після приїзду помер батько цих чотирьох дітей. Батька поховали. А мати – невідомо де. І їх тітка час від часу приходила до виконавчої влади Огузського району (аналог райдержадміністрації). До нас було два інших керівники району. Вони, у свою чергу, писали листи на ім’я уповноваженого посла України в Азербайджані в Баку. Але щоразу це питання залишалося відкритим і забутим. Але попередня влада їм також постійно допомагала. Кожного свята дарували подарунки тощо.

Азербайджанський народ дуже гостинний. Але все ж таки, яким було життя цих чотирьох дітей на території Азербайджану?

– Між Україною й Азербайджаном дуже дружні стосунки. Після проходження реєстрації можна мешкати в Азербайджані до 3-х місяців. Але вони мешкали у нас 5 років. І їх могли депортувати. Але цього не було зроблено. Старші діти – Марина, Руслан та Інвер навчалися в російській школі. Наш район є інтернаціональним. Разом із корінними азербайджанцями мешкають представники інших національностей – в тому числі лезгіни, росіяни, удіни – древні албанці, євреї, українці. Ці діти також прекрасно оволоділи азербайджанською мовою. Районний центр є невеликим. Практично кожен другий-третій знають одне одного, і, звісно ж, знали про цих дітей. Також випало, що чи то за обміном, чи то на практику, до районного центру приїхав американець і він викладав англійську мову. Англійська мова в цих дітей теж йшла добре.

Коли головою виконавчої влади Огузського району Азербайджанської республіки було призначено Айдин Алігусєйнова, тижнів через два їх тітка прийшла на прийом й обурювалася тим, що більше 5 років, четверо дітей, громадян України, перебувають у нашому районі і вона немає таких гарних засобів, щоб утримувати цих дітей. Хоча по справедливості, вона максимально старалася, щоб ці діти виглядали чистими, свіжими, щоб гарно і чисто вдягалися і так далі.

Коли тітка звернулася на прийом до нового голови районної виконавчої влади Айдин Алігусейнова, він, у свою чергу, до своїх заступників, відіслали чергового листа в Українське посольство, але жодних зрушень не було. Я попрохав, щоб Айдин Алігусєйнов доручив це питання мені. Я поїхав у Баку. Якраз у той час посольство України надіслало нам запрошення на заходи, присвячені Дню Незалежності України. Познайомився з вашим послом. Нині, він голова Волинської облдержадміністрації - Клімчук Борис Петрович. В той час він був Надзвичайним Уповноваженим Послом України в Азербайджані. Познайомився з Вашим консулом, Віталієм Крамаренком, до речі, уродженцем Харківської області. Консул мене попрохав надіслати по факсу копії їх свідоцтв про народження. Але чорно-білий ксерокс вийшов недуже вдалим і він попрохав принести оригінали.

Тоді я запросив їх тітку до себе в адміністрацію. Вона знову прийшла дуже обурена, кричала. І я, як досі пам’ятаю, сказав їй, що ще невідомо як буде вирішуватись ця ситуація. Я сказав, що, звісно ж, довіряю її словам, але: «Можливо, Ваш брат привіз їх сюди незаконно?». Вона сказала: «Та що Ви таке кажете?!! Їхня мама одного разу, навіть, написала нам листа, що скоро приїде».

Я запитав де той лист. Вона повернулась додому і принесла того листа, де було написано: «Любі діти. Я за Вами сумую. Настане день, і я приїду». Після цього минуло ще 4 роки. І на зворотному боці було написано: «Луганська область, Біловодський район, місто Біловодськ», - і більш нічого.

Для мене це було основним для пошуку їх матері. Я одразу знайшов у мережі Інтернет розташування Біловодського району і вийшов на районну державну адміністрацію (РДА). Декілька разів телефонував і вийшов на голову РДА Біловодського району Самойлова Петра Миколайовича. З ним ми одразу знайшли спільну мову. (Зараз він пішов у відставку за власним бажанням.) Він пообіцяв поцікавитися де мешкає Трегубенко Надія Іванівна і чи жива вона. Через два дні я дізнався, що вона переїхала до села Третяковка цього ж району, жива, здорова, мешкає з одним чоловіком і народила йому ще одну дитину. Я вийшов через нього на представника сільської ради. Він поїхав до матері цих дітей, передав слухавку і ми поговорили з нею по телефону.

Мати втратила свідомість, плакала: «Треба ж тобі. Мої діти живі й здорові…» Вона чомусь подумала, що її дітей в живих немає.  Діти ж то маленькі, їх, за великим рахунком, треба було б шукати. Я сказав, що Ваші діти живі, здорові, нормально взуваються і вдягаються.

Коли я зайнявся цим питанням, то з першого дня взяв дітей під свою опіку. Знайшов спонсора – мого друга. Також на території району була святиня, куди люди вкидали гроші. Цим займалась одна з місцевих громадських організацій. Також попрохав, щоб вони теж допомагали.

Під опікою спонсорів ці діти нічого не потребували окрім материнської любові. Я контролював питання їх утримування, впритул до того, що перевіряв, які харчі й одяг їм купують. За цей час я чекав кінця навчального року.

Ми попрохали висвітлити це питання регіональне телебачення. Вони зняли сюжет, двосерійний фільм азербайджанською мовою з перекладом на російську «Розлученные серца». Фільм був декілька разів показаний на регіональному телебаченні. А також багато різних телеканалів, у тому числі й громадське телебачення, декілька приватних телекомпаній показали інформаційні передачі про долі цих дітей.

Потім – представники українського посольства прибули до Огузського району, зустрілися з цими дітьми. Потім я попрохав консула підготувати на кожну дитину документи на виїзд із республіки. І паралельно ми попрохали, щоб у Біловодському районі матері був даний закордонний паспорт, щоб вона могла приїхати до Азербайджану і з’єднатися зі своїми дітьми. Дітям зробили візи. Вони закінчили черговий навчальний рік. До офіційного візиту міністра закордонних справ України в Азербайджан ми підготували всі документи.

А Україна зі свого боку підготувала документи для матері?

– За два дні до очікуваного візиту мами ми дізналися, що у свій час її звільнили материнських прав. І я дуже дивувався як прикордонники пустили цих дітей до Азербайджану, коли їх батько не був в офіційному шлюбі з їх матір’ю.

Потім, я зателефонував голові Біловодської райдержадміністрації Петру Самойлову і запитав, хто має приїхати за дітьми. Це міжнародна справа. Це вибачте, не з однієї вулиці на другу вулицю переїхати.

Тим паче, наш президент, Ільхам Алієв, а також його дружина, перша жінка Азербайджанської республіки Мехрібан Алієва, дуже уважно ставиться до дітей. На всіх рівнях влади до дітей є особливе ставлення. А діти не мали національності й віросповідання. Треба було допомогти цим дітям. За останній рік голова Огузського району Айдин Алігусєйнов шість разів приймав цих дітей.

А коли були зібрані всі документи на виїзд, коли ми сідали в машину, аби Ви бачили, як усі сусіди плакали?.. Потім ми приїхали до школи. Хоча навчальний рік закінчився, ми попрохали директора відчинити школу, щоб ці діти попрощалися зі своїми однокласниками, викладачами. Вони всі зібралися. У їх честь відбувся ще один останній дзвінок. І, звичайно ж, викладачі, обіймаючи цих дітей довго плакали. В їх очах була любов до цих дітей. За ці 5 років вони зріднилися. Їх однокласники в їх честь читали вірші, говорили зворушливі слова і проводили до зали адміністрації виконавчої влади Огузського району.

Я, за наказом Айдин Алігусєйнова, зібрав усіх державних службовців району. Зібралися всі, в тому числі й громадські організації, аж до Спілки Ветеранів. Від рядового службовця до судді – всі зібралися в актовому залі.

Голова Огузського району Айдин Алігусєйнов виступив з промовою, у якій наголосив: «Дорогі діти, у Вас є дві Батьківщини. Азербайджан – де Ви зріднилися з місцевими мешканцями, й Україна – де Ви народилися. Ми не розділяємо Вас від наших дітей. Ви є нашими дітьми. Ваш батько похований на цій землі. У зручний для Вас час можете приїздити сюди. Можете відвідувати свою тітку, свій рідний район, своїх друзів. Але у Вас є ще одна Батьківщина – Україна. Батьківщина Вашої матері, держава, у якій Ви народилися. Мати – це святе. Буде краще, коли Ви будете мешкати разом із мамою».

Під бурні оплески ми посадили цих дітей в авто і поїхали в Баку до посольства України в Азербайджані. Зупинились в готелі. Увечері з друзями показав їм Баку. А як Ви знаєте, Баку вважається одним із кращих і розвинених міст Європи. Вони подивились Баку, по фотографувалися. Але наступного ранку ми так і не змогли зустрітися з міністром іноземних справ України, тому що він кудись поспішав і так ми зупинилися напроти посольства в готелі. Але два чи три телеканали приїхали в готель, зняли цих дітей, брали в них і в мене інтерв’ю. Практично на всіх телеканалах новин було повідомлено, що завтра ці четверо дітей ранковим рейсом відправляються на Батьківщину – через Київ у Луганську область.

У Луганську область? Куди? Їх же матір звільнили материнських прав?

– Враховуючи те, що їх мати була звільнена материнських прав, цих дітей вирішили відправити до дитбудинку. І, на жаль, жодна офіційна особа із Луганська не прибула в Азербайджан. Напевно ця інформація не була належним чином донесена до іншого голови райдержадміністрації. Я у телефонному режимі зв’язався з начальником департаменту при Луганській облдержадміністрації адміністрації у справах сім’ї і молоді Родіною Раїсою Василівною. Вона відрядила до Києва директора дитбудинку, який їх зустрів.

До мене надійшла інформація, що Вам довелося повністю сплатити за переїзд цих дітей. Це дійсно так?

– Дітям допомогти – це святе. Коли ми дізналися, що українська авіалінія не має можливостей їх везти, звісно, ми з великим задоволенням допомогли, бо це благе діло. Ми їх відправили.

Я Вам більше скажу. На зворотному шляху було два авто. В одному я з другом, в другому – представники посольства. Мій друг (спонсор дітей), його звати Джані, запитав: «Рахман, а ми правильно вчинили? Адже дітей розмістять у дитбудинок… Жили б собі в Азербайджані». Кажу, ні. Україна – їх Батьківщина, вони там народилися. Їх документи там були видані. Вони не були громадянами Азербайджану і саме через це, у свій час, не могли отримувати офіційної соціальної допомоги.

Тобто були ще сумніви, совість нас мучила. Адже в дитбудинку їм буде погано. А потім, після цієї розмови, я ще раз телефонував Петру Самойлову, Раїсі Родіній, щоб вони потелефонували їх мамі і вона подала позов до суду на відновлення материнських прав. Адже вона народила ще одну дитину, тому вона може доглядати за дітьми. І дякую цим людям, вони пішли на зустріч.

Суддя ухвалила рішення повернути дітей матері. Але щоб перший час їм не було сумно в дитбудинку, я потелефонував завідуючому дитбудинку, щоб їх відправили кудись на відпочинок. І їх відправили в один з кримських таборів, що на березі Чорного моря. І доки вони там відпочивали, суддя ухвалила рішення повернути дітей матері. І через 24 дні їх повернули до матері.

Таким чином, наша місія практично підійшла до кінця. Знайшли матір. Через адську працю зробили документи. Так, це четверо дітей, це не чужа країна. Україна – це дружня країна. Ми знаємо традиції. Це – братня країна. Ми з повагою відносимося до України. Ми знаємо українські міста. Для нас – це не є якоюсь далекою темною країною.

Діти були передані матері. Зараз вони мешкають у приватному секторі у селі Третяковка Біловодського району.

Чи відомо Вам щось про подальшу долю цих дітей?

– Я неодноразово у телефонному режимі з’єднувався з адміністрацією Біловодського району. Потім ще їхня мати звернулася зі словами вдячності до нашого президента Ільхама Алієва. Два рази провідував особисто, з гостинцями. Коли ще випаде нагода приїхати до України, то провідаю цих дітей.

Ці діти стали дружнім містком між Луганською областю й Огузським районом. Я сподівався, що їх дружба й далі буде зростати. І звісно, діти виростуть. Вважатимуть за потрібне – відвідають цей регіон. Вони завжди там будуть бажаними гостями. Я вже більше року не працюю в адміністрації цього району. Сьогодні Айдин Алігусейнов є начальником департаменту у справах безпеки ОАО «Капітал Банк» у місті Баку. Я сподіваюся, що з часом, ми спробуємо допомогти цим дітям. І мій друг, який працює в нафтові галузі теж у свою чергу чимось допоможе. Й Адин Алігусєйнов часто запитує: «Як там діти? Як там Саша?» А Саша був таким маленьким... Він не знав жодного російського слова. А тепер я його недавно відвідав – він говорив лише українською мовою. У дітей є такі переваги швидко опановувати мову.

Що Вас найбільше вразило в цій історії?

– Мене тоді найбільше вразило те, що майже на всіх веб-сайтах Азербайджану, у вседержавних і регіональних газетах, на різних телеканалах була висвітлена ця подія.

Мене дуже неприємно здивувало те, що в українських засобах масової інформації доля цих дітей не знайшла місця. Для своїх же дітей, на своїй же Батьківщині не знайшлося місця. Я був, чесно кажучи, шокований цим. Я не розумів: чому? Я знаю, що азербайджанські сайти обмінюються інформацією про важливі події з українськими сайтами. Але, на жаль, маємо те що є.

Лише через два роки, наприкінці травня, мене прийняв перший заступник губернатора Луганської області Анатолій Івченко і тут же, до Міжнародного дня захисту дітей вийшла перша стаття на сторінках головної газети Луганської області nashagazeta.com.ua. Стаття так і називається: «Я щаслива». Вперше, нарешті, написали на цьому сайті. Хоча там було перекручення певних фактів, але це можна пробачити. Вперше, після того як минуло два навчальних сезони. От скоро мине два роки від дати їх повернення. І от вийшла перша публікація про долі цих чотирьох дітей.

Чи отримали Ви якусь офіційну подяку від адміністрації Луганської області?

– 62 людини спеціальної комісії будуть вирішувати: чи достойний Рахман Алієв офіційної подяки і нагороди чи ні. Нагородять – дякую, не нагородять – теж дякую. Допомогти дітям – свята справа.

Дуже дякую Вам за допомогу. І на завершення хотілося б почути інформацію про рівень міжнародної співпраці України й Азербайджану та відомості про українську діаспору в Азербайджані.

– На даний момент я не є державним службовцем. Але я вважаю, що Україна є стратегічним партнером Азербайджану. Між нашими країнами немає якихось великих проблем. В Азербайджані в університеті слов’янських мов існує факультет української філології (кафедра слов'янської філології Бакинського слов'янського університету, м. Баку). Є українська діаспора, українська спільнота. Є українська недільна школа при Бакинському слов’янському університеті. Є український культурний центр.

Два представники української діаспори в Азербайджані отримали ордена і нагороди від президента Азербайджану. Вони отримали винагороди як заслужені діячі Азербайджану, хоча обидва мешкають у Харкові.

Я часто слідкую за сайтами новин. Якщо я не помиляюся, річний товарообіг сягнув двох мільярдів доларів за рік. В останні роки бачу в Україні наплив азербайджанських студентів. І це не означає, що в Азербайджані виші погані. В Азербайджані дуже достойні виші. Але є частинка охочих навчатися закордоном.

Ми завжди слідкуємо за інформацією, що відбувається в Україні. Ми вболіваємо за український спорт. Марія Стадник – улюблена спортсменка азербайджанців. А її чоловік – Андрій Стадник виступає за збірну України. Обидва спортсмени обрали напрямок «вільна боротьба». Марія Стадник є неодноразовою чемпіонкою світу, Європи, удостоєна нагород збірної Азербайджану, тренується в Баку. Була призером літньої олімпіади в Пекіні.  До речі, її чоловік був літнім призером від збірної України. Наш президент приділяє особливо велику увагу розвитку спорту. У більшості районних центрів Азербайджану побудовані спортивні споруди, спортивні комплекси. І цей процес продовжується у тих районах, де будують ці комплекси.

Щиро дякую Вам за допомогу українським дітям і розмову.