Юрій Андрухович. У пасиві
Нещодавно мені пригадалась одна знакова зустріч наприкінці року 1991-го. Це було у грудні, тижнів за два після вікопомного референдуму.
Нова країна починала в муках нове життя, п'ять пляшок горілки на чорному ринку в Києві коштували 1 (один) американський долар, який у свою чергу дорівнював 100 (ста) радянським рублям.
У наше товариство затесався дивакуватий україномовний поляк, вихованець єзуїтів. На моє запитання, чого він приїхав до Києва і що збирається робити в новій незалежній Україні, наш католицький гість відповів приблизно таке: "З огляду на цілковиту відсутність у мене будь-яких грошей я вирішив заснувати банк".
З усього випливало, що він бачить нашу країну як у зовсім недалекому майбутньому рай для банкірів. Наскільки пригадую, десь через рік-два до мене випадково прибилася звістка про те, що він уже сидить за борги. Щоправда, не в Україні, а таки в Польщі.
Відтоді минуло два десятиліття. Наша банківська галузь увесь час посилає нам сигнали близької катастрофи. Слідом за нею - й решта бізнесу, передусім його так звана середня ланка, найманий пролетаріат офісної праці.
Ще трохи - і вони стануть зовсім нікому не потрібними. Бухгалтери та банківські обліковці, економісти, страхові й рекламні агенти, кредитні інспектори, кадровики, промоутери, продавці та менеджери з продажу. І юристи, особливо юристи.
Правова система не витримала жодної перевірки на міцність. Можливо, тому, що слово "суд" у нашій мові має корінь, цілком відмінний від слова "справедливість"? От німцям добре: у них "суд" - Gericht, а "справедливість" - Gerechtigkeit.
Куди звертатися по Gerechtigkeit? Звичайно ж, у Gericht. А де шукати справедливості? Де завгодно - лише не в суді.
Ну це таке - суто філологічний відступ.
Років десять тому всі згадані фахівці мали роботу і, напевно, були цілком щасливі. Ба більше - щасливіших за працівників компаній і банків у нас узагалі не водилося. Світлі й теплі офісні приміщення, цілоденний Інтернет, стійка корпоративна культура з виїздами на природу і пивом по п'ятницях.
Стійкі зарплати, гнучкі ставки, можливість брати кредити, а головне - гордо відчувати себе трудовими бджолами, що дружно гудуть у злагодженому вулику.
Тепер від них звільняються в усьому світі. В усьому світі їх звільняють, замінюють новими технологіями, програмним забезпеченням. А в Україні їх просто викидають. За непотрібністю.
Наша місцева газета пише, що у службах зайнятості просять зголошуватися лише в'язальників мітел. Мовляв, такі специ просто на вагу золота для УЖКГ, яке потерпає від нестачі інвентаря.
Країна, де ледь не весь кваліфікований банківський персонал враз став нікому не потрібним, де індивідуальний підхід до клієнтів замінили уніфікованими пакетами, все ще потребує середньовічних фетишів - березових віників.
Так, ніби всі ці жіночки, що роками доглядали кредитні портфелі клієнтів, пильнували за кругообігом платіжок у природі, вирішували долі пожиттєвих іпотек, дарували надію на придбання авто, домашніх кінотеатрів і пральних машин, тепер ураз кинуться в'язати віники.
Не кинуться, бо розгублені. Та що там розгублені - паралізовані.
Сидяча праця жахливо знерухомлює та знезброює. Дітям 90-х роками втовкмачували всі переваги офісної праці, змушуючи з ранньої юності, ледь не з дитинства вивчати Облік і Аудит, вселяючи непохитну, замалим не релігійну віру в ринкове майбутнє.
Не давали дихати свіжим повітрям, читати правдивих книжок не про кар'єру. Приваблювали не романтичними ідеалами, а ситою влаштованістю. Яка, додам, урешті виявилася значно примарнішою від романтичних ідеалів.
Лякали статусом бомжів і жалюгідною пенсією. Тож і самі діти почали з відчутною зневагою ставитися до всіх, хто на вільних хлібах.
А що нині? А нині вони починають заздрити і найменш продуктивним фрілансерам, які, на відміну від них, завжди були спеціалістами широкого профілю.
І залишається їм, поначитувавшись новин про арктичні циклони, скуповувати всі макарони по всіх прилеглих супермаркетах. А також цілодобово сидіти в телевізорах, кров'ю серця переживаючи складні перипетії російських зірок.
Адже й ви, мабуть, уже давно зауважили те, як багато людей у цій країні ще й досі живуть життям не власним, а Алли Пугачової? А скільки із них у курсі про передачу газотранспортної системи? Про чергове дорожчання продуктів, тарифів, потреб сім'ї Януковичів?
Як майстерно замилюються наші очі й мізки всіма цими безкінечними новинами з красивого життя! З життя тих, що, крім як думати про свою картинку в телевізорі і фотку у пресі, більш ні на що не здатні.
От кому потрібно було б доручити мітли в'язати! Як і, скажімо, одному колишньому меру та провідному банкіру, що спокусив і позбавив дівоцтва всіх милих київських бабусь.
Я знаю - теперішня молодь уже не та. Вона адаптується, вивчить щось нове, піде в гопники. Зрештою, втече, тобто виїде. Вовків ноги годують. Вірити у покращення вони точно не стануть. Тож і не пропадуть.
Лишається витягнути із зимової сплячки, з-під оцих глибоченних березневих заметів усіх інших - тих, які ще й досі сподіваються на тихе пасивне майбутнє.