Костянтин Скоркін: Споживачі ненависті. Для кого пишуть книги українські історики і публіцисти?
З того часу, як уродженець Донбасу став Президентом України, інтерес до нашого краю в країні виріс. З одного боку, через цілком зрозумілі політичні причини число негативних стереотипів щодо Донбасу зросло ще більше, з іншого – виникло і прагнення зрозуміти Донбас як певну особливу спільність, з’ясувати його соціокультурні особливості. Тому будь-яка праця, присвячена осмисленню «історичної місії» Донбасу, викликає зацікавлення.
Наприклад, 12 квітня в Луганську гості з Донецька презентували книгу «Донбасс: Русь и Украина. Очерк истории». З погляду авторів – журналіста і краєзнавця Олексія Іванова та письменника і публіциста Сергія Бунтовського, ця книга мусить розвіяти стереотипи навколо Донбасу і показати його правдиву історію, звільнену від неправди і наклепів недоброзичливців (які мешкають, на їх думку, переважно в Західній Україні).
На презентації один з авторів книги Олексій Іванов говорив про вельми правильні речі. Про те, що історія країни – це. Насамперед, історія її різних регіонів. У Західній Україні вона досліджена докладно. А ось Донбас відстає і тому програє в гуманітарному впливі на культурну політику в країні.
Неприродна анатомія
censor.net.ua
І дійсно, вивчення історії регіонів – це тренд світової історичної науки. Сучасні історики все більше відходять від наративу створення «загальнонаціональних» концепцій і все уважніше придивляються до малої, локальної історії. Актуальною для Донбасу, як прикордонної території, наприклад, є концепція «багатошарових контактних зон», створена американськими істориками для більш адекватного дослідження «Дикого Заходу». Ця концепція розглядає історію як взаємодію і взаємовплив різних культур, що є неминучим в ситуації прикордоння. У центр вивчення, таким чином, ставиться не одноманітність і уніфікація, а різноманіття та багатоваріантність. При такому розгляді Донбас стає не шматком Великоросії, насильницькі відторгнутим від фатерлянду, і не «неправильною, русифікованою» частиною України, а самобутнім регіоном, фронтиром різних цивілізацій.
Проте чи впорались автори із заявленою шляхетною метою? Навіть побіжне знайомство з 380-сторінковим томом свідчить, що ні. Якщо перша, «історична» частина книги є набором краєзнавчих нарисів, зібраних до купи без особливої чіткої структури і концепції (наприклад, сором’язливо пропущений період сталінських репресій у Донбасі, що завдав величезного удару, зокрема, по етнічному багатоманіттю краю), то друга, «публіцистична», присвячена «викриттю фальсифікації історії українськими націоналістами». Тут вже не про Донбас мова – суцільний набір фейлетонів про Мазепу, Бандеру та інших нелюбих нашим проросійським радикалам персонажів української історії. Назви глав нагадують затятий радянський агітпроп – «Кровавый путь националистов», «Униаты как раскольники украинской религиозной жизни», «Украинский национализм – враг Украины» і т.д. Усе в дусі писань сумнозвісного Олеся Бузини, але позбавлене притаманного для цього автора полемічного завзяття. Читати цю маячню марно і ні до чого. Пояснюючи суперечність між оголошеними добрими намірами і надрукованою в результаті пропагандою в обкладинці, в розмові з автором Олексій Іванов сказав: «Сумно, але в Донбасі противників українського націоналізму більше, ніж патріотів Донбасу. Тому для того, щоб привернути інтерес до нашої роботи, ми писали про те, що цікавить людей. Нам сильно нав’язували за Ющенка націоналістичну версію історії, і ми мусили відповідати».
Доволі цінне визнання – адже улюбленим звинуваченням русофілів на адресу своїх опонентів є те, що вони «не за Україну», а проти «москалів». Авторам книги можна закинути теж саме звинувачення – ви не за Донбас, ви проти України, тому що проявами «українського націоналізму» маркується практично весь спектр української історії, політики, культури (все, що існувало поза впливом «старшого брата»).
Повертаючись до сказаного О.Івановим про специфіку донбаського читача, покваплюсь його заспокоїти – з такою ж проблемою стикаються і його ідеологічні опоненти. Кореспондент одного популярного українського націонал-патріотичного видання поділився в кулуарах – «Розумієш, якщо в статті не буде про «руку Москви», москалів, «донецьких» і такого іншого, наші читачі нас не зрозуміють, цього просто не будуть читати».
Я зараз легко міг би написати про те, що книгу донецьких авторів замовила Москва (тим більше, що її співавтор С.Бунтовський – активіст проросійської організації «Донбасская Русь»), а вони, прочитав мій текст, зробили б висновок, що статтю проплатили з «вашингтонського обкому». «Така в нас робота». І цей нескінчений пінг-понг триває вже не перший рік. Мабуть, на цей раз подачу пропущу. Тому що хочеться сказати про інше.
Коли Іванов у себе в Донецьку орієнтується на читача, який аж піниться від усього «свідомого», а умовний пан Іванів у себе в Тернополі орієнтується на публіку, яка ненавидить «москалів», то в підсумку гуманітарна інтелігенція зайнята пестуванням «споживачів ненависті». Людина очікує книгу, з якої він почерпне чергову порцію люті на своїх, як йому видається, ворогів, наче наркоман споживає чергову дозу. І публіцист, історик, письменник виступає в цьому процесі в ролі наркодилера, який простягає «доброю рукою» дозу героїну.
З Тернополя десь так ...
photo.krapka.te.ua
Зрозуміло, на засівання зубами дракона існує і внутрішньополітичний попит, і зовнішньополітичний. А попит, зазвичай, оплачується. І я готовий повірити в реальність компромісу, якщо за рахунок бюджету, спрямованого на черговий памфлет проти націоналістів, видається книга, в якій можна знайти багато корисної інформації про Донбас. Проте, все ж таки це шлях в нікуди.
Роль інтелектуала в сучасній Україні впала вже нижче плінтусу. І все тому, що ми безперервно йдемо на різного роду компроміси – від «чого бажаєте» до «зроблю вигляд». Себе не виключаю із загального процесу. Ми якось не зауважили, що власне інтелектуальне життя пішла в приватний простір, в бложики і бесіди «про розумне» в кафешках і на кухнях, а весь публічний дискурс проплачений тупими і жадібними політиками.
Сьогодні вже очевидно, що уніфікувати Україну не вдасться – ні за «націоналістичним», ні за «донбаським» зразком. Тому з країни намагаються зліпити сегреговані бантустани, в одних будуть сидіти донбасяни, що рикають від люті, а в інших – волаючі від скаженості «бандерівці». Історія вчить, що жодний соціум, заснований на крихкому громадянському мирі між громадами, які ненавидять одна одну, довго не встоїть. Усе завершиться різаниною, але вже не на книжкових сторінках.
Сьогодні світ, точніше, та його частина, яка прагне жити по-людськи, без етнічних чисток і терору, рухається в бік інтеркультурності – тобто, пошуку спільних цінностей для різнорідних суспільств, визнаючи цінність різноманітності, розвинуті соціуми шукають шлях до гармонізації суспільного життя через пошук спільних ідеалів. Не шляхом «перековування», «ламання через коліно», нав’язування цінностей однієї групи іншій, а саме співіснування. Ось пошуком цієї формули і мусять опікуватися інтелектуали, замість засівання ворожнечі і піднесення власних кумирів шляхом втоптування чужих прапорів.
І для того, щоб відшукати це спільне, ми маємо уважно і ретельно дослідити окреме і локальне, дізнатись, як жили і живуть люди в Донбасі, Галичині, Криму, Придніпров’ї. А трощити зуби дубинами міфологем – це дорога до прірви.
Костянтин Скоркін, публіцист, письменник, громадський активіст (Луганськ)
