Ratio versus Fides українського релігієзнавства
Насущні проблеми і мудрість одного словника
Певною мірою, чи не найкращим індикатором стану розвитку академічної науки є не ґрунтовні монографії чи оригінальні статті в збірниках і періодиці, а речі, скажімо, більш популярного характеру – підручники, навчальні посібники, різного роду енциклопедії, словники, довідники. Саме вони, не в останню чергу, відображають існуючу наукову парадигму, підсумовують здобутки академізму. Звернімось до одного з виданих в Україні філософських словників як свого роду «пересічної» (а отже – популярної) форми констатації наукових знань. Відразу хочеться попередити шановного читача, що критика, котру він знайде нижче – це критика не самих авторів словника (такими є І.В.Андрущенко, О.А. Вусатюк, С.В. Линецький та А.В. Шуба; автором тих статей, до яких ми звернемось, є С.В. Линецький), а передусім критика негативних явищ у сфері релігієзнавства; також хочеться пригадати слушне зауваження М. Мариновича про те, що повага і критика не виключають себе взаємно.
Питання, до якого ми звернемось, - це висвітлення у згаданому словнику конфесійної тематики, точніше – теми православ’я та католицизму. Католицизм С Линецький визначає наступним чином: «западная разновидности христианства с 1054 г. (после раскола на К. и православие); после Реформации – разновидность христианства, сторонники которого признают верховную власть папы римского» (с. 393). Отже за Линецьким, основна дефініція католицизму – це західний різновид християнства, що виник у 1054 році. Якщо дивитися з культурно-цивілізаційної точки зору, то з «західним різновидом християнства» можна ще якось погодитись. Але як бути із 1054 р. як датою «виникнення» католицизму? За логікою шановного автора, до 1054 р. католицизму не існувало? Якщо так, то, напевно, і слова Нікейсько-Костянтинопольського Символу Віри «Вірую в єдину святу католицьку (соборну) і апостольську Церкву» – це якесь прикре непорозуміння…
Подивімось, що словник говорить про православ’я: «Православие –одно из трёх (наряду с католицизмом и протестантизмом) направлений христианства… Исторически П. сложилось как восточная ветвь христианства после разделения Римской империи на Восточную и Западную (395 г.) и оформилось после официального разделения церквей в 1054 г.» (с. 681). Отже, знову «конфесієтворча» дата: 1054. Однак православ’ю в даному випадку пощастило більше, ніж католицизму: якщо останній в 1054 р. лише виник, то православ’я в цей доленосний рік уже оформилось (католицизм, судячи з попередньої цитати, «оформився», напевно, аж після Реформації), а з’явилось чи то пак «сложилось» воно раніше – опісля 395 року. Як католицизму не існувало до 1054 року, так не існувало і православ’я до року 395. Таким чином, якщо до поділу Римської імперії на Східну і Західну не існувало православ’я, то і віра Ісуса Христа та Його апостолів не була православною, ортодоксальною, істинною…
Про своєрідність авторського розуміння поняття «православ’я» говорить і наступний момент: «Догматически П. едино с католицизмом в принятии таких фундаментальных принципов как … иконопочитание (несмотря на довольно значительную традицию иконоборчества, существовавшую в Византии в VII– VIIIвв.)»(с. 682). Як бачимо, віра християн І-ІVст. (до 395 р.) православною не була, а іконоборство – це одна із православних «традицій», неначе, по-перше, ортодоксія (синонім поняття «православ’я») включає в себе плюралізм взаємозаперечуваних «традицій», і, по-друге, свято Торжества Православ’я аж ніяк не стосується перемоги над іконоборством…
Нехай читач пробачить цей дещо іронічний виклад проблеми, однак без іронії в даному випадку обійтися дуже тяжко, адже вона (іронія) допомагає говорити про не зовсім приємні речі. Не зовсім приємні, бо дефініції С. Линецького, на превеликий жаль, аж ніяк не виділяються своєю оригінальністю і лише повторюють давно укорінені в межах академічного дискурсу штампи. Мусимо визнати, що вище проілюстроване розуміння понять «православ’я» та «католицизм» є проявом не лише характерної для словника схематизації, але й лаконічним рефреном одягнутої в наукові шати аберації християнства.
Сьогодні не лише на рівні побутового мислення, але й на рівні мислення наукового, категорії «православ’я» та «католицизм», «православний» та «католицький» розглядаються занадто примітивно, спрощено, у світлі цілого ряду хибних стереотипів, центральними з-поміж яких є «міф 1054 року». Це призводить до того, що, з одного боку, ігнорується богословська сутність понять «православний» і «католицький», з іншого – затуманюється історія конфлікту між Римом і Царгородом. Як наслідок – між двома християнськими конфесіями виривається ще більша прірва – прірва, існуюча не реально, а лише видумано, на рівні мислиннєвих стереотипів. І це при тому, що девізом екуменічного руху цілком доречно міг би слугувати перефраз із Святого Письма: «Пізнавайте Правду, і вона об’єднає вас»…
Безперечно, в Україні можна знайти фахівців і в галузі церковної історії, і в галузі богослов’я, однак елементарні істини для академічної науки залишаються якоюсь «таємною доктриною», осягнути яку заважає чи то лінь, чи просто шкідлива звичка користуватися штампами.
Слід пам’ятати, що стереотипність мислення закладена в освітній процес. Уявімо собі студента-гуманітарія, котрий вивчає курс загального релігієзнавства. Готуючись до семінару, на якому розглядатиметься тема основних християнських конфесій, він використає підручник, ще щось із роду згадуваного словника. Таким чином, вже сформовані на побутовому рівні стереотипи знайдуть підтвердження у «достовірних», «об’єктивних» (бо «наукових») джерелах. Можна здогадатись, що засвоєними стереотипами він оперуватиме протягом усього свого життя.
Дивлячись на академічне релігієзнавство, ми можемо замислитись над питанням: про який практичний екуменізм може йтися, коли на теоретичному рівні Істина вкрита хмарою аберації? Дійсно, про який екуменізм може йтися, коли трагедія роздільності Церкви – Тіла Христового – спримітизована до пласкої прямолінійної схеми? Чи може академічне релігієзнавство, нерідко виступаючи конвеєром по штампуванню стереотипів, сприяти екуменічному діалогу? Але окрім екуменізму існують ще й інші насущні проблеми – приміром, реєвангелізація. Не тяжко здогадатися, що із останньою справи не набагато кращі, ніж з екуменізмом.
Об’єктивність «об’єктивної» науки
Дуже прикро, але вітчизняне академічне релігієзнавство є закостенілим, і ця його закостенілість береже в собі колосальне нагромадження прикритої гаслом «об’єктивності» неправди. Коріння цієї неправди лежить в атеїстичному минулому нашого релігієзнавства. Із крахом комуністичної системи атеїзм редукувався до більш м’якої форми секуляризованого мислення – до дистанціювання відносно релігії. Таким чином, релігія, що раніше була предметом відвертого поборювання зі сторони науки, стала предметом її «об’єктивного» вивчення. «Об’єктивність», при цьому, полягає в максимальній віддаленості від предмета. Звідси – споглядання та констатація зовнішнього, а не осягнення і розуміння сутнісного. Тут варто навести слова французького філософа Рене ґенона, котрий досить влучно відобразив природу світського релігієзнавства: «Така «наука» дійсно є наукою для профанів (в найгіршому значенні цього слова), і цей факт стає зрозумілим для всіх, хто здатний дати оцінку засадничій для цієї науки тезі, що лише людина, котра знаходиться поза рамками релігії, а отже, котра має про неї найбільш поверхневі уявлення, здатна досліджувати її з «наукової» точки зору»(Рене Ґенон. Нариси про традицію і метафізику).
З огляду на вище сказане, надзвичайно актуальним є питання присутності в академічних колах науковців-християн, котрі вкладають у свою інтелектуальну працю найщиріші інтенції. Чи може їхній ентузіазм принести реальну користь справам віри? Чи може їхня праця сприяти духовному відродженню України, процесам реєвангелізації та налагодження міжконфесійного екуменістичного діалогу? Поставлені питання, на жаль, відвіюють риторичністю.
Потрапляючи в академічне середовище, науковець-християнин потрапляє під вплив інерції усієї системи академізму, його благородні аспірації наштовхуються на стіну обмеженого мислення, магістралі якого свого часу були закладені фахівцями з марксизму-ленінізму. За таких умов, по суті, відбувається «вливання нового вина у старі міхи».
За таких обставин досить дивними видаються спроби в умовах світського релігієзнавства розвинути вітчизняну богословську думку. «Блажен муж, котрий на раду нечестивих не ходить і не стоїть на шляху грішників» (Пс. 1). Схоже, для багатьох віра в «об’єктивну» науку заважає взяти до рук Святе Письмо, а якщо так, то можна сподіватися активного розвитку академічної теології, плоди якої будуть схожими на дефініції С. Линецького…
Звісно, цілковито заперечувати можливість наукової діяльності християн в умовах академічного середовища було б неправильно. Насправді, із вище сказаного варто зробити наступні висновки. По-перше, слід «охолодити» ентузіазм щодо академічного релігієзнавства як бази для виникнення української теології. По-друге, працюючи в академічному середовищі, науковці-християни своєю метою №1 мали б вважати «розчищення Авгієвих стаєнь» секуляризовано-«об’єктивної» науки. Останнє завдання можна вважати надскладним, виконати його – значить перевершити всі подвиги Геракла разом узяті. Річ не лише в тому, що в «стайнях» академічної науки багато брехні та примітиву, але й у тому, що для їхнього чищення потрібно володіти цілим комплексом воістину героїчних якостей. Так, науковець-християнин має володіти імунітетом супроти сциєнтистсько-секуляризованої ментальності своїх колег. Щоб не піддаватись інерції пост- (воююче)атеїстичної системи, йому потрібно мати внутрішню силу, здатну вести «вузьким шляхом», продиктованим його власною вірою. Фактично, науковець-християнин в академічному середовищі водночас має бути і хрестоносцем, і місіонером, і Великим Інквізитором – має вести «війну» проти «невірних», сокрушати їхні «ідоли», проповідувати Благу Новину, поборювати єресі…
Що ж до перспектив української теології, то хочеться зазначити наступне. Безперечно, християнин може вірити в диво. Ісус Христос народився у вертепі, поміж звірят, тож, можливо, дехто вірить у повторну інкарнацію цього дива – в народження української теології в згадуваних «Авгієвих стайнях»… Однак така віра видається занадто наївною. Напевно, краще шукати вертеп української теології за містом, за «Єрусалимом» «об’єктивної» науки, де так багато книжників та фарисеїв, - цей вертеп краще шукати у Віфлеємі нового, нестандартного мислення, у Віфлеємі усвідомлення кризи та пошуків шляхів виходу із неї.
