"Щоби нічого не втратити, щоби все повернути"

Хто сказав, що від того, якою мовою розмовляє країна, не залежить рівень її моральності?

Нещодавно у «Додатках до «Харківських губернських відомостей» 1885 року прочитала статтю місцевого старожила про те, що про існування матюків харківці дізнались по тому, як у 1869 році відкрили Харківську залізницю і до нашого міста масово завезли російських пролетарів. Тоді ж різко зросла злочинність і харківці побачили, що в неділю можна не йти, як у нас було заведено, до церкви, а напиватися до безтями, «для профілактики», розмахуючи сокирою, виганяти з дому босими на сніг жінку з дітьми і битися вулицями навкулачки, з холодною зброєю у кишенях...

Ще трапилась у відділі рідкісної книги університету брошурка 1880-х років із зверненням харківського священика з церкви на Іванівці о.Бабенка, який благав вище церковне начальство, щоб йому дозволили виголошувати проповіді українською мовою, бо чуже і незрозуміле мовлення в церкві для простих українців веде їх до психологічного збайдужіння, і від того сильно погіршується загальна атмосфера громадського життя.

Очевидно, неорганічні для українців життєві форми, які накидались нам окупантами протягом століть, псували наш характер. І Кремль повсякчас знаходив серед місцевих мешканців зрадників, які продавали бісам душу. Колись - московським царям, Леніну і Сталіну, тепер - Путіну.

Власне, у відкритих битвах Московія ніколи українців не перемагала - діяла виключно підкупом, шантажем і грою на амбіціях окремих “державних мужів”. І з часів козаччини зрештою нічого не змінилось. Про це свідчать численні публікації та практичні дії Кремля щодо пришвидшення темпів інтегрування України в Русскій мір. От які поради, приміром, у звязку з “особливою” позицією Галичини своїм московським зверхникам дають керівник інформаційно-аналітичного проекту “Рускій мір” А.Щепін (Запоріжжя) та політконструктор з Одеси Ю.Юрьєв.

“Я думаю, что в выборе нынешней украинской власти «курса на Запад» мнение галичанских идеологов играет далеко не ведущую роль. Здесь более важны размышления на тему, что лучше — быть первым парнем на деревне или десятым в столице. И если столице,— то какой? И если российские власти проведут
правильную «разъяснительную» работу и определенные фигуры украинского истеблишмента почувствуют личную заинтересованность, то вопросы реинтеграции Украины и России решатся в кратчайшие сроки.” 

(А.Щепін)

Чи, бува, чергова по Фрейду обмовка Гаранта на РНБО, що територію України треба зробити небезпечною”, не є наслідком проведеної з ним у Москві “роз'яснювальної роботи”?

І що - регіонали вже отримали аванс за “послуги”, на які вказує одеський українофоб?:

“Я не считаю позицию: «В отношениях России с Украиной требуется обходить проблему Галичины, а значит предполагать политическое размежевание Украины и Галичины» — капитулянтской. Это наоборот, наступательная позиция, и даже блицкриг, когда наступающие обходят заведомо враждебные районы и оказываются в заведомо дружеских, заодно получая там мобрезерв и прочую помощь. Уговаривать Галицию уважать русских и Россию постоянно — лучше деньгами, как Турцию. И будут кланяться, улыбаясь по-своему искренне. И их семьи содержать и защищать не надо, а надо лишь покупать услуги, и это будет для них «истинно европейскими традициями со времён Юрка Хмельницького». 

(Ю.Юрьєв)

Галицький мобрезерв ПР, до речі, вже встиг себе проявити на передових рубіжах прийняття антидержавного мовного закону. Так що зрада ПР Україні не обмежується лише південними і східними областями. І прапороносець у них незмінний...
От тільки цікаво, чи досить буде регіоналам цього останнього мовно — самогубного законопроекту, щоб же ж як Іуда і скінчити?! Але це їхній вибір і їхня історія...

А ми? Хіба ми, як і в минулих століттях, не продовжуємо бути пасивними, інфантильними спостерігачами чергового необ'явленого поневолення нашої країни?
Більш, ніж актуально, звучать рядки з останньої збірки Сергія Жадана  “Вогнепальні й ножові” (2012):

“Але нам із тобою, на кого нам нарікати?
Ми самі здали їм все, що в нас було.
Ми здали їм міські рослини і пам'ятники поетів.
Ми здали наші підвали й будки для ремонту взуття.
Ми просто стояли і дивились,
як наші міста зникають у грудневому тумані.”

Іншою мовою, але про те ж саме відносно XIX-го і ще раніших століть писав у своїй історико-етнографічній розвідці “Слобожани” (1918) Микола Федорович Сумцов, професор Харківського університету: “ Зрада своєму народові — по мові, одежі, світогляду і.т.д. - все поширялась; спершу денаціоналізувались великі міста, як Харків, Катеринослав, потім і малі повітові в значній мірі пішли шляхом псування своєї народности, далі села передмістні, села поблизу заводів і фабрик, села поблизу залізничних станцій. Чужа нижча школа калічила мову дітей, а середня і вища вже цілком перероблювали їх в росіян...”

Отже, імперська російська влада, хоч за часів окупації, хоч — цьогочасної формальної незалежності, веде проти української нації війну: проти нашого образу життя, звичаїв, ментальності, мови.

Коли ми даємо відсіч – нас самих, нашу мову, традиції ківалови і К називають нацистськими. І це, до речі, одна із засадничих пропагандистських міфологем Русского міра про ВОВ: всі червоні – побєдітелі: «спасібо дєду за побєду» - так звучала назва уроків по харківських школах 9 травня; всі не червоні – фашисти, нацисти, бандерівці. Коли не даємо відсічі – нас зневажають, над нами сміються і ще нахабніше гарбають наше добро.

Але от незадача: як нас не витискають, виштовхують з Вітчизни — але “вибити з нас нашу прив'язаність до цієї географії” не можуть (Жадан). І це, власне, відправна для нашої нації установка: поєднати цю прив'язаність із поверненням до самих себе:

“Тому давай, повертайся,
ще можна все відіграти.
Вони все одно не можуть вибити з нас нашу
прив'язаність до цієї географії.
Вони нічого не зможуть вдіяти, якщо ти повернешся
і все пригадаєш.
Наговорюючи знову те, що встигло забутись.
Витягуючи з пам'яті імена, як інструменти з футлярів.
Вибираючись на піщані дюни дитячих снів.”

А справді, чому ми все життя так легко запозичуємо чуже, нав’язане ззовні й не цінуємо, відмовляємось від того, що в нас від Бога і з того грунту, природи, клімату, ландшафту, з чого й виліплювались віками наша культура, мова, власне, українська людина?
Виходить, що ми на позір проживаємо не своє життя. І це чуже, позірне й справжнє, те, що незнищенне в нас, кровне, у замішанні породжують явища, що виглядають значно потворнішими, ніж такі ж само у тих же північних сусідів. Чому? Бо на відміну від сусідів ми часто неорганічні, несродні своїй натурі.
Наведу приклад.

От були в нас у гостях на «Ночі в Літмузеї» учасники фесту «Київські лаври» і серед них - московські поети. І читав з літмузейного балкону на всю Пушкінську Андрій Радіонов (мабуть, праонук Арини Радіоновни, няні Алєксандра Сєргейовича) свої пересипані гіпернецензурною лексикою поезії, із завиваннями, із надривно-істеричними модуляціями. І це сприймалось ніби як нормальна психічна звихнутість в стилі типово московського юродства і врешті викликало у молоді здорову реакцію, тобто “гі-гі-га-га”. Матюки з нього лилися як із породіллі, бо це їхня історична традиція: там і пролетарі, і професори, і народні артисти так розмовляють. І, власне, усі ці слова: і на “хе”, і на “бе”, і на “пе” входили за часів Івана Грозного до складу їхньої офіційної мови і вживались навіть у міжнародних пактах.

Але коли чуєш, як наші українські діти цю московську лайку вживають, коли дорослі між собою розмовляють з матюками, і не лише коли сваряться між собою, а й у мирній бесіді - це виглядає так бридко, як ніби дивиться на тебе  Віктор Федорович у спідній жіночій білизні з програми “Веселий пісець” на TВi.
Але цей “Дурдомівський” плакат — хіба він не є метафорою ситуації з українською мовою в нашій державі, стосовно якої до Гаранта апелювала Ліна Костенко?: «Йдеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм - це безпрецедентно».

Чи це, дійсно, не абсурдне явище, коли більшість українських державних мужів є не лише із зеківським минулим, а й шльондрами по виклику Путіна?

“Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни”, - пише у новій поетичній збірці Жадан. І мене позбавляє, і кожну людину, яка не є мазохістом. Бо це ж ненормально “любити країну, в якій виживання вважають талантом”. Та що же ж треба робити — адже “привязаність до географії”  з себе не вирвеш!

І логічно виникає бажання змінити цю державу на таку, яка б відродила втрачене - замість тої гнилої “гречки” із обезціненою тисяччю для пенсіонерів...

Як? Певно, треба кожному з нас подивитись на себе в люстро і поставити собі ряд запитань про сенс буття — свого і своєї нації. А потім прикласти зусилля і — змінитися ...(при цьому варто, крім Святого Письма, почитати сковородинського “Наркіса”).

Після цього треба зійтися з такими, як ти, друзями, відчути себе спільнотою, нацією і, ясна річ, в законний демократичний спосіб, повернути собі те, що в нас відбирали століттями.

З перерахунку професора Сумцова: “ Взагалі, від українського народу щодо його добробуту, життя, промисловості за два з лишком останні віки тільки й знали, що одбирали та одбирали; московські патріярхи і так званий пізнійший “святійший” (!) синод одібрали у нього Церкву, владик, попів, друкарні, школи; царський уряд одібрав землю, козацькі полки і бажав відняти навіть мову та святе Письмо; залізниці, фабрики і заводи знищили його чумацтво, коцарство, ліси, сінокоси, ниви. Архиєреї привлащили собі святі ікони, свічки, проскури. А що вони давали? Презирство тільки та ганьбу та розвели різних капіталістичних левіафанів з нікчемною робітницькою платою. Життя ж не терпить пустого місця. І замість занепавших або цілком загибших ремесел та промисловості виникли нові, дуже міцні, але з тою великою одміною, лихою для України, що нові підприємства міцні і могутні народились на користь дуків-богачів”

Отже, щоби відновити свої почуття до Вітчизни маємо повернути собі державу із сродними (за Г.Сковородою) нашій Нації: Церквою, Мовою, Культурою, Землею, Самоврядуванням, Малим і Середнім Бізнесами... Бо
“Ще нічого не втрачено.
Ще все можна відіграти.
Ще все залежить від нас, від нашої пам'яті,
від любові всередині нас.”

(С.Жадан. “Вогнепальні й ножові”)