Жах! Рекетири з Донбасу виявилися державотворцями
За що вже і отримали "пєндєля" по російському телебаченню, де, хто ще не чув, віце-прем’єра та мільйонера Бориса Колєснікова і мільярдера Рената Ахметова назвали головними винуватцями «наростаючого конфлікту між Києвом і Москвою».
Двадцять років націонал-демократи і преса обзивала великий бізнес «запроданцями Москви». Двадцять років наші інтелектуали скиглили, що у нас немає національної буржуазії, яка багато де і створила сучасні національні держави. Ці нарікання не були безпідставними.
І ось зараз все змінилося: національна буржуазія чітко усвідомлює свій інтерес, і готова врізати в пику тому, на кого ще донедавна молилася. Тобто - «старшим братам» із Кремля.
Зі мною можуть не погодитися, скажуть, так було завжди. У нас, що не вибори, то останній і вирішальний бій за Україну, ледь не нові Крути: «проукраїнський» кандидат проти «проросійського». Проукраїнський Чорновіл проти проросійського Кравчука. Проукраїнський Кравчук проти проросійського Кучми. Проукраїнський Кучма проти проросійського Симоненка . Проукраїнський Ющенко проти проросійського Януковича. Проукраїнська Тимошенко знов таки проти проросійського Януковича. А тепер проукраїнський Янукович садить проросійську Тимошенко.
Як доказ того, що кожна влада не надто дружить з Росією, можуть згадати Тузлу. Але конфлікт нинішній і конфлікт тузлинський - абсолютно різні речі. Данілич дружив з Росією, але завжди, за висловом Маргарет Тетчер, проводив послідовно антиросійську політику. Він сам визначав свій курс.
Фьодорич – інший фрукт. Він сам нічого не визначає (принаймні, такі свідчення все частіше доносяться з Банкової), він представляє інтереси крупного бізнесу Донбасу. І цей бізнес ще кілька років тому у своїй робітничій наївності любив Росію, усією своєю широкою пролетарською душею. Любив просто так, як то кажуть, «за спасибі» - а ще тому, що так колись навчала газета «Правда». З проросійською риторикою вони не грали на виборця, вони такі були самі по собі, і ламали опозиції голови «за Севастополь», свято вірячи у свою правоту.
Національна буржуазія виявилася не такою, як її малювали у своїй уяві бідні національно свідомі радянські інженери. Ця буржуазія не шанує Степана Бандреру, не співає тужливих українських пісень, говорить не літературною українською, а матом і родом з рекету. Що ж, часто наші мрії збуваються зовсім не так, як ми уявляємо.
Починаючи з 2005 року, під час газових війн опозиція традиційно виступала на боці Росії (як БЮТ, так і ПР). Часто в ефірі російських каналів вони критикували офіційний Київ за те, що він «не вміє домовлятися з Росією». Але зараз навіть опозиція Росії не підігрує. Це ще одна ознака того, що політичні розклади кардинально змінилися. Частково через те, що Юля сидить і їй не до критики газових переговорів (може, заради цього її й закрили?).
Між іншим, за нинішню високу ціну на газ, яку «шиють» Юлі, варто «подякувати» не тільки їй, а й Партії Регіонів. Остання безперервними блокадами парламентської трибуни допомагала росіянам викручувати руки минулій владі. І лише зараз до буржуа з Донбасу дійшло, що грали вони проти себе. Бо тоді донецькі мільйонери думали, що Росія створює проблеми Ющенку і Тимошенко у вигляді дорогого газу виключно з безкорисливої любові до ображеного Віктора Федоровича. А виявилося, що розплачуватися за банкет доводиться їм.
Не всі регіонали усвідомили цю істину повністю. Однак болісна для колишніх рекетирів думка, що їх кинули, як лохів, все більше оволодіває людьми на Банковій.
Підтвердження сили цього мислевірусу ми спостерігаємо у захоплюючому обміні люб’язностями між Януковичем і Азаровим з одного боку - і Медвєдєвим та Путіним з іншого. Одні скажуть: пахана раком ставити ніззя, а другі відповідають: будете рипатися, всунемо глибше.
Потужність мему про те, що дружити з Росією - собі дорожче, виливається ще й у відсутність чіткої проросійської політичної сили. Це теж вперше в Україні.
Усі попередні роки за дружбу з Росією висловлювалися потужні групи впливу. Кравчука підтримувала стара партійна номенклатура, Кучму - «червоні директори», Симоненко спирався на чисельну, добре організовану і популярну КПУ, Янукович у боротьбі з Ющенком - на свій Донбас і зав’язаних на Росії мільйонерів з оточення Кучми.
А зараз потенційній «п’ятій колоні» спиратися немає на кого. Клоуни на кшталт Табачника мізкують над створенням чітко вираженого проросійського проекту. Але хто його підтримуватиме в Україні, крім напівбожевільних відставників і вчительок російської мови на пенсії? Принаймні, на стратегічні питання газопостачання чи інтеграції до ЄС цей проект впливу не матиме жодного.
Кваліфікація політиків на «проукраїнських» і «антиукраїнських» вже не відображає дійсності. Звичайно, цю термінологію ще використовуватимуть для мобілізації пенсіонерів, але більшість вона вже не зачіпатиме. Бо як можна назвати Януковича «антиукраїнським», якщо він рубається на всю з Медвєдєвим, а його намісник у Криму розганяв демонстрації козачків і висилав проросійських активістів у Росію? І як можна назвати «проукраїнським» політиком Тимошенко, коли президент Росії говорить: «Тимошенко судять за Росію»?
Але є проблема: у світлі останніх подій поняття «проукраїнський» набуває нових, несподіваних рис. З моменту заснування Народного Руху все українське вважалося чимось прогресивним, світлим і демократичним (для однієї частини суспільства, для іншої - навпаки), котре протистоїть темному і злому радянському й імперсько-російському.
Тепер же, коли навіть таке уособлення зла, як Янукович, стало «антиросійським», попередні поняття втрачають свою привабливість. Виявилося, що оце му…о, яке вилізло із зони, вся його братва, котра накрала мільярди, але так і не набралася розуму - і є справжніми українськими державотворцями і політиками, а не намісниками Кремля. До того ж, в нових реаліях «проукраїнськість» абсолютно не означає «демократичність».
А якщо подумати далі, то напрошується ще гіркіший для багатьох патріотів висновок – нами керують наші політики, а не агенти ФСБ. І такої прекрасної миті, коли ми від них усіх звільнимося одним махом - ніколи не настане. І не допоможе ні відбитий ніс Леніна, ні підірваний пам’ятник Сталіна. Бо на зміну одним прийдуть такі самі інші, і так само крастимуть і садитимуть політичних опонентів. А щоб змінити якість політиків, потрібно змінити якість народу. Тобто - потрібно змінитися самим. А це забере трохи часу. Можливо, наступні років 20.
Але, як завжди, є і позитивна сторона нинішньої ситуації. Оскільки традиційне протиставлення «про і анти» діяти перестає, то фокус політичної дискусії зміщуватиметься на те, як та чи інша політсила вирішуватиме нагальні внутрішні потреби суспільства, а не обиратиме, з ким «дружити» - Європою чи Росією.
Звісно, нинішній політбомонд так легко не відмовиться від маніпуляцій: навіть воюючи з Росією за газ, правляча буржуазія час від часу дражнитиме виборця то загрозою ущемлення прав української мови, то спекуляціями на теми УПА і Голодомору. Але відтепер ці спекуляції позбавлені основи. Як виявилося, за них не дають дешевшого газу, тому їх використовуватимуть лише як приманку для ностальгуючого східного виборця. А оскільки СРСР все далі віддалятиметься у часі, то і ностальгуючої публіки ставатиме все менше.
Швидше за все, Регіонали і БЮТ не відмовляться від нагнітання пристрастей. Вони звикли, що це найпростіший спосіб виграти вибори. Але життя змінилося, і в майбутньому владу отримає та сила, яка уміє і хоче пропагувати конструктивну програму. Питання тільки в одному: де взяти цю силу?
