Коли настане день визволення Харкова?
Один за одним ідуть у небуття міфи совєтських часів про Велику Жовтневу революцію, громадянську війну, колективізацію. Дякуючи Богу, все більше наших громадян оцінюють їх належним чином. Та залишається ще один живучий міф про так звану "Велику Вітчизняну" і все, що з нею пов'язане. Комусь дуже хочеться утовкмачити в наші «несвідомі»голови свою версію тих подій, яка, м'яко кажучи, не зовсім збігається з реальністю.
Можливо дехто забув, та все ж варто нагадати, що у роки Другої світової війни Україна не була суб'єктом міжнародного права, входячи до складу московської імперії. Наша земля стала лише територією, де відбувся зудар двох ворожих до неї сил, як гітлеровсько-нацистської Німеччини, так і сталінсько-більшовицької Росії. До речі, 72 роки тому, саме 23 серпня, тільки року 1939, Рібентроп і Молотов скріпили своїми підписами підготовлені раніше Таємні протоколи про розподіл Європи. На жаль, як це часто буває з бездержавними націями, українці виявилися заручниками двох імперських монстрів. Отож навряд чи можна говорити про ту війну як «вітчизняну» саме для українців. Як Гітлер, так і Сталін воліли бачити в нашому народові в першу чергу «гарматне» м’ясо. І якщо про злочини нацистів нам ще щось розповідають, то злочини «червоних» всіляко намагаються обілити чи взагалі замовчати. Тому ще дуже багато «білих плям» у тій війні. Однак людську пам’ять не можна стерти, вона не дасть зникнути тим злочинам без сліду.
На жаль,свідків тих подій стає дедалі менше. Але попри все справжня історична правда передається із вуст в уста з покоління в покоління. Одну таку історію, що є краплинкою в морі загальноукраїнської трагедії, довелося почути й автору статті. Вважаю за потрібне поділитися нею з читачами, тому що головним принципом кримінального судочинства було і буде досягнення стану, коли жоден злочинець не уникне покарання і жоден невинний не буде засуджений.
У 1941 році Червона армія через недолугу військову політику сталінського режиму зазнала тяжких не лише фізичних і матеріальних, а й морально-психологічних втрат. Вермахту знадобилося менше чотирьох місяців, щоб дістатися наших країв. Відступаючи, червоні нищили все за собою, кидаючи власних громадян напризволяще. Тому не дивно, що за переказами старих людей у тому числі й на Харківщині, зокрема у Пересічному, Вільшані, Деркачах, самому Харкові тощо, німців початково зустрічали як визволителів, навіть із хлібом-сіллю. Мабуть дуже допекли людям совіти, якщо факти таких зустрічей ворогів були не поодинокі. Та ілюзії залишились ілюзіями. Нацистська концепція про расову зверхність германців не залишала українцям жодних шансів на майбутнє. Щоправда, людям не могло не сподобатись, що нарешті при німцях відкрилися церкви, окупанти розплачувалися за продукти, намагалися підтримувати порядок, навіть проводилася антиалкогольна компанія.
Усе ж ставлення до німців було дуже суперечливим, дедалі ясніше ставало, що німці тут не назавжди, і потай підокупаційне населення сподівалося на усвідомлення радянським керівництвом колишніх помилок. І ось дочекалися. Зміни відбулися, та на жаль, не в кращий бік. «Визволителі» двічі – у лютому і серпні 1943 – виказали себе цілковитими дикунами. Зокрема у серпні 1943 р. Червона армія вдруге «визволяла» Харківщину. 19 серпня було «визволене» і село Пересічне, що неподалік від Харкова. За два роки підросли хлопці, яким у 41-му було по 12–15 років, а через два роки вони вже видавалися дорослими.
Оскаженілі радянські "визволителі" шукали їх, хто де сховався. Потім із вигуками: "Пачєму нє на фронтє?!", погнали тих нещасних, не перереодягаючи і не давши ніякої зброї, під німецькі кулі. Звісно, жоден з них не залишився живий. Очевидці розповідали, що коли згодом після "бою" вони пішли в сусіднє село провідати родичів (- чи живі?), то вжахнулися: п'ятикілометровий ярок поблизу сучасного санаторію Бермінводи неподалік від мінеральних джерел був "усіяний" трупами тих хлопців. Чи багато їх було? Та напевно не мало. Трупи забитих потім "як снопи" складали у підводи і звозили на цвинтар. Ось так день визволення! І такі «подвиги» Червоної армії були не поодинокі.
Тому коли ви, шановний читачу, звичним рухом руки відкриваєте пляшку «Березівської», пригадайте, що земля, з якої б’ють ці цілющі ключі, зрошена кров’ю наших молодих земляків, котрі цілком марно, як прийнято в нас казати, «пішли за водою».
І ось сьогодні замість того, щоб провести ретельне розслідування фактів і дати їм належну оцінку, місцеві владоможці продовжують гучно святкувати день, що має бути Днем жалоби і скорботи. Цього вимагає пам’ять наших загиблих земляківі, зрештою, справедливість. Тому напевно не варто відзначати день «визволення» 23 серпня, бо з таким же успіхом можна було б відзначати «визволення» 24 жовтня від більшовизму. Ці обидві дати – це дати окупації Харкова. Адже звільнившись з-під німецьких окупантів, ми знову повернулись під московських. Коли у Харкові нарешті буде замінено колабораціоністську антиукраїнську владу на таку, що буде гідно ставитись до історичної правди, народної пам'яті, як власне і до Дня Незалежности України, отоді той День, коли це станеться, можна буде дійсно назвати Днем Визволення Харкова.
