Пообіцяти і не зробити, не прийти, не зателефонувати вже стало нормою в людських стосунках українців
Одного дня я побачила, як біля мого під’їзду плаче молода дівчина. На запитання що трапилося вона відповіла так:
-Мені минулої суботи мешканці двох квартир пообіцяли, що сьогодні куплять у мене покривала. От я сюди й приїхала. А тепер, одна господарка сказала, що в неї грошей на таке нема, а інша, сказала, що пообіцяла мені для ввічливості і купувати нічого не планувала, ще й дурепою мене назвала, за те, що не зрозуміла її логіки.
Дівчина скаржилася на те, що в її роботі такі випадки трапляються не вперше. Одні люди обіцяють і потім справді купують, інші – купують не те, що замовляли раніше, але найбільша частина тих що обіцяли, не купують нічого. Але хіба так важко сказати, що покривал вдома вистачає і не замовляти їх? Мабуть причина такої поведінки криється десь глибше.
Дуже часто люди одне одному обіцяють: «Я зателефоную». Потім минає тиждень, місяць і людина вже розуміє, що далі чекати не варто. Якщо обіцянка не виконана свідомо, то це, мабуть, звичайнісіньке нахабне безкультур’я. А якщо ми відклали дзвінок на потім, і згодом забули про обіцяне, то така поведінка може нашкодити нам самим. Адже відкладаючи на потім, ми часто не замислюємось над тим, настільки важливою може бути запланована розмова.
Необов’язковість особливо шкодить навчанню. Домашні завдання, як школярі так і студенти виконують не вчасно. Звісно, що кожна людина має властивість виправдовувати свої вчинки, тому вони пояснюють свою необов’язковість тим, що не вистачає часу, підручників, щось було незрозуміло тощо.
Інколи, згадую свої шкільні роки. Наша вчителька української мови та літератури дозволяла вірші вчити не вчасно. Вона одразу за кілька місяців уперед оголошувала дату, до якої треба було розповісти вивчений вірш. І було так, що за два місяці більше половини класу не встигали вивчити вірша. Тоді дата переносилась іще на потім. Під кінець семестру дехто хапався за голову, оскільки треба було вчити вже не один вірш, а декілька. Потім, ці учні скаржилися на великий об’єм заданого і не вчили нічого.
Але якщо не давати такої можливості, здавати один вірш кілька місяців, то учні знайдуть час і вивчать його на наступний урок. Були й такі викладачі, які за кожен тиждень затримки знімали по 3 бали. Тобто вивчивши на 12 можна було отримати лише 9. У такого вчителя майже всі знаходили час і вчили домашні завдання вчасно.
Як не як, але на виховання учнів впливають не лише батьки, телебачення, вулиця, а й вчителі, і їх обов’язковість у шкільні роки багато в чому залежить саме від них.
Набагато складнішою є ситуація у ВНЗ. Там працює велика кількість необов’язкових учителів. Призначив консультацію – відмінив, переніс, не прийшов. Пообіцяв книжку – забув. Задав домашнє завдання – потім не спитав. Таке обурює найбільше.
Саме через таку негативну рису як необов’язковість, багато студентів кидає вивчення іноземної мови. Потім починають знову, і знову кидають. Необов’язковість дуже часто перешкоджає досягти поставленої мети.
Врешті решт, коли люди починають робити якусь спільну справу, необов’язковість теж дає про себе знати.
А уявіть собі, як такі необов’язкові люди можуть бути чиновниками, лікарями. І дійсно, куди не підеш, суцільний безлад.
А як же тоді діяли загони Української Повстанської Армії (УПА), осередки Організації Українських Націоналістів (ОУН)? А там не було такого, що пообіцяв і не прийшов. Якщо член ОУН чи УПА не приходив на збори це означало лише одне – його вбили або арештували, інших варіантів не було.
А чи можливо зараз набрати таких членів громадської організації, навіть, не для ОУН чи УПА, які б змогли виконувати усі свої обіцянки і працювати на благо України. Мабуть, пошук таких людей триватиме роками. Водночас всі ж ми хочемо жити в цивілізованій демократичній державі. А хто її створить? Необов’язковим людям це не під силу. От і маємо суцільний безлад.
